Інтерв’ю з Крістіною Анґлєс д’Оріак – керівником центру духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус», УКУ.
Крістіно, Ви народилися і виросли у Франції. В Україну приїхали на початку вересня для того, щоб стати новим керівником центру духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус» при Українському Католицькому Університеті у Львові. Що спонукало Вас приїхати працювати на Україну?
Для мене це було провидінням. Протягом шести років я працювала у Франції в Міжнародному Католицькому Бюро Дитини у відділенні для країн СНД. Мені дуже подобалися спільноти «Лярш». У мене самої є молодший брат з неповносправністю, ми з ним належимо до спільноти «Віра і Світло» уже 12 років. Я хотіла наблизитися до «Ляршу», брати активну участь в його житті.
Минулого року в рамках своєї роботи я була в Україні і тут познайомилася з Зенею Кушпетою. Разом з нею відвідала майстерні «Ляршу». Через п’ять місяців після мого повернення додому, Зеня зателефонувала мені і запропонувала роботу. Для того, щоб розпізнати, що маю робити, я взяла участь в ігнатіанських реколекціях. Після цього погодилася працювати в Україні.
Розкажіть будь ласка про свою сім’ю. Ви сказали, що у Вас є молодший брат з неповносправністю…
У мене є батько, мати, дві сестри і брат. Коли мій брат народився, мені було 7 років. Брат народився із синдромом Дауна. Для мене це був великий удар. До цього часу мені здавалося, що все в світі досконале. Я не могла уявити собі, що щось може бути недосконале.
Я задавала собі питання : «Чому він? Чому не я?» Але ми в сім’ї про це ніколи не говорили. І зараз я можу дати пораду сім’ям, говорити про те, що відбувається в сім’ї зі своїми дітьми. Бо тоді я була сама по собі, багато думала і стала дуже вразливою.
Я любила свого брата, постійно піклувалася про нього, але його неповносправність завдавала мені великого болю. І навіть коли я вже навчалася в університеті, кожного разу на початку навчального року студенти і викладачі запитували: «Чи є в тебе брат або сестра?» Для мене це було жахливе питання. Я відповідала: «Так, у мене є дві сестри і…і…і…» я плакала.
Як розвивалися далі Ваші стосунки з братом?
З віком мій брат ставав все закритішим. У нього розвинувся аутизм. Він не розмовляє і є дуже не самостійним. Коли мені було 24 роки, брату було 18, я думала: «Господи, у мене є брат, котрий уже практично дорослий, але я нічого не знаю про нього. Я не знаю, про що він думає, яке його внутрішнє життя».
Тоді я вирішила їздити з ним на канікули. Ми поїхали на табір для людей з особливими потребами. Я сказала брату, що приїхала сюди з ним і для нього, але не буду постійно за його спиною, буду займатися i іншими людьми. Але якщо він хоче, то може в будь який час прийти до мене. До цього я рідко зустрічала людей з неповносправністю. А в таборі я познайомилася з ними і це було для мене відкриттям нового світу. Хтось з них міг прийти і міцно мене обняти. І деколи я незручно почувалася, дивлячись на їх неповносправність, але мене торкали їх знаки любові. Я відкрила, що ці люди живуть тільки заради любові, для них важливою є любов. Коли вони бачать, що хтось готовий любити їх, вони приходять. Все в мені перевернулося. Я подумала: «То хто неповносправний?! Це ми неповносправні, бо думаємо, що сильні, але, насправді, часто не здатні показати наші почуття, а вони – здатні». Одного разу мій брат сам підійшов і обняв мене. Я була зворушена. Я бачила, що він зрозумів мене. Він теж хоче наблизитися до мене. З цього часу почала спілкуватися з ним без слів і з цього часу ми є дуже-дуже близькими. Я відкрила іншу мову – мову погляду, дотику, присутності.
Раніше я часто задавала собі питання «Чому мій брат не такий як усі? Чому Бог дозволяє страждання?» І саме тоді, думаю, отримала відповідь (чи початок відповіді) – Бог послав нам брата для нас, для нашого спасіння і це велика честь, що моя сім’я може приймати його, ми є вибрані Богом для цього. З того моменту все змінилося і я могла казати: «Так, у мене є брат з неповносправністю». Я перестала плакати через це. Мій брат став моєю радістю.
Яким був Ваш особистий шлях до Бога?
Я народилася в католицькій сім’ї, навчалася в католицьких школах, мала християнське виховання. Думаю, для мене було зрозуміло, що Бог є. Звичайно, виникали питання про страждання, коли народився брат. Але я знаю, що кожна людина повинна пережити особисту зустріч з Богом, щоб навернутися. Я пережила це десь у 23 роки. Того літа я була у Вірменії, організовувала табір для вірменських студентів. Там я сильно відчувала присутність Духа Святого. Було таке враження, що Дух Бога наповнює все. Я була переповнена відчуттям Божої присутності. Потім моя сестра запросила мене на вечірню молитовну зустріч. Це була справжня зустріч з Христом. Мене вразило, що всі ці молоді люди зверталися до Бога на «Ти», це було дуже сильно.
Чим Ви займалися до приїзду в Україну?
До приїзду на Україну я працювала в Москві, в Казахстані, в Брюсселі (в Європейській комісії), а також в різних соціальних організаціях у Франції (по зв’язках з СНД).
В Москві я працювала в одній міжнаціональній програмі над створенням французько-російської бізнес-школи. Це був мій перший досвід праці на теренах СНД. Це було відкриття іншої культури. Для мене шокуючим було бачити наслідки впливу Радянського Союзу на ці регіони.
В Казахстані я жила півтора року в католицькій спільноті «Дім серця». Там я мала можливість відвідувати дім для дітей з особливими потребами, багато з яких були прикуті до ліжка. Також відвідувала сиротинець.
Які Ваші перші враження від України?
Чудові враження. Мене вразила доброта і відкритість людей. Атмосфера тут надзвичайно надихаючa та повна ініціативи. Я думаю, це оточення з Церкви, яка довго перебувала у підпіллі. Видно, що у людей є сенс життя, що вони знають для чого живуть. Мене вразила соціальна робота, яка проводиться тут. Я вважаю, що вона є пророчою для СНД, це міст між Європою та СНД, видно, що є багато інноваційних ініціатив, і що у них є корінь, справжній корінь віри в погляді на людину.
Як Ви бачите свою працю тут, на Україні?
Я не ставлю далеких цілей. Хочу приймати те, що мені зараз дано – центр «Емаус» з його командою і ті завдання, які ми зараз виконуємо. Хочу робити якнайкраще те, що Бог очікує від мене на цьому місці. Я бачу, що праця «Емаусу» є засобом свідчення про красу і дар осіб неповносправних, як і кожної людини.
Чи є у Вас хобі?
Мені подобається читати. Люблю дивитися кіно і прогулюватись. Мені подобається знайомитися з іншими культурами, дізнаватися, як живуть люди, їхні історії. Люблю також мистецтво.
Довідка
«Емаус» – центр духовної підтримки осіб з особливими потребами, заснований Зенею Кушпетою у 2000 році при Українському Католицькому Університеті. Мета Центру – поширювати у суспільстві християнський світогляд про дар та особливе покликання осіб розумово неповносправних і свідчити про гідність та цінність кожної людини; духовно підтримувати їх та їхні родини; плекати дух спільноти та дар дружби з особами з особливими потребами, сприяти створенню і розвитку нових спільнот.
«Віра і Світло» – це міжнародний християнський рух спільнот, який об’єднує осіб розумово неповносправних, їхні родини та молодь-волонтерів для взаємної підтримки й дружби через спільні зустрічі, табори, реколекції, молитви, святкування. Сьогодні в Україні є 29 спільнот «Віри і Світла» у різних містах України.
Спільнота «Лярш-Ковчег» в Україні є членом міжнародного руху «L’Arche», що був заснований Жаном Ваньє у Франції 1964 року. Спільнота Лярш-Ковчег створена на основі п’яти діючих денних програм майстерень, де особи розумово неповносправні – разом з молоддю асистентами проводять час разом, виготовляють різноманітні вироби, ходять на прогулянки, моляться і святкують. «Лярш-Ковчег» є свідченням того, що кожна людина унікальна, здатна розвивати свої таланти для добра всього суспільства.
фінансово.
Щиро дякуємо!
