«Терапія, насамперед, — це людина зустрічає іншу в горі і в болю», — каже Людмила, гештальт-терапевтка з Києва. «Можна сказати, що мене врятувало волонтерство», — зізнається Юля, яка живе і працює в Римі. Обох поєднує не лише те, що вони подруги, але й прагнення допомогти іншим, не забуваючи і про себе.
Юля Орленко і Людмила Ялова родом із Сумщини. Людмила приїхала в гості до подруги, яка від 2004 року мешкає в Римі, й там вони разом прийшли до Ватиканського радіо на розмову. В час війни зустріти за кордоном земляків — це нагода розділити майже постійне хвилювання і біль, які іноземцям часто зрозуміти важко.
«В етичному кодексі війна не врахована»
«Після початку повномасштабного вторгнення я два місяці не працювала, просто фізично не могла, — каже Людмила. — То коли знову почала працювати, мені навіть стало легше. Бо людині потрібна людина. Терапія, насамперед, — це просто людська зустріч: людина зустрічає іншу в горі і в болю. А тим більше — якщо ми живемо в одному контексті зі своїми клієнтами.
В перші дні війни я не могла працювати, бо сиділа в підвалі з друзями в Києві. Один мій клієнт сидів в окупації в погребі, й ми просто переписувалися. Не можна сказати, що це була класична психотерапія, бо в етичному кодексі це не прописано. Але в етичному кодексі не врахована війна.
Ми сиділи в дитячому садочку, там було близько 30 дітей. Хтось із моїх клієнтів запропонував привезти їжу, і я подумала: “Це ж клієнт… етика, етичний кодекс…” А потім сиджу і думаю: “Нас завтра може не бути”. Те, що робить нас людьми, і загалом те, заради чого терапія існує, — це про емпатію: про те, щоб бути людиною поруч з іншою людиною. Тому, з одного боку, іноді важко витримати чужий біль — бо він занадто великий, щоб пропустити через себе. Але я думаю, що це нас і врятує, щоб ми не “заморожувалися”, починали проживати цей біль, а не впадали в депресію, не анестезувалися алкоголем чи різними іншими речами. Але проживати цей біль можна тільки поруч з людиною».
Волонтерство в дитячій лікарні
Правдивість цього висновку підтверджує досвід Юлі. Російське вторгнення в Україну викликало в неї шок. Попри все, вона продовжувала ходити на роботу, — але не могла ні з ким розділити свої емоції та почуття.
«Ми багато допомагали, — розповідає вона. — Всі мої друзі-італійці приїжджали, привозили медикаменти й інше. Навіть в аптеці, де я постійно обслуговувалась, запитували, що можуть дати і куди передати. Але я повністю згідна з тим, що аби просто вижити, це треба прожити. Мені стало трохи легше, коли я почала виходити, почала розмовляти про це з людьми. Звісно, було нелегко, бо, по‑перше, всі ставили багато запитань, хотіли знати, як там люди це переживають, що їм потрібно, як можна допомогти — чи, може, комусь тут потрібна допомога».
Після певного періоду, коли Юля збирала гуманітарну допомогу й відправляла її в Україну, вона зрозуміла, що може бути більше корисною завдяки професійним навичкам та досвіду перекладачки. Тому написала листа до Ватиканської педіатричної лікарні «Bambino Gesù», запропонувавши свою допомогу. Цей медичний заклад є найбільшою дитячою поліклінікою та дослідницьким центром у Європі, й приймає дуже багато маленьких пацієнтів з усього світу. Станом на лютий 2024 року понад 2500 неповнолітніх з України пройшли лікування у ватиканській педіатричній лікарні від початку повномасштабної війни. Юля і досі волонтерить у відділенні «швидкої допомоги» в цій лікарні; а на початку 2022‑го, коли діти з України прибували щодня, її допомога, як і інших волонтерів, була незамінною.
«Звісно, може здаватися, що моя допомога незначна, — каже вона, — але коли українські мами чують рідну мову, для них це дуже багато. Навіть після 3‑4 хвилин спілкування вони вже проживають свою ситуацію інакше».
Важливість вибору
Юля ще раз наголошує, що «не потрібно відсувати біль і робити вигляд, ніби нічого немає. Навіть якщо це дуже важко — його потрібно пройти, пережити, проговорити». Зустрічаючись із багатьма українцями, які під час війни виїхали за кордон, вона звертає увагу на ще одну важливу тенденцію: «Ті, хто інтегрується в нове суспільство, проживає це по‑іншому. А ті, хто немов би “застряг” у думці: “Я завтра повернусь”, — вони в постійному очікуванні і їм дуже тяжко, бо вони і не проживають те, що там відбувається, і тут постійно чогось очікують».
Коментуючи цей процес із погляду психології, Людмила зазначає, що психіка має ресурс приблизно на півтора-два роки на адаптацію. Тобто мозок, нервова система може витримати це постійне напруження; а вже після півтора року треба робити якийсь вибір.
Його не обов’язково робити назавжди. Можна вирішити прожити в цій країні певний період часу: рік, два тощо. «І психіка тоді вже працює зовсім на іншому рівні, — зазначає психотерапевтка. — Тобто немає такого стресу й напруження. А якщо після півтора, максимум двох років людина не робить вибору, то ця поведінка психіки закріплюється, і тоді людина перебуває в постійній адаптації і вже навіть не бачить можливостей. Це формує не дуже здоровий вид поведінки: люди “застрягають” на жертовності. І не тому, що вони хочуть не працювати, а страждати, — а тому що своєчасно не змогли зробити цей вибір».
Виклик полягає в тому, що в цій ситуації немає «гарного вибору», кожен вибір важкий: «Важко залишатися в країні, яку ти не обирав, хай би яка прекрасна вона була; і важко повернутися додому, де є ризик, особливо якщо є діти». Але, з погляду психології, не робити цей вибір, навіть маленький, навіть на півроку, — «це велика пастка», бо є ризик навіть впасти в депресію.
Рівновага між турботою про себе та допомогою іншим
Про користь альтруїзму говорять багато фахівців. Але як у кризовій ситуації знайти рівновагу між допомогою іншим і турботою про себе?
«Мені 44 роки, і я застала дві революції: Помаранчеву в 2004 році і Революцію гідності в 2013, — каже Людмила. — В обох брала активну участь. Уперше під час Помаранчевої революції я зрозуміла, що таке волонтерство, єдність, — але також, що таке вигорання: коли ти так захоплений ідеєю врятувати — бо йшлося про фізичне виживання, — що втрачаєш навіть фізичне відчуття виснаження і втоми. А потім, уже під час Майдану, Революції Гідності, з якої почалася вже і війна, й волонтерський рух в Україні, два роки я була в одній із найпотужніших у Києві волонтерських організацій. Ми першими зустрічали людей із Донецька і з Луганської області: люди просто в хатніх капцях і в халатах приїжджали. І там я вперше вигоріла: певної миті зрозуміла, що я мало їм — це по їжі дуже помітно, коли немає апетиту, коли порушуються базові людські фізіологічні потреби».
Терапевтка пояснює, що допомога іншим, особливо, коли йдеться про велику кількість людей, дає відчуття причетності до чогось масштабного, великого: ми «на постійному адреналіні», — і з’являється відчуття, що ти сам «не на часі». «Це пастка, — зауважує вона. – Я бачила, як багато моїх колег вигорали, не дбаючи про себе».
Не втікати у волонтерство від проблем
Юля погоджується, що дбати про себе не означає бути егоїстом. «Бо якщо ти виснажений, якщо відчуваєш, що сьогодні щось у тебе трапилось, то краще зробити щось інше і, якщо є можливість, скористатися психологічною допомогою. Це перше, про що кажуть волонтерам у будь-якій організації. В Італії дуже багато організацій волонтерів, які виїжджають на міжнародні місії. Їхнє найперше правило: якщо у вас вдома, в сім’ї, в родині або на роботі якісь проблеми — то ви не можете їхати ні в яку місію, бо ви свої проблеми везете з собою і це впливатиме на роботу, яку ви будете там виконувати. А повернувшись, ви знайдете ще більші проблеми». У різних волонтерських організаціях є багато фахівців і можливість проговорити з психотерапевтом.
За словами Юлі, є стереотип, що волонтерством займаються люди, які не працюють, або пенсіонери, бо в них багато вільного часу. «А насправді це люди, які працюють, у яких сім’ї, які мають маленьких дітей; вони повністю зайняті. Але завжди можуть знайти вільну годину, щоби щось зробити, на якийсь час, — бо це не назавжди. На той короткий час, кілька годин на тиждень, ви можете допомогти щось змінити».
«Я б хотіла закликати всіх українців всього світу вчити українську мову, не соромитися, ризикувати і попри всі свої якісь страхи, розмовляти», — зазначає Людмила. Бо «мова — це теж ідентичність, це теж кордон».
фінансово.
Щиро дякуємо!
