Донька зі здивуванням сприйняла повідомлення, що батько стане священником. Вона боялася, що втратить його. Не менш здивовані були онучки. Молодша щиро запитала: «Але ж ти надалі будеш нашим дідусем?»
Священник, який має дітей та онуків? — ну, так. У парафії св. Іренея в римській дільниці Ченточелле віднедавна служить отець Антоніо Челлетті — вдівець, батько й дідусь, висвячений у віці 68 років.
Покликання
Довгі роки він був постійним дияконом у парафії, а по смерті дружини відчув, що Господь хоче від нього чогось більшого…
«Тоді я зрозумів, що насправді означає мати покликання, — каже о. Антоніо. — Що це означає, що Ісус каже: ‘Якщо хочеш бути Моїм учнем — зречися всього і йди за Мною’. Бо я насправді зрікся всього».
Антоніо походить із простої сім’ї: тато був робітником, мама — домогосподарка. Замолоду він був харцером, і цей досвід сильно вплинув на його формування.
Увінчанням його щасливого шлюбу з Лючіаною стало народження донечки. Незабаром після пологів виявилося, що жінка страждає на автоімунне захворювання, потребує діалізу.
Хвороба і смерть
Життя не було скупим на випробування: дружина Антоніо пройшла через складну операцію пересадки і мала загалом 20 хірургічних втручань. Але Антоніо з Лючіаною боролися проти хвороби разом.
«Тяжко мені було дивитися на страждання жінки, але воно зробило так, що я навчився бути відкритим на її потреби в кожну хвилину. Не лише в матеріальному сенсі, але також як людина, як чоловік, як мужчина. На мою думку, для кожної людини у стражданні розрадою є те, що вона може на когось розраховувати», — каже священник.
Лючіана померла 23 листопада 2006 року. Антоніо назавжди запам’ятав той день:
«Останній період був сповнений великої ніжності. Вона до останньої хвилини старалась бути корисною для інших — завжди такою була, — і переживати з гідністю свою хворобу, страждання. А я просто був біля неї, бо в такі хвилини, по суті, не треба нічого надзвичайного. (…) Зрештою, коли ми вже знали, що неможливо більше нічого зробити, ми одне одному пробачили».
Віра допомогла
Отець Антоніо ледве стримує емоції: «Мені допомогла віра. Я завжди вважав, що вона [дружина] жива. І насправді відчуваю, що вона біля мене і тепер є тут, разом із нами».
Донька Антоніо Челлетті з подивом сприйняла звістку, що батько хоче стати священником. Вона побоювалася, що втратить його. «Але те, що походить від Бога, завжди приносить добро. Зрештою, вона мені зізналась: ‘Я боялася, що втрачу тебе. Але я не тільки не втратила, я цим збагатилася’».
Не менш здивовані були онучки Антоніо. Молодша щиро запитала: «Але ж ти надалі будеш нашим дідусем?» — «Вочевидь так!» — «І я зможу з тобою гратися?» — «Звісно!» — «Ну то нехай буде».
Моє завдання — нести людям Боже милосердя
Своє свідчення о. Антоніо Челлетті завершує згадкою про приміційну Святу Месу:
«Перша Меса була для мене неймовірним переживанням. Сьогодні моє завдання як священника — намагатися нести людям Боже милосердя. Виходити до людей, щоб вони пізнали милосердя Бога, шукати душі».
Історія покликання о. Антоніо — це прекрасне свідчення того, про що казала блаженна К’яра Корбелла Петрільйо: «Те, чого Бог від нас хоче, є набагато прекрасніше за те, що ми могли б собі намріяти».
Переклад CREDO за: Сильвія Лукетті, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
