Кардинал Герхард Мюллер, колишній префект Конгрегації Віровчення, у своєму розлогому інтерв’ю для kath.net прокоментував скандальні резолюції німецького «синодального шляху».
Пропонуємо вашій увазі основні тези кардинала про реальні повноваження і легітимність «синодального шляху», про юридичну силу і наслідки його рішень, про вірність істині на противагу диктатурі релятивізму і про те, чи приймати Таїнства від священнослужителів-відступників.
Про межу, за якою католик перестає бути католиком
Таїнство священства, єдине у трьох ступенях, має основу у покликанні та призначенні апостолів Ісусом Христом, Сином Божим. Всупереч запереченням з боку різних спіритуалістичних груп, і, зрештою, діячів протестантської Реформації, що відкидали це Таїнство, єпископсько-папський Учительський уряд (зокрема на Тридентському соборі) підкреслив христологічне походження та еклезіологічне місце цього Таїнства, на якому також ґрунтується ієрархічний, тобто сакраментальний устрій Церкви.
Тому той, хто заперечує істотні елементи священницького рукоположення, встановленого у Церкві Христом як доручене служіння Слова і Таїнства, а також той, хто не визнає єпископів і священників за пастирів, призначених Святим Духом, не може більше називати себе католиком. Отже, те, що є конститутивно католицьким, визначається не державними реєстраційними службами або Центральним комітетом німецьких католиків, а лише всіма католицькими єпископами з Папою як вічним принципом єдності Церкви, у правді остаточного об’явлення Бога в Ісусі Христі. Єретичне заперечення Об’явлення та його формулювання у зобов’язальному Символі Віри, маскується під подальший розвиток істинного значення (як це вже було з давніми гностиками) або під необхідне пристосування до обмеженої чи осучасненої здатності адресатів до розуміння (як це було з так званими модерністами ХІХ століття).
На тлі мейнстріму західного світу вони ствердили, що неможливо сказати, якою є мета людської природи, сотвореної Богом у двох статях. Отже, сексуальну активність поза законним шлюбом чоловіка та жінки більше не можна називати гріхом, не зазнавши соціального остракізму або нібито справедливого покарання через судову систему, яка має стежити за суспільно дозволеним мисленням, розмовами та діями у тоталітарний спосіб. Простіше кажучи: це не щось інше, ніж диктатура релятивізму.
Про неможливість виокремлення сакраментального дияконату жінок
Щодо вимог жіночого дияконату, слід пам’ятати: є лише одне неподільне сакраментальне служіння у трьох ступенях єпископа, священника і диякона. Тому його істотні елементи стосуються всіх трьох ступенів рукоположення. Це усвідомлення було вкорінене у традиції віри Церкви, збереглося навіть всупереч єретичним запереченням і, зрештою, дозріло до визначення Магістеріуму, яке зобов’язує кожного католика у сумлінні.
Про безсилля ідеологічної диктатури проти істини
Конгрегація Віровчення від імені Папи чітко наголосила на католицькій доктрині про дві статі. У своєму останньому інтерв’ю (березень 2023 року) Папа чітко розмежував душпастирську опіку над людьми, які борються з еротичним потягом до власної статі, та небезпечну колонізацію світу абсолютно ненауковою ґендерною ідеологією, яка має бути нав’язана всім — включно з бідними країнами — відповідним лобі мільярдерів. Якщо країна відмовляється [прийняти ґендерну ідеологію], лобі погрожує їй обмеженням допомоги на розвиток, і тим самим свідомо наражає її на голод і зубожіння.
Католицька Церква фактично єдина у світі інституція, яка беззастережно підтримує гідність людської особи, оскільки, згідно з Божою заповіддю, визнає шкідливість гріха, водночас вділяючи кожному грішнику благодать покаяння та навернення, і таким чином відкриваючи йому перспективу нового життя в любові Божій.
Навіть за найсофістичнішим перекручуванням слів сучасні екзегети не можуть приховати істину про те, що відкидання Бога веде до брехні про правильні стосунки між чоловіком і жінкою, а отже одностатевий сексуальний акт суперечить природі людини і, таким чином, становить тяжкий гріх. Ані бризкання слиною в основних ЗМІ, ані штрафи та тюремні вироки, до яких засуджують вірних християн в умовах ідеологічної диктатури — навіть якщо відповідні закони на позір здаються формально демократичними — не можуть змінити цього.
Про залучення мирян до церковного служіння
Причина цього [заклику «синодального шляху» допускати мирян до проповідей, проведення хрещень та асистування у шлюбних церемоніях] є не брак священників і дияконів у Європі чи надзвичайні ситуації, пов’язані з загрозою для життя. Причиною є бажання мирян виконувати функції, подібні до священницьких, щоб збільшити свій власний соціальний престиж.
Фактичним служителем хрещення є єпископ або священник, а також, якщо жоден з них не може бути присутнім, диякон. Мирянин може здійснити Таїнство Хрещення лише в екстрених випадках, коли на карту поставлене індивідуальне спасіння душі — але не урочистий обряд у видимій масовій спільноті. Миряни, що були відповідно підготовлені та отримали доручення від єпископа, можуть проголошувати духовне слово у неєвхаристійних богослужіннях, і таким чином брати участь у проповідуванні на основі загального священства, маючи відповідні документи.
У західному богослов’ї саме подружжя уділяє Таїнство шлюбу одне одному. Єпископ або священник, як представник Христа і представник Церкви, підтверджує шлюбний завіт від їхнього імені. Ще Ігнатій Антіохійський писав: «Але як чоловікам, так і жінкам, які одружуються, необхідно укласти свій союз зі схвалення єпископа, щоб їхній шлюб міг бути укладений у згоді з Богом, а не з власного пожадання. Нехай усе робиться на славу Божу». Тому витіснення священників зі шлюбної літургії — це крок у хибному напрямку.
Про непокору німецьких єпископів
Вірні католики не дозволять знеславлювати себе як «противників реформ», особливо з боку єпископів, які — у повній суперечності з ідеалами Другого Ватиканського собору — дають іншим ляпаса своєю антикатолицькою пропагандою. Вірні католики керуються словом апостола про реформу розуму у Христі: «І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим 12, 2).
Резолюції «синодального шляху» відбирають у вірних католиків правду Євангелія», щоб замінити її дешевим сочевичним пюре сексуально фіксованої ідеології, справжнім центром тяжіння Німеччини. «Синодальний шлях» — це своєрідний нігілістичний матеріалізм, тобто насмішка над Богом, який створив людину чоловіком і жінкою на свій образ та подобу.
Голосування за тексти, що явно суперечать традиційному вченню Церкви, це серйозне порушення та невибачне зловживання єпископською владою. Ці єпископи на свій захист не можуть посилатися на невігластво, на страх перед переслідуваннями з боку антиклерикальних диктатур чи на спокушання пропагандою «промивання мізків». Вони мають бути знайомі з антропологічним вченням Другого Ватиканського собору про подружжя, сім’ю та сексуальність, особливо про єдність тіла і душі в людині. На їхні серйозні помилки також публічно вказував сам Папа, кардинал Луїс Ладарія, префект Конгрегації Віровчення, і кардинал Марк Уелле, префект Конгрегації у справах єпископів.
Протягом останніх років була розіграна справжня п’єса медійної диктатури, що доводить рівень безбожності учасників цієї кампанії — навіть тих установ, що оплачуються єпископами. Це виявилося у нелюдській та нехристиянській агітації проти порядних і компетентних представників Церкви, як єпископів і священників, так і мирян, і завжди відбувалося за принципом: якщо не маєш аргументів, спробуй особисту образу.
Про те, чи приймати Таїнства від священників і єпископів-відступників
Таїнства залишаються дійсними, навіть якщо їх відправляє єпископ-розкольник чи єретик — але лише за умови, що він має намір просто виконати те, що Церква розуміє під цими Таїнствами. Втім, слід уникати людей, які ведуть хибним шляхом стількох ввірених їм Христових овець. Між іншим, багато Отців Церкви також зазнавали жорстоких переслідувань з боку єретиків — Афанасій Великий, Йоан Золотоустий, папа Мартин I та інші.
Так зване благословення одностатевих пар — це шахрування з етикеткою. Поява жесту благословення не відповідає жодній реальності спасенної благодаті, яку посилає Бог. Тяжким гріхом є закликати ім’я Боже, щоб виправдати Божою любов’ю легковажне порушення Божих заповідей.
Про реальні повноваження «синодального шляху»
Ця асамблея, яка самовпевнено називає себе «синодальним шляхом», не має жодної основи у сакраментальній організації Церкви. Це лише форум для — хоч і невдалого — обміну думками. «Синодальний шлях» аж ніяк не є сувереном національної німецької Церкви (як це було сказано у повному теологічному невігластві), який може дати єпископам наказ відмовитися від об’явлених істин на користь матеріалістичного світогляду чи навіть на користь діаметрально протилежних положень.
Німецький «синодальний шлях» є не чимось іншим, як неформальним органом. Не може бути й мови про представництво католиків, яке дає юридичні зобов’язання. Члени цього органу не представляють Церкву ні перед державою, ні перед суспільством, ні перед історією, а тим паче не перед католиками у їхньому вірному послуху Богові. Вони не представляють нікого, крім самих себе. Навіть якби вони були делеговані до цього органу більшістю німецьких католиків на якихось загальних і вільних виборах, вони все одно не мали би повноважень, які могли би до чогось зобов’язати окремих німецьких католиків чи їхню сукупність. Навіть чисельна більшість єпископів не може нікого зобов’язати до послуху висловлюванням, які суперечать вірі, чи наказам, які суперечать моралі. Зарозуміла претензія представляти інтереси католиків сама собою свідчить про кричущу теологічну безграмотність авторів цих жахливих «синодальних» текстів.
Про єпископів, які погодилися з цими небіблійними текстами або ж боягузливо утрималися від голосування, що повністю суперечить їхній божественній місії представляти і захищати католицьку віру в усій її істинності та повноті, пише євангеліст: «А, однак, чимало й увірувало в нього, навіть із знатних, лише з огляду на фарисеїв не признавалися, щоб їх не вилучили з синагоги; славу бо людську дужче вони любили ніж славу Божу» (Йн 12, 42-43).
На відміну від апостолів, єпископи не є непомильними носіями Об’явлення, що завершилося до кінця апостольської ери і доступне у повному обсязі у Святому Письмі та Апостольській Традиції. Вони користуються непомильністю (як автентичним тлумаченням депозиту віри) у своїй повноті, під проводом Римського Понтифіка, тільки якщо дотримуються вчення апостолів.
Переклад CREDO за: Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
