Мені соромно за жінок, які «захищають мою правоту» і борються за паритети. Але я їх не засуджую. Зрештою, сама до них належала.
Мені їх шкода, бо я бачу в них себе, якою була кілька років тому, перш ніж мене досягла благодать із неба, про яку я сама не просила. Якої, щиро кажучи, й не хотіла зовсім. Бо я була войовничою феміністкою.
Уперше я зіткнулася з поняттям «ґендер» на журналістських студіях, якихось 5‑6 років тому. У нас навіть був шерег лекцій на тему ґендеру. Дивне англійське слово мені тоді не говорило нічого, але поскільки не сходило з язиків під час занять, то я була немовби змушена з ним ознайомитися. Gender studies, gender culture — загалом беручи, цього було чимало. Добре ще, що я тоді небагато чого розуміла, але вже того, що я зрозуміла, цілком вистачило, щоб мене скерувати. До зла.
Нас переконували, що біологічна й культурна стать — це дві абсолютно різні речі. Що ми «несвідомо» народжуємося якоїсь там статі, але «погане суспільство» впихує нас у заяложені стереотипи, роблячи з нас сліпих невільників, що поширюють схеми: чоловік — джунглі, жінка — кухня. А ґендер, ідеологія-божество, рятує нас від буття впихнутим у ці схеми. Егей, тепер я можу вибрати собі стать, і взагалі я, як жінка, не зобов’язана поводитися як жінка. Можу, наприклад, бути чоловіком… а потім знову трохи жінкою, як мені набридне, і знову чоловіком, аби маніфестувати свою «рівність».
Однак велика правда в тому, що феміністки, які борються за рівноправність жінок, підкреслюю — ЖІНОК, уподібнюються до чоловіків. Одягом, зачісками, поведінкою. Я сама носила короткі стрижки, мала підбриту потилицю, вдягалася в чорне, чорні шкіряні куртки, джинси, стіли. Все в тематиці бунту, агресії та націленості на атаку. Значок із символом анархії, черепи. Морок. Моя поведінка також залишала бажати кращого. Я була налаштована негативно і критично до всього і до всіх, а найбільше до самої себе. Назовні це може виглядати класно — горда дівчина, язик як бритва, прекрасне самопочуття. Ось тільки потім настає мить, коли повертаєшся додому вдосвіта з гулянки і змиваєш макіяж. І маєш відчуття, що ти ніхто, абсолютне ніщо. Й ніщо тоді не радує, хочеться тільки скрутитися в клубочок і завити…
Отакі справи з тими феміністками. Це зовсім не ті щасливі жінки, як хочуть видаватися. Я знаю, бо я щасливою не була. Мене шарпало в різні боки. Я народжена жінкою — але ж оці гидкі «стереотипи» Жінки-Матері, з якими я так запекло боролася!… Каша в голові. Заперечення, огида до того, що жіноче, а при цьому — запеклий захист жіночості. Для мене тоді геть усе становило привід для атаки. Церква, політика, чоловічий «поганий» світ… Я тоді так сильно ненавиділа священиків, що називати їх «чорнорясими» — це було найлагідніше, що тоді продиралося крізь моє горло. Так я колапсувала щоразу більше. Аж раптом настала мить навернення, про яку я зовсім не просила.
Зі свого власного досвіду знаю, що віра це благодать. Це повністю й незаперечно дар із Неба, бо людина сама по собі неспроможна увірувати. Господь Ісус, ну майже що всупереч мені самій, навернув мене. Майже — бо, однак, мусить бути в цьому хоч найменша згода людини. У мене вона була, і Бог перемінив мене, повернув на 180 градусів. Із войовничої феміністки я стала просто… жінкою. В моєму серці, вперше за довгі роки, оселився мир, який тільки Він дає. Я почала інакше одягатися, зачісуватися, накладати макіяж, поводитися… прославляти. Ісус зробив все у мені новим. Я навіть ходила інакше. Вже не дивилась, як доти, собі на черевики, а підвела погляд у небо. Щоразу частіше стала дивитися в небо… І полюбила сонце, від якого колись так утікала, і зашторювала вікна від його найменших променів. Це банально, але правдиво.
Я мала неймовірну нагоду побувати по обидві сторони барикади, що також вважаю благодаттю: і в окопах запеклих феміністок, і в таборі радісних неофітів. І щиро вибрала собі те друге, з усім пакетом принизливих ущипливостей на тему моєї віри та побожності. Слава Господу за ці уколи!
Ісус мене всього навчив і вчить далі, і після навернення я знаю, що ґендер це брехня і диявольська пастка. Не існує чогось такого, як «культурна стать». Немає і ніколи не буде. Людина народжується або чоловіком, або жінкою. Чому, однак, є стільки войовничих феміністок, які це заперечують і «захищають жіночість», відкидаючи її? На моє переконання, справа завжди у бракові єдності з Богом, що відлунює в стосунках у сім’ї, зокрема у зв’язку «батько-донька», коли батько, на жаль, щоразу частіше стає «меблями», на які нарікає весь запеклий, феміністичний світ. Це батько має бути главою сім’ї, а мати — його опорою і тією, що провадить дім та виховує дітей. Бог від самого початку добре запланував, спершу створюючи Адама, а потім Єву, а не навпаки. То жінка від чоловіка, але й чоловік — через жінку, а всі — у Бозі. Він — той, хто провадить родину, а вона — та, що йде за ним першою і показує дітям, що це наш провідник. Немає інших опцій. Жінка ніколи не буде настільки ж авторитетною, як чоловік, не тому, що вона на це не заслуговує, а тому, що її роль зовсім інакша! Жінка створена для буття красивою, до буття оздобою сім’ї, про яку піклується чоловік, який за неї бореться й за неї помирає.
«Помираю з любові до тебе, моя прекрасна принцесо» — каже Ісус кожній жінці з хреста, і це ствердження відбудовує нашу поламану жіночість, нашу скривджену психіку. Ти прекрасна, ти моя донечка, я тебе люблю — ось слова Бога. Так Бог Всемогутній, Господь неба і землі, бачить нас, жінок. Він звертається до нас ніжно, ласкаво, ми Його голубки, сховані у скелястих розколинах, прекрасні подруги, а не якісь, перепрошую, анатомічні терміни. Хто зводить жінку до анатомії статевих органів — хіба ж це захист, «сестри»?
Тільки в Ісусі Христі є істинна гідність жінки, яка випростовує наші плечі, не гордовито, а шляхетно. То Він своїм Вознесінням вивищив нас, а через коронування Марії (яка є ЖІНКОЮ!) на царицю неба і землі показав нам ідеал, якого ми маємо прагнути. І коли повіриш у це, тоді весь світ змінюється. І жодна з нас не мусить робити нічого, аби це заслужити, бо Його любов — безумовна. Залишається тільки питання, як ми на цю любов відповімо?
Я неспроможна злитися на феміністок ані загрожувати їм пеклом, розмахуючи розарієм… Це не та дорога. Мене саму навернула не така позиція, а любов, бо Бог є Любов. То моя віруюча подруга, яка тепло сказала: «Знаєш, я за тебе помолюся», зробила так, що я увірувала, що варта більшого, ніж те, про що кажуть глянцеві журнальчики. А потім вона порадила мені проповіді доброго священика, який говорив, зокрема, про роль чоловіка та жінки у Божому задумі. А потім я навернулася. То її любов, лагідність, а над усе — терпеливість у зношенні моїх бунтівних поглядів і цілого цього заперечення світу, Бога й Церкви, зробили так, що я почала змінюватися. Навідувала її дедалі частіше, бо щоразу, коли поверталася від неї, відчувала в собі якесь маленьке світло всередині. І замислювалася, звідки в неї це? Чому вона така усміхнена? Чому вона усім допомагає? Чому не гнівається, коли я щось не те ляпну? Пізніше в мені пробудилося прагнення: я теж так хочу.
І сьогодні, після всього того, що я пройшла, після всіх тих змін у мені та моєму житті, — що я могла би сказати феміністкам? Нічого. Я за них помолюся, аби і їх також досягла благодать. Ну бо якщо це сталося зі мною, то чому би не з іншими?
Людвіка Копитовська, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
