Людська природа прагне тривалого зв’язку

Інтерв’ю з деканом Трибуналу Римської Роти єпископом Антонієм Станкевичем

– З якої країни приходить до Ватикану найбільше запитів щодо визначення недійсності подружжя?

– Дуже велика кількість походить із Сполучених Штатів, понад 90 відсотків висновків стосується цієї країни. В масштабі року їх є кілька десятків тисяч.

– А якими є найчастіші причини постанови про недійсність подружжя?

– Ця справа виглядала по-інакшому в період зобов’язання давнього канонічного права, тобто до 1983 р., а інакше після цієї дати. До 1983 найчастішими причинами анулювання були різні недоліки подружньої згоди: примус, симуляції, виключення потомства, дотримання вірності, помилка щодо особи. Найчастіше йшлося про випадки примушення молодих дівчат до одруження членами їх сімей.

Після вступу в дію нового кодексу, в деяких партикулярних Церквах, напр. у всіх англосакських країнах, справи розглядають лише під кутом психічної нездатності і застосовується тільки канон 1095, що говорить про нездатність до подружнього життя. В Італії є також інші недоліки згоди, але в більшості випадків висновки говорять про психічну нездатність, подібно є і в Польщі. Тут йдеться про брак належного застосування розуму чи так званої розпізнавальної оцінки, особливо нездатність до прийняття на себе подружніх обов’язків.

Виникають питання: які це обов’язки, хто нездатний прийняти їх на себе і з яких причин. Це все може проявитись після укладення шлюбу, і ця нездатність повинна з’являтись вже в момент його укладення. Стосовно цього, навіть якщо запитати експерта про його думку, то з наукової точки зору він може констатувати лише актуальний стан, в момент дослідження. А якщо шлюб був укладений 20-30 років тому? Психологи інколи констатують конституційний розлад, у зв’язку з цим існує припущення про наявність такого розладу вже в момент укладення шлюбу. Дехто вважає, що з наукової точки зору це не правильно, бо науково підтверджується лише актуальний факт, але не те, як було 10 років тому.

Психіатри і психологи використовують припущення, докази, свідчення свідків. Але ставлять лише гіпотезу і суддя не зобов’язаний її приймати. Вони повинні представити стан відповідно до наукової аргументації, а не юридичної чи моральної, бо ці сфери не належать ні до психіатра, ні до психолога. Остаточне рішення приймає суддя на основі того, що представить психіатр чи психолог, а також всього матеріалу і дослідження сторін. Часто буває так, що сторони не піддаються дослідженню, тому справу проводиться лише на основі зібраних свідчень, але свідчення можуть бути різними… Те, що говорять свідки, або одна сторона про іншу, ще вимагає підтвердження.

– Що, отже, є основою, на якій суддя від імені Церкви приймає остаточне рішення?

– Ті, від кого залежить прийняття рішення про визнання недійсним подружжя, діють у межах, визначених кількома основними принципами: словами святого Павла щодо нерозривності подружжя, чітким «застереженням» Івана Павла II по відношенню до суддів Римської Роти, щоб не приймали рішень щодо недійсності занадто поспішно, а також усвідомленням, що таке рішення де-факто заново впроваджує людину на сакраментальний шлях.

У зверненнях до Римської Роти – в 1987 і 1988 р. – Іван Павло II говорив між іншим про той критерій психічної нездатності виконувати подружні обов’язки. Він використовував вираз «простіше рішення» недійсності.

– Отже, було щось у вчинках Роти, що викликало занепокоєння Папи.

– Іван Павло II застерігав від «легкого рішення», підкреслюючи його шкідливість як для сторін, так і для всієї церковної спільноти. Для сторін, бо обманюється людина, що її подружжя було недійсним, і що вона може укласти нове, без більшого зобов’язання чи підготовки зі своєї сторони. Таким чином трапляється час від часу рішення про недійсність три чи чотири рази. Виникає запитання, чи в такій ситуації не краще поставити цю людину перед істиною, постановляючи, що тут йдеться не про її неспроможність, а швидше про погану волю і незацікавленість в подружжі – таїнстві, яке дає благодать і допомогу? Але це вимагає співпраці такої людини, а якщо її нема, то навіть отримане рішення про недійсність не ставить її перед істиною. Вона сама вводить себе через це в стан брехні (тим більше, що її стан залишається таким, як раніше, ніщо не змінюється), вважаючи, що це не її провина. Рішення про недійсність подружжя має якось готувати людину до зміни життя.

Сторона може, наприклад, отримати рішення про недійсність подружжя, якщо друга сторона виключала подружню вірність, бо вела ліберальне життя, не хотіла зобов’язатися до вірності чи життя в нерозривному шлюбі.

– Чи йдеться про намір, волю в момент укладення шлюбу?

– Так, цей момент є важливим, а не те, що було після шлюбу. Після шлюбу можуть бути докази, що в момент укладення шлюбу вона могла не хотіти зобов’язуватись до виконання тих обов’язків, які випливають з цієї дії. За комуністичних часів траплялися випадки втеч (наприклад, до Італії) жінок, які, – з метою отримати громадянство або принаймні право на проживання – виходили заміж за старших панів, щоб незабаром після шлюбу їх кинути… Це є акт симуляції. Навіть на державному рівні існувала заборона подружжя такого типу з іноземцями (укладене в Церкві подружжя мало цивільний статус), бо явище явної симуляції було загально поширеним. Якщо сторона, яка симулює, вносить запит про рішення щодо недійсності подружжя і хоче укласти новий зв’язок, то вона має змінити стиль життя. Вона має заборону вступати в новий зв’язок, якщо не складе зобов’язання, що щиро хоче вступити в це подружжя.

– Але хто має підтвердити цю щирість і постановити, що ця особа дійсно змінила стиль життя?

– Для такого випадку є постанова, що така особа не може укласти подружжя, поки не складе відповідного зобов’язання – перед єпископом або курією – що приймає всі подружні обов’язки; що хоче нерозривного подружжя, з потомством і т.д.

– Серед польської еміграції з 80-их років випадки згаданої симуляції були широко поширеними?

– Це стосувалося не тільки поляків, але і людей з різних країн комуністичного блоку.

– Чи трапляється, що під час розгляду в Трибуналі Римської Роти сторона, що подала запит на підтвердження недійсності подружжя, під впливом якогось ґрунтовного роздуму – відступає?

– Так. Кожна сторона в будь-якій стадії процесу може відмовитися від справи, тоді акти передаються до архіву. Деколи буває, що трапляються випадки так званих фальшивих доказів, тобто сторони домовляються і свідчать, що була симуляція або виключення важливих подружніх якостей чи цілей. На основі їх свідчень, а також слів свідків отримують рішення про недійсність подружжя. Трапляється, що після такого одна сторона має докори сумління. Бо це декларативні рішення: судді постановляють на основі свідчень, а також зізнань, чи доказовий матеріал є правдивим. Якщо, отже, це все фальшиво, то вирок, хоч формально правочинний, не має сили перед Богом. Тому трапляються випадки, коли під впливом докорів сумління, хтось пише до суду, що це все було кривоприсягою і відкликає все свідчення. Однак, в такій ситуації виникає проблема, бо друга сторона закидає першій, що бажаючи ускладнити другій стороні укладення шлюбу, тепер відступає і бреше. І виникає непорозуміння: чи те було брехнею, чи фальшивими є нинішні свідчення.

– І в цьому моменті використовують психологію?

– Так, вона може бути застосовна, але не існує машин для однозначного підтвердження правди. Це – проблема сумління.

– Можемо припустити, що судді можуть щось, однак, упустити. Справа опирається на сумлінні тих, хто свідчить, хто може навмисно ввести суддів в оману. Якщо їм це вдасться, то судді видадуть вердикт на підставі недостовірних доказів. Вердикт від імені святої Католицької Церкви…

– Це щось схоже до таїнства покаяння. Один сповідник відпустить гріхи, а другий буде мати сумніви щодо оцінки якоїсь моральної ситуації.

– До 1983 року було важче отримати рішення про недійсність подружжя, ніж тепер, коли їх видають десятками тисяч щороку. Чи Ви, Владико, не відчуваєте дискомфорту, що спосіб прийняття рішення, критерії якого мають бути сталими, піддався такій діаметральній зміні? Адже як перед, так і після 1983 року все це відбувається у величі тієї самої Церкви? Чи не існує небезпека, що світ сприйме це як сигнал, що насправді наука Церкви є відносною?

– В цілому аргументується так, що Собор подав інше, більш персональне, ніж тілесне, бачення подружжя. Раніше воно мало контрактний, умовний характер і включало право на тіло, – так зване ius in corpus. Зараз це право на спільне життя і подружню любов. Тепер, після Собору, подружжя охоплюється більше в персональному вимірі, згідно цієї лінії іде також новий Кодекс з 1983 р.

Церква може санкціонувати тільки ті дефекти і ті причини недійсності, які базуються наприродному законі, а воно дає право на подружжя кожній людині. Якщо воно є недійсним, то лише з мотивів, які випливають з природного закону. Наприклад, помилка щодо особи. Хтось виходить заміж чи одружується з особою, якої не знає або присутня так званий серйозний страх, – хтось був змушений до подружжя і не може від нього звільнитися. Або хтось не приймає науки про подружжя, що воно є нерозривним таїнством, що зобов’язує до вірності і відкритості на дітонародження. Якщо хтось це відкидає і хоче реалізовувати подружжя відповідно до власного бачення, то де-факто він не хоче подружжя в Церкві, отже його намір не може бути дійсним.

Існує також категорія, що говорить про психічну нездатність, але це мусить бути якась серйозна аномалія, настільки серйозна, що – навіть коли б не було такого сформульованого закону – вона могла б схиляти до висновку, що таке подружжя не має бути дійсним.

– Таких рішень Церква видає щоразу більше. Чи таким чином вона не сприяє зросту банальності установи подружжя, в тому значенні, що пересічна людина – перед або навіть після укладення шлюбу – може думати собі, що оскільки так багато осіб отримує такі рішення, то в разі чого йому або їй також це вдасться. Що Ви про це думаєте?

– Я зустрівся з випадком змішаного подружжя зі Сполучених Штатів, в якому дружина-відповідачка, протестантка, не згідна з рішенням про недійсність подружжя, звернулася до Риму з аргументами на базі Євангелія, що подружжя є нерозривним. Вона підкреслювала, що люди виходять з Церкви згіршені висновками про недійсність подружжя, бо не бачать для цього раціональних передумов. Але як судді, так і ті, хто подає запит, несуть відповідальність перед Богом. Проблема є, однак, дуже серйозною, бо вступає в конфлікт із основою подружньої нерозривності.

Іван Павло II також звертав увагу на те, що в інтерпретації причин недійсності, основа нерозривності є домінуючим критерієм і вона має бути головною. Якщо, отже, суддя постановляє недійсність з приводу якоїсь малої вади, незначної аномалії чи малого психічного розладу (а хто є цілковито такого позбавлений)? Всі ці аномалії мають свої кваліфікації, фігурують як розлади, хоча інколи можуть здаватися дуже банальними.

– Напевно буває і так, що особа, яка отримала рішення про скасування свого зв’язку, веде з новим партнером зразкове, християнське життя?

– Так, є такі випадки.

– Трапляється, що в Польщі рекламуються адвокати, які готують сторони до свідчення перед церковним судом таким чином, щоб було підтверджено недійсність подружжя.

– Церква вимагає свідчень свідків під присягою.

– Але такі адвокати радять, щоб таку присягу скласти, незалежно від правди.

– Це – кривоприсяга. Навіть, якщо вони отримають рішення про недійсність на основі фальшивих свідчень, то в сумлінні цей вирок не є дійсний. У зовнішній сфері так, тільки в совісті він ніколи не може бути спокійний. Деколи сторона, в котрої виникають докори сумління, визнає, що це все було сфальсифіковане. Тоді процес розпочинається заново. Незважаючи на укладене вже нове подружжя, справа розглядається знову і деколи скасовує попередні вироки.

– А, можливо, однією з причин невдалих зв’язків є погана підготовка до подружжя? Можливо, передшлюбні катехези не виконують добре своєї ролі у світі, що змінюється, не вказуючи на всю серйозність, відповідальність, зобов’язання, з якими повинні дати раду молоді люди, що хочуть сакраментально поєднатися між собою? Чи немає тут занедбань з боку Церкви?

– У кожній єпархії використовують так звані інструкції передшлюбного дослідження, кожна також проводить курси підготовки до цього таїнства. Кожна єпархія робить, що може. Але це не є проблема тільки підготовки, але і доброї волі чоловіків і жінок вже після одруження.

– Що сьогодні найбільше загрожує непохитності зв’язку?

– Нерозривність і непохитність подружжя, відповідно до християнського бачення є, як говорить Собор, чимось героїчним. Щоденне тривання у вірності і нерозривності є героїзмом. Виникає запитання, чи є можливою самопожертва з використанням лише людських засобів, без Божої допомоги, без молитви? А сучасний світ цьому всьому суперечить.

– Чи зараз суперечить більше, ніж 30 років тому?

– Мабуть. З’являється проблема міграції, виїздів в пошуках заробітку. Адже велика кількість сімей розпадається серед мігрантів. Чоловік чи дружина виїжджає на кілька чи кільканадцять місяців, а потім це стає причиною розпаду подружжя.

– Чи, спостерігаючи за сучасним світом, Ви вважаєте, що так зване подружжя геїв і лесбіянок стане за якийсь час європейська нормою?

– Важко передбачувати, чи справи покотяться в цьому напрямі. Навіть в стародавньому поганстві, незважаючи на розбещеність, педофілію, досить поширений гомосексуалізм, не дійшло до того, щоб такі зв’язки називати подружжям. Було тоді відчуття, що воно є якоюсь інституцією, яка має свою вагу в суспільстві.

– У Польщі набуває сили так зване явище швидких розлучень, тобто розпаду подружжя після 2-3 років, інколи навіть раніше…

Так, але водночас, наприклад, в Сполучених Штатах існує тенденція до того, щоб укладати нерозривні цивільні подружжя. Чоловіки і жінки, що вступають в такий шлюб, зобов’язуються, що ніколи не вдадуться до розлучення, що житимуть разом аж до смерті. Отже, ця тенденція незалежна від Церкви, виникає з природи людини. Людська природа не є, однак, цілком зіпсованою, бо людина зі своєї власної природи прагне тривалого зв’язку.

Довідка
Єпископ Антоній Станкевич народився 1 жовтня 1935 р. в Олєщеніцах на Вілєщизні (Польща). Після Другої світової війни поселився з батьками на Західних Землях. Священицькі свячення прийняв в 1958 р.

Від 1969 року працює в Трибуналі Римської Роти. Викладає на факультетах канонічного права папських університетів: Григоріанського і Святого Хреста. У 2000 р. став суддею Апеляційного Суду Держави-Міста Ватикан. У 2004 р. Іван Павло II іменував його деканом Трибуналу Римської Роти. На єпископа його висвятив 15 листопада 2006 Бенедикт XVI.

Трибунал Римської Роти займається вирішенням справ, що є в компетенції лише Апостольської Столиці, перш за все тих, що стосуються відкликань рішень церковних трибуналів нижчих інстанції; найчастіше йдеться про видачу рішень, що стосуються підтвердження дійсності або недійсності таїнства подружжя.