Якщо Церква щось змінює, то для того, аби Євангеліє залишалося незмінним.
Колись я читав про чоловіка, який помітив, що його жінка завжди обрізає кінці окосту, перш ніж поставити його в духовку. Коли її спитали про причину, вона відповіла, що її мама завжди так робила. Отож зять запитав тещу про причину обрізання окосту, на що почув: «Моя мама завжди так робила». А що ще жива була бабця дружини, то чоловік і бабцю запитав. Вона ж відказала: «Бо окіст у мою форму для випічки не влазив».
У шафах на плебаніях ще подекуди лежать маніпулярії. Це багато оздоблені шматки тканини, які священик накладав на руку в рамках тридентського обряду. А для чого вони служили? А ні для чого. Висіли і заважали. Однак не завжди: літургісти кажуть, що попервах то була складена хустинка, яку священик вішав собі на руку, аби обтирати піт із чола (в Італії, відомо, спекотно буває). Ну а з часом, коли з маніпулярію зробили елемент літургійного вбрання, ним уже було неможливо піт із чола втирати, бо тоді би ойчулек бідний подряпав собі лоба перлами і золотим шиттям.
Після останнього Собору з літургії було усунуто такі непотрібні нарости. У багатьох людей це викликало шок, бо ж «так було завжди». Ну геть як із тим окостом. Донині чимало прихильників давнього обряду вважають, що відмова від таких речей, як амвон, це скандал і причина поганого у Церкві. Я навіть читав трактат заповзятого традиціоналіста, який доводив, що «нинішній занепад проповідництва» (так ніби «колись» були самі тільки прекрасні проповіді) викликаний проповідуванням від вівтаря, а не з висоти амвону. Тим часом причина установлення амвонів ближче і вище над людьми була рівно та сама, з якої сьогодні ставлять мікрофони й інсталюють звукові колонки: тобто суто практична. Проповідника мали якнайкраще чути. Ось і все. І дуже добре, до все у Церкві має допомагати досяганню сердець із Доброю Новиною. Вочевидь, цьому служить прекрасна літургія у прекрасних храмах, але це не означає, що те або те не може змінюватися залежно від потреб. Настирливе обстоювання форм, які донині спрацьовували, а сьогодні стали незрозумілими, становить баласт і перешкоду в місії Церкви.
Напевно щось подібне до такого баласту зауважив і Папа Франциск у почесних титулах для духовенства — ну і скасував їх надавання. Це означає, що вже не буде нових прелатів та інфулатів. І знову залунали голоси, що це фатальна річ, бо то стара традиція, бо духовенство треба належно цінувати і вшановувати. То правда — традиція стара, але вже точно не така само стара, як апостольська. Не така давня, як Ісусове покликання кожного з тих, хто хоче бути першим, аби був «останнім з усіх і слугою всім» (Мк 9, 35).
Може, були часи, коли Церква потребувала «прелатських» форм ушанування духовенства, але насмілюся ствердити, що ті часи минули. Сьогодні, якщо духовна особа не здобуде собі поваги своїм особистим ставленням до Христа, то фіолети лише збільшують її дистанцію від людей і зміцнюють фальшиве враження, що Церква цінує виключно своїх «функціонерів».
Вочевидь Церква не може ані на крок відступити від переказаних їй Богом принципів. Просто тут ідеться не про принципи, а про форму. Вона ж час від часу має бути змінювана, з турботи про виразність, власне кажучи, цих принципів.
Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
