Можу все в Тому, хто мене укріплює

9 квітня 2016 р. у кафедральному соборі св. Мартина з рук єпископа-ординарія Антала Майнека прийняв свячення пресвітерату Євген Фізер.

Пізніше молодий священик погодився на розмову з прес-відділом Мукачівської дієцезії.

— Слава Ісусу Христу! Отче Євгене, розкажіть, будь ласка, про своє покликання.

— Почну з того, що дякую Богу за покликання, за дар священства, якого собі так насправді не усвідомлюю.

Священики завжди казали, що священство — це дар, який неможливо порозуміти; дар, людським розумом незбагненний.

Я собі думав завжди так: «Це добре; але чому?» Але насправді те, що я за цей короткий час уже міг пережити, — це служіння Євхаристії кожного дня, сповідь, це щось, чого не можна виразити словами; але це дуже велика радість, бо саме відчуття того, що Бог через мене дає таку безмежну благодать… Усвідомлення цього — це щось, це ЩОСЬ дуже велике.

Якщо говорити про покликання, то, напевно, треба почати з того, що моя сім’я не була релігійно практикуюча. У моєму дитинстві ніхто з нас до храму не ходив, хіба що на Великдень. І фактично почалося все з того, що захворіла мама. Тоді почали приходити сестри-монахині з конгрегації Дочок Християнської Любові — сестри св. Вікентія де Поля. Вони надавали певну медичну допомогу, робили уколи. Але водночас і євангелізували. Це були перші моменти, коли я зустрічався з Богом, хоча ще Його не знав. Зустрічався з Богом у них.

Перше, що вони мені прищепили, — це любов до молитви Розарію. Це була та перша молитва, якої я навчився. Хоча на початку вона була дуже незрозуміла, важка, дуже довга, ті всі десятки… Спочатку я навіть думав, що всі чотири частини Розарію треба молитися завжди. І якось молився. Цікаво те, що Бог не дивиться на те, як ми молимося, а на те, з яким серцем. Це була щира молитва, хоча, можливо, й неправильна, не така як зараз (у технічному значенні). Але Бог це приймає. Ну і тоді почався шлях навернення.

У той момент я навіть не думав про священство, але почав ходити до храму. Щодня відвідував Службу і почав служити як міністрант. 1‑го березня 2006 року, після двох місяців служіння, мене вибрали головним міністрантом. Тоді ж була перша сповідь в о. Іштвана Лошака, який тоді служив у нашій парафії. Це було у Великий Четвер. Цікаво, що перша сповідь відбулася у день встановлення священства. Так почало розвиватися покликання.

Коли я ще ходив до школи, як був вже в одинадцятому класі, то щодня моя думка про бажання стати священиком змінювалась. Коли був у школі до обіду, то думав: «Ні, ні. Ніякого священства, не піду я до семінарії». Коли йшов до храму ввечері на Службу: «О, все! Я хочу бути священиком. Це моє покликання». І день думав по‑одному, а наступного дня — по‑іншому. День сумнівався, день не хотів, день хотів.

Дуже великою допомогою в розвитку покликання були сестри, які на той час служили в нашій парафії: с. Цецилія, с. Сюзанна, с. Алжбета і с. Йоана. Це був справді приклад відданості, жертовності, любові, молитви, любові до молитви, до Бога. Це було щось прекрасне. Бог справді мені їх послав на початок покликання і навернення. А також о. Роберт Новак, який служив у 2005-2010 рр. у Сваляві. Коли я вже сказав, що хочу йти до семінарії, це було десь у другому семестрі 10 класу, то ми з ним мали регулярні формаційні зустрічі раз на місяць. Я собі писав щоденник, він мені давав завдання на місяць: записувати, як відбувається молитва, як виконую щоденні обов’язки, як навчаюся… Потім у кінці місяця читав йому, як усе виконувалося. Так формувався.

Дуже важливо у покликанні — це приклад інших людей. Так, Бог мене вів своїми дорогами і довів до того, що 2008 року о. Роберт привіз мене до семінарії у Городок, Хмельницької області (найкраща семінарія в світі :). На той момент я взагалі не мав жодного контакту з семінаристами. Одного разу, рік перед тим як йшов до семінарії, зустрів тоді ще навіть не семінариста, а сьогодні отця Юрія Гала. Він роком раніше почав навчання. Ми з ним зустрілися у Перечині цілком випадково, під час літнього табору. Почавши розмову, з’ясували, що обоє хочемо йти до Городка. Хоча ми навіть не знали, де це.

Дякую Богу за те, що давав мені таку відвагу не боятися і йти вперед.

Як почалося семінарійне життя, то найкращим роком був найперший — це вступний курс. Той, який запам’ятовується, думаю, всім семінаристам, всім священикам. Бо це спокійний час, коли ще нема так багато уроків і є дуже багато спільної праці. Це будувало нашу спільноту. Було багато різних ситуацій на вступному курсі, коли ми могли пограти, покричати, десь побігати, бо був вільний час. А потім уже йшли семінарійні роки, один за одним. Колись мені казали: «Як це — вісім років? Як це ти там витримаєш? це так довго…» І я собі так думав… Тож лікарі вчаться шість чи сім, а тут — вісім! А склалося все не так, як думалось. Цей час пролітає, як один момент.

Що стосується якихось криз, великих переживань у семінарії, то в мене таке було один раз. На другому курсі у мене була хвороба Боткіна і я був змушений довший час бути вдома. Десь два місяці. Так звик, так прив’язався, що не дуже хотілося повертатися назад. І то був такий переломний момент, що довелося більше задуматись над майбутнім. Багато різних нюансів було. Але Бог усе вирішує краще. І я повернувся… і не шкодую (сміється). І так пішов далі. Потім служіння за служінням: сутана, лекторат, аколітат. Я вдячний Богу за те, що давав мені можливість спокійно йти у семінарії без певних зовнішніх проблем, бо часом буває комусь важко дається навчання, комусь ще треба рік академічної відпустки, а в мене таких проблем не було. За це я вдячний Богу.

— Цими словами Ви вже відповіли на наступне питання: хто був прикладом, що Ви вирішили стати священиком. Але, може, був ще хтось?

— У семінарії було багато добрих пастирів, починаючи від ректора, духовних отців, яких часто можна було бачити на молитві у каплиці. Це дуже добре, це дуже зміцнює віру семінаристів, що варто йти далі, що священство — це не якась там технічна професія, якась робота, а покликання, єдність із Богом, віддання себе Йому.

— Як відреагували родичі, близькі, друзі на Ваш вибір?

— Ще перед тим, як я сказав, що йду до семінарії вчитися на священика, то ніхто не був категорично проти. Але я бачив, що рідні думали, ніби це жарт, що мине час, ще рік навчання у школі, то я точно передумаю, 100 %. Хоча ніхто не був проти категорично, ні мій батько, ні брат. Спокійно завжди казали, що це мій вибір, моє життя і мені в цьому жити. Але я не передумав! І тепер вони раді, що мають священика у сім’ї.

Друзі всі підтримували. Це також була велика допомога, бо молодь Свалявської парафії — це завжди була така сила, «банда» (у доброму значенні). Останній рік перед семінарією я провів багато часу на парафії. Ми там були майже кожного дня до 11, 12 години ночі, де завжди була спільна молитва, чай. Просто говорили, ігри грали… Це був другий дім. І є тепер.

— Чи є (чи було) у Вас якесь захоплення або хобі?

— До семінарії, як часто буває, хлопці хочуть стати великими футболістами. Щось там було і в мене з тим футболом. Завжди грав, у команді щось пробував, але так, щоб особливо я до нього прив’язався, то ні. І в семінарії майже кожен день можна було грати у футбол, теніс. У нас чемпіонати були з тенісу, футболу і волейболу. Навіть одного разу я виграв чемпіонат із тенісу. У семінарії, від третього курсу, вже почало розвиватись інше хобі. Перше, це газета «Голос семінарії», до редакції якої я належав від першого курсу, а потім два роки був головним редактором.

Це служіння мені подобалась. Організаційна праця: зібрати матеріали, скласти разом, шукати, вислати, перевірити. Мені це подобалося. Потім до цього служіння доєдналось створення семінарійного сайту (wds-gorodok.com). Ми ще з одним семінаристом, тепер дияконом Ростиcлавом Грабовським, переконували ректора, що нам треба мати свій сайт семінарії. А тоді в семінарії ще навіть інтернету не було! І через те, що ми домоглися створення сайту, у семінарії провели інтернет. Але тепер, як згадуємо про те, як це було — самий початок — кожен день з цим сайтом ми сиділи, стільки працювали… через це навіть страждало моє навчання (усміхається); але воно було того варте. І, слава Богу, сайт і дотепер працює. Це було захоплення у семінарії — проповідування через ЗМІ.

— Як семінаристу (і навіть раніше) — чи доводилось Вам брати участь у якихось паломництвах, зустрічах, що залишили особливий спогад або навіть вплинули на майбутнє?

— Щодо паломництва, то з більших було тільки одне, до Бердиева, а також маленькі паломництва на відпуст до Анталовець. За час семінарійного навчання і перед ним було дуже багато різних поїздок, найбільше до Словаччини на зустрічі Маріянської молоді св. Вікентія де Поля, Меджугор’є, місяць у спільноті Cenacolo. Також тут, у нашій Мукачівській дієцезії, були зустрічі молоді, КВВ… Що найбільше запало в серце — це радість від того, що багато молоді збирається. Це мені дало свідомість того, що наша Церква — жива! Що це не тільки люди похилого віку, а це Церква, де є молодь, де співають, танцюють… Оце найбільше запам’яталося, але це і є завданням на майбутнє, щоб більше працювати з молоддю.

— Як Ви бачите своє подальше служіння?

— Найбільш актуальним є тепер, що поїду в Угорщину на два місяці вивчати мову. Я наперед ніколи не думав про те, яким буде священство. Так мене вчив духовний отець. Казав, що треба більше довіряти Богу, не думати собі, що будеш робити, як будеш робити… все віддавати Богу: що Бог хотітиме від тебе, те роби, бо якщо наперед собі планувати, то що тоді Бог може зробити через мене? У моменті свячень Бог дає благодаті для всього служіння, тому особливо чогось конкретного я не планую.

— А є ще крім цього виїзду в Угорщину якість завдання від єпископа?

— Ні, тільки те, що в серпнія отримаю призначення на парафію. Багато людей питають: «Куди?» Це питання не до мене, а до Бога (усміхається). Хочу виконувати Його волю і бути на тому місці, яке Він для мене приготував.

— Може, є якісь побажання читачам?

— На приміційному образку я написав слова апостола Павла: «Можу все в Тому, хто мене укріплює» (Флп 4, 13). Справді, ці слова хочу залишити на все життя. Аби так прожити життя-священство. Щоби прожити тільки у Ньому, тобто в Бозі. І цього бажаю всім, а особливо молодим людям, які роздумують над своїм покликанням. Не бійтеся! Страх — це найбільше, що переживає молодь, коли думає про своє покликання. «А чи буде добре? Як воно буде? Чи я зможу?…» Зможеш! Якщо хочеш ти і якщо хоче цього Бог, то зможеш. У Бозі точно кожен зможе. Тільки з Його допомогою і Його благодаттю можуть справді відбуватися такі неймовірні речі. Тільки це кожен повинен сам пережити.

Те, що я пережив, це мій досвід. А кожна людина повинна сама особисто зустріти Бога. Саме під час таких зустрічей народжується покликання до священства чи богопосвяченого життя. Тому бажаю всім відваги, йти вперед, не боятися. Святий Йоан Павло ІІ завжди казав: «Не бійтеся відчинити двері для Христа!» І фраза з приміційної проповіді: «У XXI столітті важко бути священиком, але у XXI столітті варто ним бути». І це собі також повторюю, що варто, бо є люди, які потребують, які чекають. І тут конкретно, у нас в Мукачівській дієцезії, є велика потреба у служінні, є мало священиків, і тому я впевнений, що Бог кличе, кличе дуже багатьох… Не біймося!

Дорогі читачі, прошу вас всіх про молитву за мене та всіх священиків, а особливо моліться за своїх пастирів, які служать у ваших парафіях. Бо це справді дуже важливо!

— Дякую за розмову.