Пам’ятаю, як ми з дружиною прагнули мати дитину. Перший рік після шлюбу був ідилією; ми тішилися одне одним. Однак настав час, коли ми обоє запрагнули, щоб наша сім’я збільшилася. І мали повну певність, що з цим не буде ані найменшої проблеми.
Зрештою, ми молоді, здорові, повні сил!.. Але дійсність виявилася жорстокою. Минув рік — і нічого. Минув другий рік, і теж нічого… Почалися візити до лікарів, обстеження. Біганину по лікарнях ще якось можна стерпіти, але найгіршими були зауваження з боку рідних і знайомих у стилі: «Ну, мої любі, вже чотири роки по шлюбі й ще не маєте дітей? То на що ви чекаєте? Вже якраз пора!»
На жаль, ті, хто видавав на-гора такі сентенції, не здобулися заодно на вершину розумного підходу й навіть не замислилися, перш ніж це сказати. А звідки ти знаєш, чи для тих, у кого влучаєш своїм проникливим коментарем, ця тема не є джерелом величезного болю? Так, інколи це був просто фізичний біль, коли минав наступний місяць, а зачаття так і не було. Пам’ятаю, десь близько п’ятої річниці нашого шлюбу я запитував Бога: чого Ти від мене хочеш? Чому не бажаєш допомогти нам, які поставили Тебе у центрі свого життя? Що ж із Тебе за Бог?…
На превелике щастя, подружжя — це спільний шлях. І коли один падає, то другий тягне вгору. Так було і в нашому випадку. Тільки коли до нас дійшло, що подружжя полягає не виключно у посіданні дітей, а його цінність не вимірюється кількістю потомства, — трохи зменшився тиск, під яким ми перебували. І не минуло багато часу, як виявилося, що моя дружина завагітніла. Нині маємо синочка, чия усмішка розвіює всі сумніви.
Я не знаю, що робив би тоді, якби не віра. Не знаю, як би виглядало наше подружжя, якби ми не трималися Господа Ісуса. Не знаю, чи ми би пережили нашу першу подружню кризу, пов’язану з довгим чеканням на дитину. Не знаю… а може, не хочу знати. Натомість знаю, що якщо ви будуєте своє життя на фундаменті, яким є Ісуса Христос, то немає такої кризи, через яку не можна було би перебрести. Немає падіння, після якого не можна було би підвестися. Немає… просто нема!
Віра — це той простір мого життя, який я впустив у кожний елемент свого єства, в кожну велику і малу річ, яку роблю. Завдяки ній я здатний піти навіть туди, куди не бажаю. Бог робить так, що мені хочеться жити навіть тоді, коли вже нічого більше не хочеться. Коли на мене атакують лінь і безглуздя, яким, здається, нема кінця, — Він, у Слові Божому, яке все ж таки для чогось нам залишив, мотивує до дій. Я так думаю, Він просто лінощів не любить.
фінансово.
Щиро дякуємо!
