Про священство

Священики – «ангели Бога» (пор.Мал 2,7), але при цьому вони теж мають свої проблеми, рівно як і віряни. Чим є священство, з такого погляду?

[…] хочу сказати ще про один предмет, який буває причиною багатьох небезпек, або, точніше, не він, а ті, що не вміють добре ним користуватись, сам же подасть спасення і багаті добра, якщо ним будуть займатись мужі ревні і здібні.

1. Що ж це? Великий труд підготування проповідей, призначених для народу. По-перше, ті, що ними опікується пастир, переважно не хочуть вважати проповідника учителем, а, ставлячи себе вище від учнів, займають позицію глядачів, присутніх на світських видовищах. І як там народ ділиться – одні пристають до одного, а інші до іншого, – так і тут, розділившись, одні переходять на бік того, інші – на бік сього і слухають проповідників прихильно або неприхильно. І не тільки в тому полягає складність, але й в іншому. Якщо комусь із промовців трапиться вплести у свою бесіду щось, що вже використали до нього, то він наражається на більші докори, ніж викрадач чужих грошей. З таким звинуваченням часто стикається навіть той, кого лише підозрюють у цьому, хоча він у нікого нічого не запозичав. Та що казати про чужі праці? Буває не вільно йому весь час користуватись плодами власного духа, бо багато з тих, що звикли слухати не задля науки, а задля розваги, сидять там наче судді […] І та сила слова, яку ми визнали зайвою, виявляється тут потрібною не менше, ніж у софістів, коли вони змушені спорити поміж собою.[…]

4. Що ж іще належить нехтувати? Ненависть і заздрість. Не можна ні занадто остерігатися й боятися несправедливих звинувачень (а настоятелю майже неможливо вберегтись від безпідставних докорів), ні зовсім їх легковажити: хоч би вони були хибні, хоч би їх висували люди прості, все-таки треба їх чимшвидше заперечити. Ніхто так не ширить доброї і злої слави, як нерозсудливий народ: звикнувши слухати і говорити необдумано, він повторюватиме все без усякого зважування, зовсім не турбуючись про істину. Тому не належить маловажити людей: всякі лихі підозри слід тут же усувати, а самих обвинувачів, хоч би були найнегідніші, лагідно переконувати у протилежному, не оминаючи нічого, що могло би зняти недобру славу; якщо ж і по тому, як ми зробили зі свого боку все, обвинувачі таки не перестануть, тоді треба їх нехтувати. Хто у таких випадках занепадає духом, той ніколи не зможе зробити нічого великого і благородного; знеохота і безнастанний неспокій можуть зламати силу його духа і довести до крайнього безсилля. Священик повинен ставитись до своїх підопічних так, як батько ставиться до малих дітей: як не відвертаємось від дітей, коли вони перечать, плачуть або бояться, як не дуже переймаємося, навіть коли вони до нас усміхаються або пестяться, так і священики не повинні ні пишатись похвалами народу, ні перейматись докорами, якщо вони несправедливі. А це, мій друже, річ дуже трудна, а може, й неможлива. Не знаю, чи хтось із людей може сягнути такої досконалості, аби не тішитись, коли його хвалять. […] Скільки ж труднощів, скільки великих розчаровань, гадаєш ти, чигає на того, хто з такою пристрастю і жадобою пускається в море проповідництва? Неможливо, щоби море ніколи не хвилювалось, неможливо, щоб і душа такого чоловіка зоставалась без журби і гризот.

Йоан Золотоустий, «Про священство», книга п’ята

За виданням: Львів, «Свічадо», 2001