Ми сповідуємо віру «в єдину, святу, вселенську апостольську Церкву». Отож ми знаємо, що Церква — свята. При цьому ми бачимо, що водночас вона грішна.
Як це поєднати? Чи можливо бути святим і грішним одночасно?
Церква є святою, оскільки її Головою є Христос. То Він сам робить так, що Його Церква — свята. Водночас Церкву утворюють люди, які є грішниками, і тому Церква грішна. Вочевидь ми не сповідуємо віри у грішність Церкви — те, що видно неозброєним оком, віри не потребує… Натомість ми визнаємо віру в те, чого не видно, тобто в те, що Головою Церкви є Ісус Христос, а тому Церква є святою.
Для багатьох людей цей фактичний стан не є задовільним. Вони співвідносять святість Церкви зі священиками, а не з Христом. У підсумку, побачивши, що священики зовсім не святі, вони вирішують відійти від Церкви.
Деякі кажуть: «Ісус — так, Церква — ні». А коли запитаємо, чому, то почуємо відповідь: бо священики не живуть так, як повинні. Така позиція може бути виправданням власного життя у гріхах: якось же треба собі пояснити те, як сам живеш.
Священики завжди були і будуть тільки грішними людьми. Так було від початку, від перших священиків, тобто Апостолів (ой), вибраних самим Ісусом (тим більше ой). Хоча Христос особисто вибирав своїх учнів, то в Євангеліях читаємо, що ті перші священики сваряться між собою. Не приймають того, що Він каже. Зраджують Його і зрікаються. Втікають з‑під хреста, не вірять у воскресіння. Ісус вибрав грішників на священиків — Він їх особисто покликав і перевірив. То Ісус вирішив їх покликати, бо Він… кличе грішників.
Церква так виглядає від початків, і це може комусь не подобатися. Фарисеям, законовчителям і книжникам це не подобалося. Вони самі себе вважали ідеальними. Знання (також і релігійна вченість) давало їм відчуття, що вони вищі за решту люду. Це, вочевидь, постава, суперечна тому, що нам об’явив Ісус. Він — істинний Бог — принизився перед людиною. Ісус — це Бог, який обмиває людині ноги. Він — Бог, який схиляється і над невірною жінкою, і над її обвинувачами… Ісус — це Бог, який надалі довіряє тим, хто Його зрадив і зрікся. Ісус — милосердний, а милосердя в людських очах далеке від буття ідеальним…
Церква є милосердною. Вона має широко розкриті обійми, аби, як Ісус, сказати: ми тут не для того, щоб осуджувати, але щоб рятувати (пор. Йн 12, 47).
Це спасіння пов’язане з прийняттям грішників явних і потаємних, із даванням їм другого, третього і сотого шансу. В «ідеальному» світі немає місця на другий і третій шанс… а навіть коли таке трапляється, то вже бракне четвертого. Тим часом у Церкві цей шанс є, і тому Церква — не ідеальна. Очікування, аби Церква була ідеальною, є демонічним очікуванням: це очікування Церкви немилосердної. А Ісус не може бути Головою немилосердної Церкви, бо Він сам — милосердний.
Проблема у прийнятті святості Церкви пов’язана з тим, що святість ми розуміємо як буття ідеальним. Тоді як святість це героїчна любов і милосердя. Те, що ідеальне, найчастіше не святе. Для збереження ідеальності потрібна герметичність, замкненість — тоді як святість пов’язана з відкритістю і браком стерильності. Ми бачимо це у притчі про милосердного батька, який вибігає назустріч марнотратному синові й падає йому на шию. Батько брудниться брудом сина. Після вираження цього милосердя батько такий само брудний, як і здорожений син. На такий вид бруду, що постає після обіймів грішника, Церква мусить погодитися, оскільки це є Христовим стилем буття, а Він є Головою Церкви.
Святість Церкви — це Ісус Христос, який у ній постійно присутній. А грішність Церкви — це її члени, люди слабкі, які падають, але вдають із себе ідеальних і натягають маски, аби їхній гріх не став видимим…
У Церкві є подружжя, які тривають у любові, й подружжя розбиті; маємо працівників дуже працьовитих і лінивих; священиків, які дарують надію, і священиків, які її вбивають… Ми разом творимо Церкву, в якій ревність переплітається з млявістю. Одні надихають до чогось більшого, інші ослаблюють нашу віру. Історія двох тисяч років існування Церкви показує: тим, що дозволяє їй пережити кожну бурю, переслідування і кожний внутрішній гріх, — не є людина ані її спритність.
Міцність Церкви гарантує сам Бог, який посилає Святого Духа, аби Він проникав, пронизував усю Церкву, і зціляв її: робив цілісною. Тому можемо сміливо говорити: «вірую в єдину, святу, вселенську і апостольську Церкву».
фінансово.
Щиро дякуємо!
