Нещодавно бачила таку картинку. Стоять одна навпроти одної дві дівчинки і розмовляють. «Як мені хочеться плакати, то я співаю. А ти що робиш, як тобі хочеться плакати?» — запитує одна. «Плачу», — відповідає друга.
Мене вразила мудрість цієї малечі.
Я пожартувала, щось буркнула у відповідь, смикнула кутиком вуст. Тільки одним, бо не люблю надмірності. Виразом обличчя просигналізувала, що зі мною нічого не сталося, що злостиві слова в одне вухо влетіли, в інше вилетіли, що спостерігач не відзначить суму на моєму обличчі, так добре контрольованому. Хоч я прозора як целофан, а те, що у мене всередині, видно без сумніву виразно, — почуття кривди я можу закопати так глибоко, що навіть вправне око цього не зауважить.
Я повернулась додому. Відчуваю, як мої слізні канальці починають наповнюватися солоним… однак не маю наміру втрачати контроль над емоціями. Не з такого приводу! Не через це! Що ні, то ні. Вмикаю музику. Веселу. Якнайвеселішу. В динаміках чую сварку труби і клавішних, однак за кілька хвилин щось перериває їхню дуель.
«Ну, велике тобі спасибі. Власне кажучи, ти мене анулювала», — почула я. Ці два речення прослизнули у моє вухо не звивинами слухового проходу, а десь ізсередини. На барабанній перетинці відбився звук докору, хоч я вперто намагалася йому протистояти. Взяла в руку пульт, щоб додати гучності динамікам…
Будова вуха
Людське вухо має дуже складну структуру, а механізми, які роблять так, що нерв переказує сигнали до мозку, де вони інтерпретуються як звуки, виглядають набагато складнішими й недоступнішими, ніж конструкція реактивного двигуна з ядерним приводом. Якою великою таємницею є чуття слуху, можна переконатися, роздивляючись його детальну будову. Або ні. Загальну. Краще — загальну.
Зовнішнє вухо
Це та частина вуха, яка відповідає за слухання того, що до нас говорять. Це може бути тато, який пояснює, що то був тільки хом’як, що він купить тобі нового, що нема чого плакати. Або мама, яка — коли ти пожалілася їй на однокласника — каже: «Ой, ну перестань, ти надто чутлива. Він просто був злий і трохи перестарався. Буває».
Або подружка з п’ятого класу, яка тобі сказала, що ти не сприймаєш критику — коли ти розплакалась після того, як вона показала всьому класові твою ніжну записочку до хлопця з шостого класу. Це може бути вредний кузен, отой кирпатий, який сказав, що то був тільки жарт, коли він заявив, що в тебе граційність і привабливість кашалота. Ну а всі ж знають: якщо тобі прикро, то ти не розумієшся на жартах!
Так діє зовнішнє вухо. Те, яке чує, що тобі кажуть.
Внутрішнє вухо
Це — частина слухового проходу, яка відповідає за те, що ми чуємо те, що ми самі кажемо. І могло би здаватися, що це окрема структура, не пов’язана з зовнішнім вухом, — доми ки не почуємо кількох речень, які те зовнішнє вухо сприймає.
Це може бути скерована до самої себе заборона плакати, після того, як зовнішнє вухо почуло прикрість від партнера. «Не плач, це не причина для плачу», — коригуєш себе. Це може бути також заборона розізлитися, коли шеф тебе висварить: «ой, не перебільшуй, ти надто чутлива. Він просто був злий і трохи перестарався. Буває». Або повеління холодно сприймати те, що тебе запалює, але ж не повинно такого бути, бо це не допоможе тобі утримати високої думки про себе, будованої на переконанні, що ти від цього далека і взагалі вище за це все.
Це може бути й заборона відчувати кривду, коли колега на роботі сказав, що тебе підвищили не тому, що ти прекрасно виконуєш обов’язки на цій посаді, а тому що ти блондинка, а шеф любить блондинок. «Ну то ж був жарт, заспокойся, ти що, жартів не розумієш?» — запитуєш себе і натягаєш усмішку на обличчя. І можеш бути переконана, що те, що ти сама собі кажеш, є тим, що з тебе видніє, що ти контролюєш те, що твоє і нічиє більше, — доки не відкриєш, як багато з цих слів почуло колись те зовнішнє вухо.
Це можна пережити
Дві дівчинки розмовляють. «Як мені хочеться плакати, я співаю. А ти що робиш? — Плачу!»
Я перебуваю під враженням мудрості тієї малої. Я вирішила вимкнути програвач. Труба і клавіші перестали змагатися.
Тиша. Тільки Я і Сум. Ну, привіт, я тебе бачу, ти важливий. Я маю обов’язок тебе прийняти, дозволити тобі бути в мені, бо ти — частина мене. Вибач, що я тебе проігнорувала. Не так важливо, чому ти з’явився, бо не про те йдеться, що тебе потрібно верифікувати, чи ти маєш право тут бути, чи ні. Йдеться про те, щоб тебе помітили і взяли до уваги. Якщо це «можна пережити», ну то це треба пережити…
Переклад CREDO за: Мажена Ерм, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
