Це словосполучення має різні сенси. Катехетично-дитячий — що християнство колись вважалося ганебною сектою. Сучасний — що бути християнином у невіруючому світі це виставляти себе на осміяння.
А ще, звісно, це визначення, яке цілком можна застосувати до тих побожних, які з іменем Господа (а в ці дні — й зі знаком хреста, що накреслений попелом) говорять щось таке, що (нам) на голову не налазить. Побожний католик Джей Ді Венс, для якого найбільшою радістю є не його політичні досягнення, а те, що син попросив про хрещення, — і його погляди на фінансову зацікавленість Штатів у російській війні. Побожний католик Рубіо з хрестом на лобі, який говорить незносні прокремлівські дурниці. Й після всіх цих років, коли з Ватикану чути то підтримку України, то повне нерозуміння ситуації, а католикам в Україні доводиться виробляти якусь «врівноважену позицію», — тепер ми позбавлені воєнної підтримки з боку США, а заодно, як виглядає, ще й моральної, якщо наші одновірці опинилися по той бік умовних барикад…
Я не закликаю обурюватися, бо таких закликів я не знаходжу в Євангелії. Я взагалі ні до чого не закликаю, бо не маю на це уповноважень. Я кажу про те, що відчуваю. А відчуваються всі такі вислови — як удари. Як шмагання бичем. І кожен такий факт, кожен такий вислів — це частина бичування. Дуже великопісна реальність. Цілком християнська. Так само, як свого часу болісним шмаганням стали слова одновірців, ба навіть братів і сестер в Ордені, які виявилися «кримнашами» і далі живуть (на росії), не розуміючи, навіщо нам воювати — а точніше, навіщо Україні противитися, «ми ж так добре жили і все було гарно».
І ті, хто з іконами йде нападати на наші землі, міста, села, людей, будівлі, тварин…
Багато хто прикривається Христом. Питання в тому, хто розділяє з Ним бичування, а хто стоїть дивиться. Або сам береться за бичі.
А те, що після кожного такого вислову (і тим більше дій) таких католиків втомлений і обізлений народ почне опльовувати і звинувачувати католиків, в Україні сущих, — бо ми ж очевидно ближче, ніж американські…
Бичування це боляче; а коли тебе звинувачують за чужі гріхи — це ганьба, яку доводиться прийняти, бо дітися від неї нема куди. Це навіть не православ’я, яке є іншим церковним тілом. Це те «своє тіло», яке болить. Можна обурюватися. Можна приймати це приниження і віддавати його як жертву Христові, який зазнав приниження і опльовування. І можна ще раз і заново усвідомити, що у християнства не тільки «церковне тіло» спільне, але і ганьба християнства — спільна. Христос «став гріхом» задля нашого відкуплення. Ми «стаємо ганьбою» щоразу, коли провідні католики світу щось ганебне вичворять. Виходу нема — від хреста не відмовляються з політичних причин, наприклад, через неправильну оцінку нашої боротьби з боку Держсекретаря США. Точніше, вихід був і є той самий:
Прости їм, Отче, не знають бо, що творять.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
