А ви дивитеся серіали? Гадаю, так. Хтось — медичні, хтось — поліцейські, хтось — гумористичні… Правда, священик сказав нещодавно на проповіді, що серіали це погано. І що ото його робить? Треба ж слухатися, раз священик каже на проповіді, що треба молитися, а не витрачати час…
Така халепа. З одного боку — він має рацію, бо витрачати час це погано. З іншого — я не в закритому монастирі, не маю обов’язку безустанної молитви, а коли хочеться відпочити і розважитися, то чому б і не «якимось кіном».
Ну а з третього, так би мовити, боку, я ж цілком можу не витрачати час на серіалах, а використовувати його!
Наприклад, не дивлячись ті «кіни», про які моє нутро (душа, серце, совість) каже: не хочу. Забагато жахів. Забагато сексу. Забагато насильства. Неправильно висвітлено оцю тему життя. Або оту. Наїзди на віру і Церкву. Не хочу, не годуй мене цим!
Або ще моє нутро іноді каже: не лізе. Давай піди мене вигуляй. Там зелена травичка і пахне дощем. У квартирі смердить лінолеум, набридло.
Або: не хочу, очі втомилися, буде напружено і тому нецікаво.
Або: ну давай уже почитай свою Коронку, в тебе графік. А як щодо сьогоднішньої медитації? Ти точно не забула? Ні, не «зараз кіно, а потім почитаю», а зараз почитай, а потім кіно.
…Ну ось так вимальовується тема «серіали або молитися». Себто якщо слухати свою душу, то вона скаже. Не в самих по собі серіалах проблема. Найчастіше — в нестримності, у суто світській пустопорожній цікавості (яка, до речі, є одним із видів духовної хвороби). А якщо все робити правильно, то і в серіалах можна знайти Бога. Навіть там, де про Нього майже не говорять відверто.
Наприклад, «Пожежники Чикаго» (ні, це не реклама). За формою це типовий багатолінійний процедурал, розповідь про життя рятувальної, пожежної і парамедичної служб, які у Штатах нерідко діють однією командою. (Диспетчер визначає, хто їде на виклик, і не треба набирати окремо 101, 102, 103, 104 і що там ще). Окрім швидкого, напруженого сюжету і героїчного життя пожежників, для мене цей серіал є фільмом про життєвий вибір. Про різні життєві вибори. Не називаючи Бога безпосередньо, майже не звертаючись до Нього взагалі, історії (з серії в серію) цього телешоу розповідають про те, як люди залишаються хорошими або стають поганими. Бо самі по собі вони — просто люди. А в конкретних життєвих ситуаціях вони роблять чергові кроки: хто на який шлях.
Колишній морський піхотинець, нині пожежник, який під загрозою звільнення дістає «пропозицію» доносити на бригаду, в яку його призначили. І не погоджується.
Профспілковий діяч, скромний і неактивний, який вирішив висунути свою кандидатуру на вибори, а у вирішальний момент дебатів із конкурентом відмовився використати роздобутий на нього компромат. Програв, але не поступився сумлінням, і живе спокійно.
Звільнений за неетичну поведінку пожежник, який вирішує помститися колишній своїй станції, заманивши бригаду в небезпечний будинок і професійно, з використанням навичок пожежника, влаштувавши вогняну пастку.
Рятувальник, красунь-хлопець, провідник команди, на якого подає в суд за сексуальні домагання нова працівниця, бо в неї такий спосіб просуватися по кар’єрних щаблях. І робить перед усіма вигляд скривдженої, хоча насправді то вона до нього чіплялася, а він відмовив.
І ще одна «гаряча штучка», за яку страшенно образився її татусь, бо вона від цього красуня прибігла додому вся у сльозах… через те, що він їй відмовив. Бо вона була заручена. А він, пам’ятаючи свої невдалі заручини і наречену, яка зрадила перед самим весіллям, не захотів стати для якогось іншого чоловіка тим «змієм у постелі». Бо не захотів, і крапка.
Брат пожежника, член банди, який із неї ледве втік, — але погоджується повернутися. Щоб поліція могла заарештувати того, хто, їхавши по вулиці, застрелив конкурента, а заодно сусідську дівчинку. Його відговорюють, бо ризик насправді смертельний. Він каже: тоді вийде, що я відмовився бодай чимось їй допомогти; що ж я таке буду після цього?
Начальник, який відступає перед відвертим шантажем державної службовиці, бо вона вперлася закрити станцію, якщо він не звільниться. Заради врятування станції, потрібної всьому району, і врятування робочих місць своїх людей він без сумнівів жертвує своєю посадою.
Там їх багато. Таких людей і таких історій. Їх можна розглядати з різних ракурсів. Наприклад, хлопчик, якого красень-рятувальник від смерті врятував. Дізнавшись, що оголосили закриття станції, він виходить на вулицю, ставить столика і стільчика, пише оголошення «Збір підписів за врятування 51‑ї» і розпочинає кампанію. Десятирічний школярик. Який прекрасно знає основи громадянського суспільства. Чесно кажучи, серіали мене рідко проймають до живого, а тут аж запекло. Коли в Україні буде такий рівень громадянської свідомості?
А ще я там побачила предивне диво, як на мій погляд. Коли сценаристи вирішили «пройтися по героях з важкої артилерії», в сюжеті посипалося все: особисті проблеми, критичні випадки пожеж, тиск адміністрації — таке собі маленьке пекло. Герої вже не мали змоги по черзі один одного підтримувати, кожному було кепсько. І почалося те, що можна назвати «здоровим радянським колективом». Напруженість, групочки, перемовляння поза спинами, агресивність у спілкуванні, підсиджування і скарги, несприйняття одне одним, нашіптування, дзвінки «приятелям» і «впливовим людям»… Я була глибоко вражена. Виявляється, те, що я з дитинства бачила по різних совкових і постсовкових «колективах», — це взагалі-то патологія! Це не те, що має бути. Це зафіксований стрес. Це хворий колектив…
Так, я бачу, що воно по суті — «мило». Як набридне — покину, а початок був цілком цікавий. Дивитися серіали — це ще й уміти їх полишати, коли перестає подобатися. Щоб не було, як у «Пропалій грамоті»: що п’єш, горілку? — Смолу! Бач, втягнувся…
Чому я взяла цей приклад. Тому що «мильність» спрощених ситуацій і стосунків інколи стає призмочкою, щоб чіткіше — спрощено, а отже чіткіше — побачити деякі характерні моменти буття. Колись я думала написати невеличке оповідання про зраду Петра. Оту саму історичну зраду з Нового Завіту. Ми ж дуже любимо бути побожними і возносити очі горє, жахаючись: апостол — зрадив — тричі!!! О яке горе, яке горе, який сором і як він тільки міг.
Так ось, оповідання мало бути про непомітність зрад. Петро ж не стояв на сцені, замотаний у тогу, і служниця до нього не підходила під барабанний дріб і гнітючу музику. Петро сунувся у ворітця двору, де люди купчилися при багатті, служниця сказала: слухай, а ти не з тих? — а він НІКОГО НЕ ЗРАДЖУВАВ. Він просто відмахнувся від «невчасної» жінки, бо його цікавило інше: зайти у двір, бути ближче до Вчителя, спостерігати за тим, що діється. Також і біля багаття він думав і говорив про інше, цілком можливо — не особливо замислюючись над тим, що говорив, бо «вухо його уваги» було звернене до тих, хто виходив із палацу, хто міг принести новини… «Чуєш, мужик, по тобі видно, що ти сам із Галілеї, — ти, певно, теж із тої компанії?» О, холера, а раптом виженуть, а раптом нічого не почую, ні про що не дізнаюся, а треба ж бути в курсі! «Відчепися, я тут просто гріюся».
Потрібен був погляд Ісуса, скерований до самого серця Петра, аби той нарешті усвідомив: оце й були зречення. Просто він сам цього так не сприймав. Він навіть гадки не мав, що не відмахується від непотрібних розпорошень, а зрікається Того, за Ким, власне, у ту преторію пішов! Він був певен, що вірний і робить усе правильно!
Дуже прості ситуації, якими сповнене життя. Ситуації, про які не замислюєшся і яких не оцінюєш у категоріях вибору. Це не зрада, це випадкові обійми. Це не обман, це заради тебе самого я від тебе приховала почуте. Це не життя у брехні, це просто я маю завдання, живу під прикриттям, а ти — частина мого прикриття, нічого більше.
Господь, каже Писання, дивиться на нутро. Тобто в Його оцінці наші події та життєві вибори — інакші, ніж для нас самих за наших поточних обставин. Мистецтво християнства полягає у наближенні нашого погляду до погляду Бога. Інакше «наше кохання важливіше за весь світ», і ми не замислюємося, що вкрали самі у себе шлюб, який потім розвалюється, ніби мушля, вижерта зсередини паразитом. Інакше приховані від близької людини думки «оце мені придурок попався» — це не реакція роздратування на непорозуміння, а зрада і початок відмови від єдності.
Давайте дивитися серіали. Просто — не всі підряд, і не втрачаючи час, а використовуючи його. І слухаючи, що скаже нутро, яке «повчає мене навіть уночі» (Пс 15). Давайте бути чистими серцем, бо таким обіцяно, що вони «Бога узрять». Навіть у серіалах. І я майже не жартую…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
