Інтерв’ю з архиєпископом Мечиславом МОКШИЦЬКИМ, митрополитом Львівським Латинського обряду, Головою Конференції римо-католицьких єпископів в Україні.
Цьогорічна осінь для Римо-Католицької Церкви в Україні ознаменувалася призначенням нового очільника Львівської архидієцезії, а разом з тим Голови Конференції римо-католицьких єпископів в Україні – архиєпископа Мечислава МОКШИЦЬКОГО. Дуже цікавим фактом у біографії його Високопреосвященства є те, що тривалий час він був другим секретарем Папи Івана Павла ІІ. Як же вплине його досвід на розвиток РКЦ у нашій державі і на її відносини з іншими Церквами? На ці та інші питання у спеціальному інтерв’ю для РІСУ відповідає владика Мечислав.
— Ваше Високопреосвященство, дев’ять років Ви були особистим секретарем Папи Івана Павла ІІ. Чого найбільше Ви навчилися від Його Святості?
— Особистість Івана Павла ІІ дуже багата. І, мабуть, важко висловити це в кількох реченнях. Про нього можна говорити з різних сторін. Але найбільше, що мене вражало у Святішому Отцеві, це його людська постава. Він був просто людиною. Людиною, яка була дисциплінованою. Він мав розклад дня, якого щоденно дотримувався. Він був людиною, яка вміла слухати, був вразливим до краси, до добра, а також до іншої людини. Мав широке бачення. Його думки не обмежувалися лише теологією і вірою. Він відчував потреби людини, а також небезпеки світу. І бачачи це все, старався застосовувати Боже Слово до актуальної сучасної ситуації. Другою рисою, яку хочу відзначити, була його витривалість у молитві і велика довіра до Господа Бога. Іван Павло ІІ, як ми завжди спостерігали, був людиною спокою. І цей спокій передавався також й іншим. З чого випливав його спокій? Як я мав можливість бачити, він походив із того, що Папа ввіряв себе і свою місію в руки Бога і Пресвятої Богородиці – totus tuus (з лат. увесь твій – РІСУ). Мене не раз запитували, як він реагував на те чи інше: на смерть, на війну чи на вибух веж у Сполучених Штатах? Іван Павло ІІ у спокої отримував ці повідомлення. Якщо це була смерть когось з близьких, то він казав: “Вічний відпочинок дай їм, Господи. Помолимось…”. Щоправда, не раз був вигук: “О, Боже!”. Натомість потім він усе це віддавав Господові на молитві. Але там не було якоїсь паніки. То радше був спокій. Потім він просив надіслати телеграму із запевненням солідарності та з пам’яттю у молитві. Тобто те, що він міг зробити зі свого боку, він робив, а решту ввіряв у руки Бога на молитві. Саме через це він мав такий спокій. Він знав, що все в руках Господа Бога.
Молитва. Святіший Отець багато часу проводив за молитвою у каплиці. І я вже не раз розповідав іншим, що то були прості молитви. Він часто молився розарій. Відмовляв багато молитов з молитовника, який був у нього ще із семінарських часів. І то, повторюю, були прості молитви. Духовність і містика Івана Павла ІІ не була якась надзвичайна. Вона походила з простого способу молитви: виражання перепрошення, вдячності і хвали Богові.
— У чому полягає “нова євангелізація” Івана Павла ІІ? Як Ви плануєте реалізувати її у своєму служінні в Україні?
— Тут не потрібно впроваджувати чогось надзвичайного. Це насамперед прямування до людей з Божим Словом. Тобто, в першу чергу, катехизація: навчання людей правдам віри. Я знаю, що тут, в Україні, багато років не було такої можливості. Батьки чи бабці передавали дітям лише головні правди віри, вчили молитися, заохочували до участі в Божій Службі. Але вони не були приготовлені до того, щоб допомагати дітям поглиблювати правди віри наукою катехизму. І сучасна молодь не заглиблена, не ознайомлена, не поінформована. Тому їм треба говорити про Церкву, про її вчення, про Євангеліє. А після цієї катехизації кожен може обрати спосіб, у який хоче переживати свою релігію. Бо самих знань недостатньо. Адже головне – переживати зустріч із Господом. І тому в нашій Церкві є багато мирянських рухів: “Світло життя”, Неокатехуменальна Дорога, Віднова у Святому Дусі, Рух чистих сердець, Легіони Марії і багато інших. Тут безліч пропозицій, і кожен може вибрати, у який спосіб хоче переживати свою віру, свою любов до Господа, який спосіб молитви йому найбільше відповідає.
— РКЦ в Україні традиційно асоціюється з Церквою церковних меншин. Як, на Вашу думку, поєднати турботу Церкви про збереження мов і культур меншин і відкритість на всіх, яка визначає вселенськість, тобто католицькість Церкви?
— Церква Латинського обряду в Україні є Церквою для всіх. Це не польська Церква, як часто її називають (або для когось вигідно говорити, що РКЦ є Церквою польською). Це неправда. Ми є Католицькою Церквою в Україні, в якій всі можуть знайти своє місце. Адже не говориться, що Греко-Католицька Церква лише для українців – там є й інші. І ця Церква є не лише в Україні, а також і в інших країнах. Так само і з Церквою Латинського обряду. Наша Церква є і в Німеччині, і в Польщі, і в Італії, і в Іспанії, і в багатьох інших країнах. Схоже, як тут – до неї належать люди різних національностей, які висловлюють свою віру різними мовами.
Звичайно, в Україні основною мовою є таки українська. Але, якщо будуть великі польськомовні спільноти, то будемо відправляти Богослужіння польською. Якщо будуть україномовні спільноти, то будемо відправляти українською. І так само з іншими мовами: словацькою, угорською, російською і т.д. Тобто ми йдемо назустріч потребам вірних. Бо тут найголовніше, щоб це була мова комунікативна.
У червні ми проводили зустріч для міністрантів. Ми розділили хлопців на дві групи: українську і польську. Українська група була набагато більшою. Це ще раз показало, що мусимо катехизувати українською мовою. Та не раз зустрічаємося з критикою – нам закидають, що ми українізуємо. Але Церква Латинського обряду тут є Церквою в Україні, а не є якоюсь національною Церквою. І тому до нашої Церкви можуть прийти всі, хто хоче.
— Покоління свідків віри, які пронесли її через час гоніння атеїстичного режиму, повільно відходить до Господа. У Церкві нині приходить нове покоління. Яким чином цьому новому поколінню передати віру, в якій формі, якими засобами?
— Тут важливо мати контакт з молоддю. Це організація різних форм праці з молодим поколінням. Бо молодь є майбутнім Церкви і майбутнім народу. Можна організувати зустрічі в малих групах при парафії. Також молодь дуже охоче бере участь у паломництвах. Треба організовувати релігійні фестивалі: музичні чи кінофестивалі. Це заходи, на які молодь охоче прийде. А після того можна проголошувати їм Боже Слово, інформувати і навчати їх.
Так само тут слід розвивати душпастирство родин, вчителів, медиків. Тобто дійти до окремих суспільних груп. Також старатися творити університетські душпастирські осередки, капеланське служіння в армії і у в’язницях, служіння хворим. Потрібно не чекати доки люди прийдуть до Церкви, а виходити їм назустріч.
— РКЦ відома своїми чисельними мирянськими рухами і спільнотами. Що Ви робитимете для піднесення ролі мирян у євангелізації і житті Церкви в Україні?
— В Церкві є священство сакраментальне і священство загальне. І тому ми виховуємо вірних так, щоб вони також почувалися відповідальними за місію проголошення Євангелія – не тільки прикладом життя, а також і словом. Це можуть бути світські катехити і відповідальні особи, які можуть організувати роботу в різних групах. Такі особи можуть бути залучені, наприклад, до душпастирства родин, студентства та інше. Миряни також організовують різні спеціалізовані конференції, тренінги та інші заходи.
— Іван Павло ІІ говорив про світ комунікації як про „найперший Ареопаг нашої доби”. РКЦ на Заході дуже широко використовує мас-медіа для євангелізації. Чи не думаєте в Україні використати цей досвід і як саме?
— ЗМІ мають великий вплив на формування ментальності через передачу певної інформації. Отже це добрі засоби в залежності від того, для чого використовуються і що ними передається. Це також дуже дорогі засоби. А наша Церква в Україні ще до сих пір зустрічається з великими проблемами. І до цього часу більшість уваги було звернено на відбудову структур, на будівництво і ремонт церков, плебаній. А тому цій сфері не було присвячено багато часу. Але це добрі засоби – радіо, ТБ. Їх треба використовувати, бо, наприклад, є багато людей старших і хворих, які не можуть прийти до церкви. Є багато таких, які ще не знають Бога, але шукають. І вони можуть скористатись цими засобами, щоб довідатись більше про нашу християнську віру.
Важливу роль має на сьогодні Інтернет, тому варто провадити Інтернет-сайт, який інформуватиме навіть ту ж саму молодь. Також й інші засоби – газети і журнали – повинні відповідати ментальності сучасних людей.
— Нещодавно, виступаючи на Ватиканському Радіо, Ви заявили, що прагнете нести своє служіння “в дусі братерського та екуменічного порозуміння”. У чому проявлятиметься екуменізм його Високопреосвященства Мечислава Мокшицького?
— Це не тільки мій екуменізм. Він повинен і, думаю, буде проявлятися в любові, у взаєморозумінні, в зустрічах і в розв’язанні важливих питань. І, наскільки це буде можливо, ми старатимемось організовувати різні симпозіуми, Тиждень молитов за єдність християн (всесвітня молитовна практика, відбувається щороку 18-25 січня – РІСУ). Тобто бути разом, пізнавати один одного і таким чином будувати зв’язки у взаємній любові і розумінні.
— Дякую за розмову, Ваше Високопреосвященство.
Довідка РІСУ: Митрополит у Західному обряді – це координаторська функція в межах певної території (декілька дієцезій). В одній країні може бути декілька митрополій. Оскільки Главою помісної Церкви Латинського обряду є Глава Конференції Єпископату, який необов’язково має бути митрополитом.
фінансово.
Щиро дякуємо!
