Коли під колесами автомобіля загинув наш пес, мені було прикро. Ще більше — моїм дітям. Зрештою, це створіння, яке жило з нами, симпатичне і з вертлявим хвостом. Відомо: людина звикає, і нормально, що їй потім трохи шкода.
Але — трохи. Тварина — то не людина. Бо треба знати пропорції, зокрема в любові. У дітей це зрозуміло, що вони сильно переймаються, коли улюблені тваринки помирають. Так вони вчаться переживати втрати, бо настане час, коли доведеться зіткнутися зі втратою значно серйознішою. Якщо вони переживуть це правильно, цей біль будуватиме їхню зрілішу особистість. Навіть дитяче прагнення ставити надгробки у місці, де «песик похований», теж добре: бо все це є наукою дорослого життя, подібно як «гра у магазин», «у пожежників» чи «в дочки-матері». Однак пізніше людина доростає, і вивчене в дитинстві використовує в діях дорослої вже людини. Ну хіба що ментально залишається дитинкою, вічним Пітером Пеном, який розбудовує дитячі схеми, уявляючи, що так він зберігає дитячу відкритість і чутливість.
Драматичною ілюстрацією наростання ментальності здитинілих дорослих є тваринні некрополі. За останні десятиліття цвинтарі для тварин зросли у тисячі гробів, переважно з надгробками. Доглянуті, на них горять свічки, ростуть квіти. Читаю в пресі, що по різних місцях ще бракує таких місць і це проблема, яка збільшується. І про те, що люди плачуть над цими гробами й постійно їх відвідують. І ще, що якась пані, перебираючись зі Щеціна, ексгумувала останки свого пса і перепоховала його в Торуні…
Ні, я погоджуюся, що люди мають право переживати такі драми, яких самі бажають. Але саме в цьому й полягає проблема, що вони бажають собі саме такого. Бо любов — це вибір. Доросла людина повинна вибирати розсудливо: зокрема, те, кого (або що) вона полюбить. У нас досить обмежені можливості емоційної (і будь-якої іншої) небайдужості. Коли ціле серце віддають чотириногим, то що залишиться для людини?
Це не банальна справа. Ісус говорить про дві головні заповіді: любов до Бога і до ближнього. Бога треба любити з усіх сил, а ближнього — як себе самого. А ближній — це людина, і тільки людина. Тим часом я щоразу частіше читаю, що люди — гірші від тварин. Чую, що чим менше дітей, тим краще, бо «перенаселеність». Бачу похорони без учасників траурної церемонії. Довідуюся, що в сусідів за західним кордоном половина похоронів відбувається без церемонії, бо ніхто не зголошується по тіло померлого. Не знаю — може, в цей час вони плачуть над гробом звірятка?
Зріла людина вміє розпоряджатися своєю любов’ю. Ну власне: зріла.
Ближній — це не будь-який об’єкт любові. Ближній — це той, кого належить любити.
Переклад CREDO за:Францішек Кухарчак, Gość Niedzielny