«Так, я їм простила. Простила ті 10 років в ув’язненні, розлуку з сім’єю. В глибині серця я їх простила». Перебуваючи в Парижі, Асія Бібі дала інтерв’ю для порталу Aleteia.
За ці 10 років її ім’я було написане, вимовлене і скандоване тисячі разів. Її історію знає весь світ. Це неймовірне враження — добре знати того, кого ще жодного разу не зустрів!
Асія Бібі стала символом боротьби з законом проти блюзнірства у Пакистані. Засуджена на смерть за те, що випила води з тієї самої криниці, що й мусульманки, вона провела у камері смертників ціле десятиліття, перш ніж її виправдали.
Й ось — вона, Асія Бібі. Пакистанка, матір, християнка, невисока жінка неймовірної сили, великої стійкості та глибокої віри. З часу її виїзду з Пакистану ми мали небагато інформації про її нове життя. І раптом — повідомлення: Асія Бібі приїздить до Франції!
Кілька днів поспіль вона давала інтерв’ю і брала участь в офіційних зустрічах. Її прийняла мер Парижа Анн Ідальґо, яка надала їй титул Почесної мешканки міста. Також Асія зустрінеться в п’ятницю з президентом Макроном, до якого звернулася з проханням про політичний притулок у Франції.
Уже кілька днів Асію постійно фотографують, знімають на відео. Вона все ще відчуває наслідки свого тривалого ув’язнення. Попри втому, постійно усміхається. Хоч її відповіді короткі, інколи лаконічні, та її приязне і тепле обличчя, як і її глибокий погляд, свідчать про те, що вона пережила: довгі роки самотності, в яких були і сумніви, і знеохочення.
Але також вони свідчать про її віру, що була її опорою, про довіру і простоту. Завдяки перекладачці з мови урду (розмовна мова у Пакистані) нам вдається порозмовляти з Асією.
— То яка, власне кажучи, Ваша історія?
— Моя історія? Ви її маєте знати. Але навіть сьогодні вона мені здається нереальною! Я християнка, мати сім’ї, працювала в полі. Все ще пам’ятаю той день, 14 червня 2009 року, стояла шалена спека. Я пила воду з криниці з того самого посуду, що й інші жінки.
Дві з них сказали, що через це вода стала нечистою, бо ж я християнка. Через кілька днів мене звинуватили в блюзнірстві. Потім, у листопаді 2009 року, мене судили і прирекли на смерть через повішення. У жовтні 2014-го Верховний суд підтвердив цей вирок.
— Коли Ви почули вирок засуду, про що подумали насамперед?
— Про моїх дітей. Вони тоді були малі. Я відчула великий біль. Подумки собі твердила, що це неможливе, що я нічого не зробила.
— Вас засудили і Ви провели 10 років у в’язниці. Як виглядали Ваші будні?
— Я була сильно ізольована і робила все, щоб бути якомога спокійнішою. Але насамперед, я кожної миті мала Бога в серці. Щодня молилася.
— Що вберегло Вас від зневіри?
— Я переживала це як випробування, послане Богом. Коли людина переживає випробовування, то прагнення перемогти, пройти випробовування — дуже сильне. Я знала, що молитва мені в цьому допоможе. І багато знаків додавали мені відваги.
Наприклад, однієї ночі мені наснився священник, який сказав повторювати певні вірші з Біблії. Розплющивши очі, пам’ятаю, була здивована тим, що більше його не бачу. Я собі сказала, що це, може, Бог мені посилає знак, щоб я спробувала вивчити ті вірші, а вони будуть для мене підтримкою. І я так зробила. Регулярно читала Євангеліє.
— Якийсь фрагмент Біблії особливо був для Вас розрадою?
— Так, слова, які до мене постійно поверталися, — «Господь твоє прибіжище». Це щоразу. То був перший псалом, на який я натрапила.
— Ваш чоловік, Ашік, також був великою підтримкою…
— Так, усі ці роки він був мені опорою. Ніколи не випустив моєї руки, попри погрози і труднощі. То від нього я довідалася, що журналістка Анн-Ізабель Тольє першою висловилася від мого імені. Він мені сказав, що є багато людей, які цікавляться моїм випадком. Також від нього я довідалася, що Папа за мене молиться.
Пам’ятаю, що відчувала велику радість. Найчастіше ми розмовляли про наших дітей. Через погрози на їхню адресу я не могла їх бачити часто. Просила Ашіка, щоб вони ходили до школи.
— Вас повністю виправдали восени 2019 року, але хвиля маніфестацій завадила Вам одразу покинути країну. Що Ви відчували перед лицем такої хвилі ненависті?
— Моє звільнення просто неймовірно загострило напруженість. Але найтяжчим було те, що я була їх свідком, я чула все, що говорилося. Чула, як вони скандували, щоб мене прирекли на смерть. Але — що теж неймовірне — я зберегла сили. Не боялася.
— Чи Ви пробачили тим, хто Вас засудив?
— Так, я їм пробачила. Я простила ті 10 років у в’язниці, розлуку з сім’єю. В глибині серця я їм простила.
— В камері, де Ви провели 10 років, тепер перебуває інша християнка, Шаґуфа Коусар, засуджена до смертної кари за звинуваченням у блюзнірстві…
— Вона має мою підтримку, і якщо моя історія і свідчення можуть їй допомоги, я буду дуже щаслива. Шаґуфа теж — матір, її разом із чоловіком звинуватили у розсилці блюзнірських СМСів. Це тим більше недостовірне звинувачення, що вони не вміють писати.
Я знаю, що вони в добрих руках: ними займається Саїф уль-Малук, який мене захищав. Окрім Шаґуфи, в ув’язненні є багато людей, яким треба допомогти. Я би хотіла, щоби світ об’єднався довкола цієї справи і допоміг їх звільнити.
Всі мають бути почуті! Це моя сьогоднішня боротьба: я певна, що пакистанський закон проти блюзнірства має бути реформований. Відтепер я б хотіла присвятити цій справі своє життя.
— Ви отримали титул Почесної мешканки Парижа і звернулися до Емманюеля Макрона по політичний притулок. Чому Франція?
— Франція мені дуже дорога, бо ж за посередництвом Франції світ про мене довідався. Це Франція дала мені самовизначення. Також я повинна сказали, що мене захопили старовинні будівлі, особливо катедра в Парижі, яка вистояла стільки століть. Учора я з болем довідалася, що Нотр-Дам знищений пожежею.
— Як Ви уявляєте собі майбутнє?
— Я би хотіла, щоб усі могли пліч-о-пліч працювати на благо реформи законодавства проти блюзнірств у Пакистані. Якщо йдеться про моє майбутнє, то моє найпалкіше прагнення — щоб мої доньки могли здобувати освіту, виховуватися в середовищі людей освічених і могли боротися за справедливість.
— Ви почуваєтеся вільною?
— Я постійно отримую погрози, але — так, я вільна.
— Що Вас сьогодні найбільше засмучує?
— Я з великим болем покинула Пакистан, країну, де народилася. Після звільнення я знаю, що Бог вказав мені шлях. Я сподіваюся, що колись зможу повернутися на свою землю.
— А що Вам зараз приносить найбільшу радість?
— Найбільшу радість я відчуваю, коли можу вклонитися перед величчю Бога.
Переклад CREDO за: Аґнес Пінар Леґрі, Aleteia