Щойно поширилася вістка про новітнє захворювання, яке поставило увесь світ перед загрозою пандемії, я подумала про те, що наше «сите» людство дістало ще одну фобію.
Однак коли від чуток перейшлося до досвіду споглядання ковідного жаху на власні очі, та ще й з позиції фахової медичної освіти й відповідальності (як голови Патріаршої комісії душпастирства у сфері охорони здоров’я), то відчуття і усвідомлення важкості цієї проблеми зазнало зміни.
А коли ця біда нестачею кисню, крововиливами і стражданнями так фізичними, як безвихідністю, безпомічністю і приреченістю діткнула тіла і душі тих, хто мене оточує на щодень, то в голові почала чітко формуватися думка щодо власної, практикованої вже кілька десятиліть життя в монастирі, віри.
Чому, власне, віри? Бо, по-перше, а про що ж нам, черницям, говорити, думати і дбати, як не про нашу віру в Христа; а по-друге, тому що пандемічний уклад життя цілого світу враз поставив усіх нас перед необхідністю різнопланово і серйозно застановитися над невидимим.
Ця теоретична думка-головоломка певної миті перетворилася у справжній екзистенційний виклик: я захворіла сама.
«Проінформований — наполовину врятований», — приблизно так каже знане прислів’я. Однак навіть усі медики світу не могли б мені тоді пояснити «логіку» цієї хвороби. Зрештою, в певний момент її прогресування мій стан був до такої міри важкий і нестерпний, що власні почуття і бажання було важко передати Богові навіть за посередництвом найпростіших слів і молитов. Я справді ніколи не думала, що помолитися вервицю буде аж так важко! А коли стало трохи легше, то найпростіші слова звичних молитов набрали для мене якогось нового забарвлення в звучанні і в змісті…
«З вершини» днів, які минули з того часу, можу засвідчити: правдою є те, що наш чернечий стан аж ніяк не дає права звертатися до Бога як до якогось імунітету від захворювання.
Додам також, що цей болісний досвід буття «близько смерті», як ніщо інше, наповнює смаком справжньої реальності кожний мій день сьогодні.
Якщо ми віримо, що від Бога — і хвороба, і лікар, то в силі довіри до Нього мусимо бути певні, що все в цьому світі походить із Господньої руки, і навіть коли щось отруйне поставлять перед нами — воно не зашкодить нам.
Якщо ми покладаємось на Господа, який діє через людину, то маймо надію на людські силу і розум, які вже не раз ставали порятунком для людства в часі подібних смертоносних недуг, саме через винайдення відповідної вакцини та практику загальної вакцинації.
Тож даймо можливість Христу жити у наших смертних тілах, і нехай завжди буде прославлене Його святе Ім’я!
с. Севастіяна Карвацька, ЧСВВ
Голова Комісії душпастирства охорони здоров’я КГВА УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
