В другій половині травня, 14-28 числа, єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький перебував у тривалій закордонній поїздці. Це була і нагода святкувати ювілей 25 років його священства, і подяка за допомогу для України, і налагодження зв’язків для подальшої співпраці.
CREDO розмовляє з єпископом Віталієм про підсумок його подорожі, враження, досягнення та сподівання.
— Найбільше зворушив момент, коли мені випало освячувати невеличкий готель для наших вимушених переселенців, — розповів Його Екселенція. — Ми зустрілися з українськими родинами, і на самому початку освячення батько сім’ї з 5 дітей запитав у своєї родини: діти, а ви знаєте, хто буде жити в цьому домі? Діти, звісно, відповіли «ні». Й тоді батько сказав: діти, це ви будете тут жити! Я й сам цього не знав. Бачив зворушення, неймовірне зворушення цієї родини, і мені це глибоко запало в серце. І потім, коли молився про благословення для цього дому та добродіїв, — зрозумів, скільки доброго робиться, або, правильніше сказати, скільки добра Господь дає нам через людей. Через тих, хто відкритий на Його знаки і заклики.
— Що це була за поїздка? Одна з «планових потреб єпископа» в часи війни?
— Аж ніяк. Вона була запланована ще майже рік тому й була пов’язана передусім зі срібним ювілеєм мого священства. Ми домовилися зі співбратами нашого курсу — салезіянами, з якими я приймав свячення, що зустрінемося, щоб подякувати Богові, побути разом, трохи підбити підсумки цих 25 років нашого священства. Я був висвячений 1997 року в Кракові; тепер це Краківська інспекторія, а тоді ще був Східний округ із центром у Москві.
Принагідно було заплановано уділення кількох служінь: я мав по різних салезіанських парафіях вірних миропомазати, кількох братів висвятити, — на місцях брати, звісно, домовлялися зі своїми єпископами про це. Через те, що почалася повномасштабна війна і мій приїзд опинився під питанням, свячення були делеговані іншим єпископам, але миропомазання залишилися, і я їх уділив.
Налагодження гуманітарної співпраці стало головним сенсом цієї поїздки. Я багато домовлявся про допомогу для України. Тож і не мій ювілей, і навіть не миропомазання, які я уділяв, стали справжньою причиною цієї подорожі.
— Перша Ваша зупинка була у Кракові, і перед виїздом Ви написали у себе на Фейсбуку, що запрошуєте українців на цю зустріч.
— Так, з огляду на війну цей планований раніше виїзд набрав дещо іншого змісту. Тому з першого ж дня у Польщі в мене вже була зустріч, увечері 14 травня, з Салезіанським місійним волонтаріатом. Це група, яка останнім часом доклала значних зусиль для того, щоби збирати й висилати нам гуманітарну допомогу. Я зустрівся з тими, хто весь цей час там працював фактично щоденно і саме як волонтери, я підкреслюю. Для мене цей візит означав нагоду подякувати і волонтерам, і нашим благодійникам, із якими я зустрівся.
А зустрічі з нашими вірними, які тимчасово перебувають за кордоном, та іншими українцями — вимушеними переселенцями (не хочу називати їх біженцями, переселенцями — краще), стала другою темою цього виїзду. Принаймні, по тих містах, де я проїжджав. Так, була зустріч із великою громадою наших вірян у Кракові; прийшло близько ста людей. Вони прийшли на Святу Месу, а після Меси ми ще спілкувалися в катехетичних залах храму св. Станіслава Костки.
Крім Кракова, були також численні інші міста і місцевості, де я зустрічався з нашими переселенцями, передусім — із католиками, але не тільки. Я зустрічався з тими добродіями і салезіанськими співпрацівниками, які приймають українців-переселенців — їх приймають без огляду на віросповідання.
— Про що ви розмовляли з краківським митрополитом?
— І з архієпископом митрополитом Єндрашевським, і з архієпископом Ґондецьким, головою єпископату Польщі, були насамперед нагодою подякувати всьому єпископатові Польщі та окремим єпископам за їхню співучасть у нашій біді. За різноманітну допомогу, від молитви, через гуманітарну, і до кожної іншої, яку вони надають нам нині. У випадку візиту до архієпископа Станіслава Ґондецького, то це ще був «візит у відповідь», у подяку за нещодавній приїзд до Києва польських єпископів, за їхню підтримку України. Мого серця особливо торкнулося те, як обидва архієпископи поділилися зі мною тим, що в них по куріях зараз теж живуть вимушені переселенці з України. І, знову ж таки, незалежно від віросповідання.
Звісно, під час розмов із єпископами ми налагоджували комунікацію, зокрема щодо наших «Карітасів» — у їхніх дієцезіях і «Карітас-Спес» Київсько-Житомирської дієцезії.
— Як тепер планується ця праця? Три місяці війни — це вже не так просто, як на початку, бігом зібратися на силах… Тепер це не так «хвиля допомоги», як рутинна робота.
— Так, певне виснаження вже спостерігається — я бачив це по волонтерах, у центрах збору гуманітарної допомоги… Справді, перша емоційна хвиля вже пройшла. Треба брати до уваги, що люди не можуть постійно надавати таку допомогу. Тепер перед нами завдання — нормалізувати надходження цієї допомоги за конкретними адресами, будувати тривалі контакти з певними фундаціями, організаціями, які надалі хочуть допомогти і шукають можливостей допомагати. Але ці організації хочуть, звісно, уникнути ризику корупції: щоб гуманітарну допомогу не розповсюджували за гроші. Вони хочуть знати, що наші благодійники, знаючи безпосередньо адресатів, розпоряджатимуться цією допомогою відповідально, передадуть напряму. Зокрема для цього були потрібні ці зустрічі з єпископами: одним нашим спонсорам і благодійним організаторам подякувати, інші нові стосунки налагодити. Продовжити співпрацю і зробити її ефективнішою.
— Тобто фактично Ви авторитетом єпископа підтверджуєте для них, що цю допомогу не розкрадуть і не продадуть? Що Ви берете справу благодійництва під свою особисту відповідальність.
— Власне, так. Я поїхав і щоб особисто подякувати, і щоб особисто людей запевнити в тому, що допомога буде доставлена саме потребуючим, а не десь «на сторону».
Крім цього, ми маємо зараз кілька проєктів, конкретного спрямування, які розробляються і для яких нам надалі буде потрібна тривала конкретна допомога. Зокрема, йдеться про мобільні кухні. Ми плануємо чотири мобільні кухні, запущені з допомогою зокрема салезіанського згромадження. Вони будуть не тільки в нашій Київсько-Житомирській дієцезії, і нам знадобляться харчі, які до них постійно треба буде доправляти. Ось, наприклад, сьогодні ми отримали макарони, рис, готовий гуляш у 20-літрових бочках, який треба тільки розігріти. Одна така кухня для Фастова, думали про Бородянку, одна кухня пішла на Львів, одна для Кривого Рога.
— Ви провідували також сиротинець, який сестри вивезли з Житомира в Польщу. Як там живуть ці дітки?
— Побачив дітей у Рабці-Здруй, забезпечених усім. Зустрівся не тільки з нашими сестрами та їхніми підопічними, але і з сестрами, які приймають їх у своїх будинках. Від наших співгромадян чув, що діти мають геть усе необхідне, але від самих дітей чув, що вони хочуть додому, в Україну. Від дітей старшого віку, які вважають, що там, у Польщі, вони сидять без діла, чув, що вони хочуть повернутися в Україну, щоб волонтерити. Щоби своїм посильним трудом вони теж могли наближати перемогу.
Діти з житомирського сиротинця з с. Регіною Ходаківською
Для мене це був важливий виїзд, щоб їх потішити, бути з ними і, звісно, дати їм те, чого вони вже довго не мали, — я відслужив для них Літургію українською мовою. Вони були щасливі.
За кожної нагоди, зустрічаючись із нашими людьми, я служив для них, розповідав новини, про те, чим живе сьогодні дієцезія, чим живе Україна. Мені здається, що моїм завданням було побудувати такий «міст», підтримати і розрадити. Багато хто з наших вимушених переселенців відчувають не тільки тугу за Батьківщиною, але й докори сумління, що вони начебто стали «втікачами», «покинули Україну напризволяще». Я мав їм сказати, що це не так.
— Судячи з записів у Вашому ФБ, свої 25 років священства Ви святкували не в Кракові, а у Вроцлаві.
— Так, я мав інші плани. Зустріч у Вроцлаві склалася спонтанно. Я був у тому районі, на 24 травня випав вільний день (заплановане миропомазання перенесли), а у Вроцлаві живе мій колишній однокурсник, Єжи Бабяк. Тому я вирішив, що сам день свячень ми відсвяткуємо з ним разом, а заодно я матиму нагоду поспілкуватися з нашими вірянами там. Прийшло чоловік 50, це була теж вельми приємна зустріч.
Цей співбрат є також директором салезіанської школи, яка теж прийняла багато дітей в України.
— Фотографії з цієї зустрічі робила с. Маріетта Мікса. Вона теж за кордоном?
— Так, сестри з Гришківців, з-під Бердичева, виїхали в перші дні війни, коли тим напрямком просувалися російські війська. Це було дуже страшно. Зараз с. Маріетта розгорнула активну роботу у Вроцлаві, де сестри Божого Серця мають Генеральний дім, багато допомагає, волонтерить.
— У Польщі не тільки українців багато, але й «наших» поляків, як от сестра Маріетта, а також о. Міхал Бранкевич, якого Ви відвідали… Розкажіть про цю зустріч, будь ласка. Отець Міхал людина популярна, його багато хто знає і любить. Як його стан?
— Так склалося, що з о. Міхалом ми мали свячення в один день. У різних місцях, звісно, але в один день, і він нещодавно так само святкував свій 25-річний ювілей священства. Я спеціально заїхав до нього, наступного дня після ювілею, щоб розділити з ним радість цього свята і підтримати його у ці дні лікування.
Отець Міхал перебуває неподалік Любліна, затримався після операції у своєї сестри. Відновлювальний період проведе там, із членами своєї сім’ї, потім буде наступна операція, відновлення суглоба. Він виїхав у перші дні війни і розповідав, що навіть зустрівся по дорозі з російськими танками. Побачив, з’їхав з дороги і сховався від них; а потім побачив у дзеркалі заднього виду, як їх розбомбили.
— Це оптимістична картинка як для виїзду з зони бойових дій!…
— Дуже! І ми з ним відслужили разом подячну Службу Божу: за наше священство, за ці роки служіння Господу. А потім, збираючи по дорозі те, що потрібно було завезти до Києва, я вирушив у зворотну путь.
Зі співбратами у Вроцлаві
Загалом я відвідав добрий десяток різних міст і місцевостей, фактично щодня спав в іншому ліжку, мав прерізні зустрічі. Краків і околиці, Щирек, Скава і околиці, Вітув у горах, Лешно і околиці… Заїхав і до бенедиктинців у Любіні, які допомагають українським сестрам-бенедиктинкам. Провідував різні місцевості, де є наші переселенці, всього зараз навіть і не перерахую. Був в Освенцімі, й саме там освячував оті готелики для переселенців, про які згадав на початку. Там дуже гарно поставлена велика, масштабна салезіанська допомога для наших потребуючих. Із салезіанським Місійним волонтаріатом у нас добре налагоджена робота, ось саме зараз я їду до Житомира, матиму зустріч із головою облради, бо є певні пропозиції. Зокрема, створити відповідний пункт на базі житомирської салезіанської школи «Всесвіт», але також отримати і використати певні ділянки землі.
— А також у цій травневій поїздці Ви були в Ченстохові, у Божої Матері…
— Протягом усієї поїздки було дуже багато несподіваних моментів, в яких я вбачав прояви Божого задуму, того, що Він сам запланував. Зокрема, в суботу 21 травня, я мав вільний час і вирішив, що, їдучи до Лешна, я по дорозі заверну до Ченстохови. Подякувати Матері Божій за свої 25 років служіння, за Її опіку, а при нагоді, звісно, — відвідати літургійні магазини, бо багато чого треба купити зараз. Отож я зв’язався з єпископом-помічником Ченстоховської дієцезії Анджеєм Пшибильським. А він, як довідався, що я в суботу буду в Ченстохові, сказав: то я тебе запрошую очолити Месу на Вершині (так це у них називається, na szczycie), для паломників, які туди прибули на XXVI Всепольське чування Віднови у Святому Дусі. Принагідно, перед самою Літургією, я зустрівся з нашими сестрами-кармелітками, з Києва й Харкова, які зараз перебувають саме в Ченстохові. Була дуже тепла і радісна зустріч. За нагоди мого приїзду сестри навіть вийшли з кляузури, поза монастирі, і прибули на Святу Месу, щоби взяти в ній участь.
Я був вражений силою тієї молитви. 40 тисяч людей молилися за Україну! Отець єпископ Анджей запросив мене до молитви, перед благословенням, і це була насправді потужна молитва — за Україну, за Перемогу, за людей, які страждають. Це була дуже важлива для мене самого зустріч духовного змісту.
А потім мені подарували чашу і патену, що були принесені як дари до вівтаря, — я отримав їх для нашої семінарії, взамін тих, що були викрадені російськими окупантами.
І ця «дрібниця» — одна з багатьох і багатьох, якими супроводжувалася моя поїздка.
Фото з Фейсбука Vitalii Kryvytskyi
фінансово.
Щиро дякуємо!
