В історії не раз пробували ототожнювати з Антихристом почергових можновладців, що жорстоко переслідували Церкву.
Однак багато що вказує, що дух Антихриста це не так переслідування, як радше систематичне «розбавлення» християнства, яке відбирає в нього те, що становить його суть.
Хто такий Антихрист?
У Другому посланні до солунян — одному з перших християнських документів — Павло пише до адресатів, застерігаючи їх перед відступництвом, що настане в часи, які передуватимуть другому пришестю Христа. Він там не використовує прямо терміну «антихрист», а пише «чоловік безбожний» і «син погибелі», які є синонімами остаточного противлення Христу. Той «син погибелі» буде «супротивником», який «зноситься понад усе, що зветься Богом (…) так, що сам сяде у храмі Божім і видаватиме себе за Бога» (2Сол 2, 3-4). А в Одкровенні натомість з’являється таємниче число 666, яке означає «звіра», що противиться Богу. Оскільки у Біблії 6 символізує людину (що була створена шостого дня), то потрійна шістка може означати «надлюдину», переконану у власній досконалості, яка відкидає Бога та в дослівному чи переносному сенсі «сидить у храмі Божім», тобто узурпує честь, належну тільки Богові.
Як писав Томаш Квасніцкі, істинний Христос був водночас Бог і людина, єднаючи в собі дві природи «не змішуючи і не розділяючи», натомість Антихрист «буде радикальним розділенням цих природ, буде людиною в її натуральному стані, відділеною від Бога. Антихрист це homo naturalis, тобто така людина, якою її вшановує наша просякнута гуманітаризмом епоха; це людина, яка заступає собою надприродну міць чинення добра власною природною неміччю».
Слово «неміч» містить парадокс. Хоч має бути очевидне, що міць людини — обмежена (ідеться зарівно про обмеження самої природи та про слабкість, що випливає з первородного гріха), та людині здається, що її можливості — безмежні. Тим часом же гадано безмежні можливості, які можна назвати «технічними», вимагають духовної основи — правильного спрямування. В іншому разі вони неминуче провадитимуть до того, що образно представлене у Вавилонській вежі: до змішання мов, взаємної ворожості, так що зрештою ці сили обернуться проти самої людини.
Автор статті під назвою «Демаскований антихрист» так описує цей парадокс: «Епоха, яка в ім’я возвеличення людини засудила релігію до внутрішньої еміграції, всіма способами редукуючи її вплив на культуру, насправді звела людину до рівня ссавців і плазунів. Homo naturalis, а отже, homo sine gratia, — це людина, низведена до того, що в ній суто тваринне».
Сучасна західна культура терпить християнство тільки за двох умов: що воно зведене до приватних вірувань, які не мають впливу на життя, і що воно в кінцевому підсумку редуковане до якихось моральних загальників, повністю позбавлене євангельського радикалізму.
«Християнство культури» — це, по суті, лише невиразне відчуття приналежності до культури, яку сформувало християнство, разом із певним набором обрядів та символів, або — як пише Квасніцкі — таке, що є «насамперед схваленням велінь міщанської моральності, згідної з розумом». Тут нема місця на визнання своєї гріховності, відкритості на спасіння, вислужене Христом, і благодать повернення до святості. Знову цитуючи цього автора, «так сприйнята людина — добра сама по собі, або принаймні, як проголошували пелагіани, може такою стати виключно завдяки власним зусиллям. Тому вона не потребує жодного спасіння ані Спасителя. Людина добра за своєю природою. Ось гасло нашої цивілізації».
Дух сучасної культури — дух Антихриста
Ці слова, написані понад десятиліття тому, не втратили актуальності. Ба більше, небезпеку пелагіанства, панівного в нинішній культурі, підкреслює також учення Церкви.
22 лютого 2018р. Конгрегація віровчення оприлюднила лист «Placuit Deo» стосовно «певних аспектів християнського спасіння». В ньому звертається увагу на щораз більшу небезпеку, яку становить новий варіант стародавньої єресі: «Нова форма пелагіанізму шириться в наші часи, коли індивідуум, сприйнятий як радикально автономний, вважає, що може спасти себе сам, не визнаючи своєї залежності, на найглибшому рівні свого існування, від Бога та від інших. У такому мисленні спасіння залежить від сил індивідуума або суто людських структур, не здатних прийняти новизну Божого Духа».
Про це ж саме багато говорив і писав останніми роками Папа Франциск. Окрім спокуси гностицизму (який оцінює людське знання або власний досвід людини як щось абсолютно досконале), найбільшою духовною загрозою, на думку папи, є якраз пелагіанство. Це спокуса осягнути власну людську досконалість без благодаті, без Бога, або ж за суто номінального посилання на Бога. Якщо гностицизм переоцінює можливості людського інтелекту, то пелагіанство підносить до ранку абсолюту силу людської волі. Навіть коли говориться «з Божою благодаттю можливо все, — по суті переказується ідею, що всього можна досягти з допомогою людської волі, так немовби вона була чимсь чистим, досконалим, всемогутнім, до чого благодать додається» (Gaudete et exsultate 49).
Брак визнання обмеженості людських можливостей накладається на відкидання залежності від Бога. За такого підходу Бог стає тільки мовчазним свідком людських починань, далеким творцем світу, який не втручається в історію ані в життя окремих людей. Таке бачення Бога замикає людину на співпрацю з благодаттю, яка, зрештою, не має загальникового характеру, але повинна стосуватися конкретики життя, впливаючи на життєві рішення та вибір.
27 лютого 2021р. була вже 34-та річниця смерті о.Франциска Бляхніцького. Цей видатний душпастир, творець Руху Світло-Життя, написав, замкнений у в’язничній камері 60 років тому, пророчі слова:
«У нинішньому світі не вистоїть католицизм половинчастий, ба навіть так званий поглиблений, інтелектуальний (…) усе це потоне в морі поганства новітніх часів. Вистоїть тільки католицизм повний, справжній, євангельський, надприродний. Треба наважитися бути святим!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
