У цьому храмі було тепло навіть у холодну пору. В моєму рідному місті немає середньовічних церков, тому це унікальний для мене досвід: майже щоденне відвідування храму з багатовіковою історією. Який протягом семисот століть був тільки храмом і нічим іншим.
Як кажуть, ці цеглини могли б багато розповісти, якби вміли розмовляти… Цеглини — тому що храм святих Петра і Павла й Архангела Михаїла в польському місті Лідзбарку-Вармінському побудований у стилі «цегляної готики».
Я вдячна настоятелю, о. Роману Худзіку, за його відкритість, доброзичливість, увагу до нас — тимчасових парафіян з України. За розмови про все на світі, під дуже смачну каву. За поради й цитати, про які, якби не він, я ніколи б не дізналась. Особлива подяка за молитви: за нас, нашу країну, нашу перемогу.
«Ми молилися за Україну на Святій Землі»
Так, у березні група парафіян здійснила паломницьку подорож до Ізраїлю. Для о. Романа це було вже сьоме відвідування Святої Землі.
«Я відчував те ж саме зворушення, що й за першим разом. До цього неможливо звикнути. І з радістю хотів би ще не раз відвідати ці святі місця.
Назарет, де в малому скельному будинку жила Марія з батьками, куди Ангел прийшов до неї. Там є вівтарик із білого мармуру, над яким написано латиною: «Тут Слово стало Тілом». І ці слова справляють дуже велике враження саме в цьому місці, бо ми не можемо сказати так ні про яке інше місце.
Грот Божого Різдва. Він розташований під пресвітерієм великої православної базиліки. Туди завжди стоїть велика черга, бо кожен хоче доторкнутися до місця, де Господь прийшов на землю.
Кальварія. Це для мене можливість помолитися на самоті, в тиші сказати Господу Богу про важливе».
Так, паломництва у Святу Землю — найважливіші для християнина, і «забагато» їх дійсно не може бути. І розповідати про них можна довго.
Але о. Роману є що розповісти також про піші паломництва, і кількість пройдених ним кілометрів вражає. У великому альбомі збереглись фотосвідчення його численних прощ. Отже, про них і піде мова.
Починалось у 80-ті
«Коли я був молодим священником і проводив катехезу у своїй першій парафії, до мене на розмову прийшли дві мої учениці, які вирушили у піше паломництво з Варшави до Ченстохови, на Ясну Гору. Вони сказали, хоча й відчували сором, що, на жаль, не дійшли до місця призначення, бо були самі, тоді як інші паломники об’єднались у великі групи, щоб підтримувати один одного. Тоді кілька днів йшов дощ. Паломники змокли, у багатьох була температура й вони купували ліки від застуди в усіх аптеках уздовж маршруту. Ліків забракло… Дівчата теж застудилися і повернулися додому хворими. Вони дуже просили мене організувати групу для охочих піти в паломництво з нашої парафії, щоб наступного року ми змогли приєднатися до Варшавської прощі. Так і сталося. 1980 року ми вирушили у 269‑те Варшавське піше паломництво. Після чималих труднощів, але сповнені надзвичайної радості, ми щасливо дісталися Ясної Гори.
В ті роки у Варшавське паломництво вирушали 40‑50 тисяч осіб. Було важко проходити понад 35 кілометрів в день, бо скрізь були люди, на дорогах утворювалися затори. Паломники були змушені чекати, а потім поспішати, трохи не бігти. Ночували в наметах. До імпровізованих туалетів стояли довжелезні черги. Однак радість переповнювала нас, а взаємна доброзичливість паломників і привітність місцевих мешканців вражали.
Поради — спільні для всіх
Досвід паломницького шляху — це щось фантастичне. Пройшовши приблизно 8 кілометрів, ми відпочивали 30‑40 хвилин; була також перерва на обід півтори години. Паломники несли з собою підручні речі, а великі рюкзаки і намети перевозили вантажівки. Організатори подбали також про медичну допомогу (в кожній групі були паломниці-медсестри, а іноді й лікарі). В дорозі ми молились три частини Розарію, багато співали, священники виголошували конференції (тематичні роздуми) та сповідали. Щодня паломники брали участь у Святій Месі.
Через збільшення кількості паломників Конференція єпископів Польщі розробила правила паломництва, а дієцезії почали організовувати дієцезіяльні піші прощі. Я кілька разів брав участь у пішому паломництві з Ольштина до Ясної Гори (14 днів шляху), з Квідзина до Ясної Гори (17 днів шляху). Коли наша дієцезія організовувала паломництва до Острої Брами у Вільнюсі, я брав участь у ньому 12 разів. За моїми підрахунками, я пройшов у піших прощах загалом близько 9 000 кілометрів. Всі вони залишили по собі багатий духовний досвід та враження, які збереглися назавжди.
Важливо ретельно готуватися до пішого паломництва: зміцнювати свій опорно-руховий апарат, для чого два‑три рази на тиждень треба проходити декілька кілометрів, щоб легше зносити труднощі дороги. Завдяки таким тренуванням тіло отримує досвід і привчається робити зусилля.
Тіло вже вдома, а дух іще в дорозі
У духовному плані паломництва — це чудово. Зав’язуються глибокі дружні стосунки. Паломники дуже доброзичливі, завжди готові допомогти й підтримати один одного. Час прощі згадується дуже тепло. Коли паломники зустрічаються — вони завжди повертаються в розмові до пережитого під час дороги. Це настільки особливий час, що після повернення відчуваєш глибоку тугу за паломництвом і важко звикати до «сірих буднів». Тіло вже вдома, а дух і розум ще в дорозі, на паломницькому шляху.
Якось наша паломницька група ночувала в одному селі у привітних місцевих мешканців. Коли настав ранок, я відслужив Святу Месу в саду біля будинку наших господарів. Після її закінчення паломники почали збиратися в дорогу. Я ж звернув увагу на літнього чоловіка, який спостерігав за нами. Підійшов до нього, щоб подякувати за гостинність і попрощатися. Чоловік, однак, із великим хвилюванням і сльозами на очах, сказав, що сьогодні вранці пережив найщасливіший день у своєму житті і вдячний Богові, який дозволив йому дожити до цього моменту. І ось його слова, які я запам’ятав: «Отче, я працював на цій землі багато років, усе своє життя. І тепер, коли постарів, хворію і не можу більше працювати, саме на моїй землі відслужили Месу. Я так відчуваю, так розумію, що саме сьогодні Бог прийняв труди мого життя. Яка це велика радість! Для мене це найбільша нагорода. Я не очікую більшого щастя, ніж те, яке пережив сьогодні». Ми обнялися на прощання, обидва глибоко зворушені, і я вирушив у дорогу. Це була наша перша і єдина зустріч, але вона глибоко закарбувалася в моїй пам’яті й серці…
Разом легше, самому складніше
Моє паломництво було душпастирським завданням — насамперед для потреб людей, тому я завжди брав участь в організованих групах. Кілька разів був провідником — відповідальним за групу чисельністю в 120-150 паломників. Одного разу я розмовляв із паном, який ішов сам до Сантьяго-де-Компостела, і був вражений його глибоким досвідом паломництва на самоті. Він багато що розповів, у нього була велика потреба поділитися пережитим. Паломництво на самоті набагато складніше, ніж у групі. Думаю, що потрібно бути дуже сильним психічно, щоб пережити кризу самотності.
…А тим часом у парафії Петра і Павла й Архангела Михаїла вже розпочато підготовку до 40‑го паломництва з Лідзбарка-Вармінського до Ясної Гури. Вона пройде з 31 липня по 12 серпня.
Українці, які йдуть паломницькими шляхами Європи, це символ і знак для тих, хто залишився на землі, ураженій війною. Паломники передають вітання паломникам, побажання мирних доріг і глибокої молитви.
фінансово.
Щиро дякуємо!
