Триває веб-конференція з редактором CREDO о. Миколою Мишовським

Тема онлайн-конференції «Конфесійні ЗМІ: проблеми редагування, особливості аудиторії»

Запитання від Olena

Слава Ісусу Христу! Отче Миколо, дуже дякую Вам та всьому колективу CREDO за Вашу роботу. Ще рік-півтора тому про журнал і веб-сайт CREDO знали дуже небагато людей (принаймні з тих, які не є римо-католиками). Сьогодні ваше видання, і особливо веб-сторінку, читають не тільки католики, але й світські люди, вірні інших церков, зокрема, як мені відомо, дуже Вас люблять протестанти. Скажіть будь ласка, як за такий короткий термін Вам вдалось зробити ресурс настільки популярним? В чому головний секрет «привабливості» CREDO?

Навіки слава! Вітаю, пані Олено! Я та весь колектив CREDO дуже тішимося з того, що наша робота знаходить свого адресата. Дякую також і Вам за добрі слова в нашу адресу! Так розумію, що Ви хочете, щоб я відмовився від одного з наших редакційних найсокровенніших секретів? Бо якщо я поясню «у чому секрет», то це вже буде не секрет. Жартую. Все просто – секрету немає. Ми робимо те, що нам подобається. А це проста формула складної штуки під назвою «щастя» – робити те, що дійсно подобається. Мушу зізнатися, що коли починав працювати в CREDO, то не думав що зацікавлення цією інформацією буде таким великим. Не можна сказати що, у деякі дні тисяча двісті відвідувачів (сімсот з яких унікальні) на нашому сайті – це дуже багато, але коли взяти до уваги, що сайт працює заледве рік, а тематика, яку порушуємо, є дуже вузькою, то ці цифри приємно дивують мене особисто. Якщо є люди, яких цікавить наш ресурс, то це означає, що потрібно працювати й надалі в цьому руслі. CREDO – це передовсім католицький ресурс, ми порушуємо католицькі новини та тематику, але це не заважає некатоликам читати наш сайт та друковане видання. Як було видно з опитувань на нашому сайті, крім римо- та греко-католиків веб-сторінку також читають протестанти та православні. Це свідчить про те, що потрібно й далі залишатися самими собою – католиками, показувати своє справжнє ставлення до інших конфесій. Бути відвертими. Справжніми. Не бавитися в роблення гарних мін. Якщо нас, як католиків, православних і протестантів щось роз’єднує, то не боятися казати про це. Якщо об’єднує багато речей (а їх є набагато більше) – казати про це. Люди потребують справжності. Ніхто не хоче пишних, помпезних, але порожніх слів, навіть якщо ті дуже гарно звучать,. Люди не хочуть марнувати свій час на переливання з пустого в порожнє, а шукають правди, якою вона є стосовно своєї конфесії та інших, та й загалом життя. Якщо протестанти можуть більше дізнатися про Католицьку Церкву через читання CREDO – дяка Богові, ще більше людей переконається, що ми маємо більше спільного, аніж відмінного, а це вже щось на дорозі до єдності.

Запитання від Галичанин

Христос Воскрес! Отче Миколо, Ви робите гарний католицький україномовний часопис. А чи він поширюється в Галичині? Бо тут серед римо-католиків не люблять україномовної преси.

Воістину Воскрес! Вітаю Галичанине! Дякую на доброму слові. Так, CREDO є у Львові, зокрема в римо-католицькій катедрі, римо-католицькій парафії св. Антонія та Українському Католицькому Університеті. Звісно, хотілося б, щоб місць, де можна придбати часопис, було більше, але це поки що попереду і це радше питання не мовне, а організаційне. Те, що хтось любить чи не любить читати якоюсь мовою, – це його особиста справа. Кожен має право читати тією мовою, якою йому подобається. Хоч переважно ті люди, які позиціонують себе відвертими неприхильниками якоїсь преси, через те що вона укрмовна, скоріш за все взагалі не читають жодної преси. Якщо почати друкувати CREDO польською мовою, то я певно би став лауреатом премії Дарвіна (дається за найбезглуздіші вчинки), адже польською мовою видається стільки прекрасних католицьких часописів, до яких далеко навіть успішним українським тзв. розкрученим журнальним брендам, не те що нам – все ж початківцям.

Запитання від Ігор Савчак

Шановний отче, а чи виникають «тертя» з церковним керівництвом під час редакційної роботи? Чи є теми, які священноначалію не подобаються? Чи доводилося припиняти роботу над певними темами через «побажання» єрархії?

Вітаю, Ігоре! «Тертя» виникають в будь-якій роботі, навіть у «Windows’і», який доводиться перезавантажувати. А що вже казати про живих людей із різним світоглядом, різним віком або навіть різними мистецькими вподобаннями? Це життя. Так, мій єпископ не дуже тішиться із порушування тзв. «дражливих питань» про педофілію окремих священиків, про які трублять всі ЗМІ так, неначе це єдина проблема, та наче такі ганебні випадки стаються лише серед цієї суспільної групи. Але я дуже дякую Богові, що мій єпископ – мудра людина, і розуміє, що в цій ситуації мовчати – означає нашкодити ще більше. Тому ми про це говоримо. Було багато тем, які треба було розкрити за бажанням єпископа, а заборонених ще не було. І дуже з цього тішусь.

Запитання від Ігор Скленар

Христос воскрес, о. Миколо, маю до вас два питання:

1) Як вам вдається «втриматися на плаву» в сучасних економічних реаліях? Практика релігійного видання показує, що в Україні, особливо в УГКЦ, неодноразово засновували періодику різного ідейно-тематичного напрямку, але вона виживала у межах року-двох і причини цього були різні, особливо матеріальні.

2) Чи ви як редактор католицького журналу відчуваєте потребу в спеціальній журналістській освіті?

Воістину Воскрес! Вітаю пане Ігоре!

1) Ваше запитання має на увазі, що нам таки «вдається втриматися на плаву». Це не зовсім так. Проект CREDO -це передовсім друковане видання, а потім вже інтернет-сайт. На жаль, на сьогодні нам не вдається друкувати часопис щомісяця. Причин нерегулярного виходу є багато: одна із них – що ми маємо дуже скромне фінансування.

Доля CREDO є такою ж, як і згаданих Вами видань. CREDO було засновано у 1992 році, з 2001-го по 2006-тий не видавалось. Сподіваюсь, більше перерв не буде.

2) Не зовсім зрозумів друге запитання. Чи воно стосується мене особисто, чи загалом релігійних журналістів? Але спробую відповісти. Так, я гадаю, що релігійний журналіст та редактор повинен мати спеціальну освіту і не лише журналістську. Журналіст, що працює в релігійній сфері, може в ній працювати лише за умови, що буде знатися на богослів’ї та на журналістиці. Якщо бракуватиме одного з цих двох елементів, то рано чи пізно десь праця кульгатиме – автор проявлятиме свою некомпетентність як журналіст, або як релігійний журналіст. Саме в цій царині, як на мене, найчастіше трапляються помилки, чого не трапляється так часто в спортивній або музичній журналістиці. До коментування футбольного матчу не допустять журналіста-профана, який із видів спорту тямить лише у шахах. Натомість маю дуже багато прикладів, коли будь-який журналіст вважає себе компетентним писати про релігію, і робить те, що й кожен некомпетентний – «сплітає про бліх». Гадаю, що всім відомий анекдот про студента-неука який пішов на іспит з біології, а вивчив лише про бліх, який білет би не витягнув – говорив лише те що знав: «Риба… У неї є луска… а якби замість луски була шерсть – то там були би блохи!» Нещодавно я саме такого стилю читав репортаж про одну урочисту Літургію, у якій журналіст не помітив ані вищого духовенства – католицького та православного єпископа (Московського Патріархату – а це вже подія), ані державної влади, представники якої були спеціальними гістьми, ані послів іноземних держав. Написав лише «про бліх», тобто те, що зумів осягнути рівнем своїх пізнань – що під час Меси збирали гроші, у яких «не відмовляли ані старі, ані малі».

Звісно, не кожне видання може собі дозволити спеціального релігійного журналіста (хоча повинно, якщо претендує писати на таку тематику), але принаймні редактори повинні звертати увагу на те, що про будь-що повинні писати люди, які хоча б дещо орієнтуються в тематиці.

Ця проблема стосується звичайних ЗМІ, які пишуть на релігійну тематику, а останнім часом пишуть все більше. Натомість в тзв. «релігійних ЗМІ» є інші проблеми. В релігійних виданнях можуть працювати люди, які добре знаються у справах релігії, мають значний духовний розвиток, але зовсім не знаються власне на журналістиці як такій. Це стається у тих випадках, коли редактор набирає колектив редакції не за професійними ознаками, а за «набожністю». В таких випадках у текстах помітно надмір єлейності, але мінімум журналістської праці. Нібито тексти статті або новини перетворюються на роздуми на вільну тему окремого побожного графомана.

Основи журналістики повинні бути пройденими не дивлячись на рівень особистої набожності окремих журналістів, а окремі журналісти, якщо беруться за якусь сферу (релігійну зокрема), повинні бути в ній компетентними.

Запитання від Марічка

Слава Ісусу Христу, отче Миколо. Єпископ Леон Дубравський отримав в певних колах славу «Першого єпископа блогера», хоча знаємо, що деякі православні єрархи теж мають блоги в живому журналі (напр., владика Євстратій Зоря) чи на інших популярних майданчиках. скажіть, будь ласка, чи це лише данина моді або дійсно єпископ Леон та інші душпастирі розуміють важливість проповіді завдяки інтернет-ресурсам? Чи є реальні результати цього медіаслужіння? І взагалі, як часто користується духовенство РКЦ інтернетом, Церква відчуває потребу розвивати своє медіаслужіння онлайн чи, все таки, надає перевагу традиційним друкованим ЗМІ? Наперед дякую за відповідь!

Навіки слава, пані Марічко!

Власне про це і йдеться, що єпископ Леон Дубравський є першим єпископом-блогером серед римо-католицьких єпископів, а не взагалі серед єпископів в Україні.

Про те, що таке блогерство для єпископа, то треба би було запитати у нього самого та відповідно в «інших душпастирів». Але деякі висновки можемо зробити без прямих запитань – інтернет-сайт CREDO є засобом медіаслужіння Кам’янець-Подільської дієцезії, єпископом якої і є єпископ Леон. Загалом, вважаю що духовенство ще не зрозуміло важливість проповіді через Інтернет. Саме тому Святіший Отець Бенедикт XVI цього року написав послання до священиків, у якому наголосив на важливості використання мережі для проповідування. Сам факт існування такого листа свідчить про те, що Святіший Отець бачить брак в цьому служінні серед кліру. Про результати казати поки що рано. Напевно можна сказати про нагальну потребу в такому служінні.

Про все духовенство РКЦ сказати не можу. Я всіх не знаю. Інтернетом користується багато священиків, це вже не диковинка як кілька років тому. На CREDO та в Живому Журналі кілька Католицьких священиків веде свої блоги, це може послужити як певен позитивний показник. Дуже часто під блогами священиків ведуться жваві дискусії, що свідчить про те, що отці порушують саме актуальні та близькі читачам теми. З того що бачу, то насьогодні дуже актуальна присутність священиків в інтернеті, віряни хочуть бачити своїх пастирів не лише раз на тиждень на Літургії, а коли є потреба, а ті є часто – питання, проблеми. Звісно краще прийти особисто і порозмовляти. Найкраще взагалі мати духовного отця регулярно з ним спілкуватися, але не всі мають можливість часто спілкуватися, інколи просто бояться підходити та «турбувати дрібницями», а інтернет дає можливість такого легкого, простого спілкування.

Загалом, використання ЗМІ духовенством бажає кращого, а саме проповідування як таке. Цього дуже сподіваюсь.

Запитання від Ірина

На Вашу думку, чи мають парафії мати свій особистий сайт, де б поміщалася її історія, новини, фото та інші цікаві матеріали?

Вітаю, пані Ірино! Звісно, парафії повинні мати такі сайти. Тим паче, що створення простого сайту-візитки не вимагає багато часу, грошей та знань. Є чимало безкоштовних платформ, з якими може розібратися навіть новачок, для цього не потрібно наймати програміста. Сайти парафій – це необхідність. Вони дуже потрібні. Прикладів практичного використання веб-сайту парафії є безліч. Дуже часто люди просто хочуть довідатися о котрій годині відправляється Служба Божа в парафії «N», як зв’язатися з настоятелем. Крім того, сайти парафій дуже би допомогли студентами для написання наукових праць та взагалі будь-яких досліджень. Але наразі небагато парафій РКЦ мають свої сайти.

Запитання від Андрій

1) Скажіть, будь ласка, яка команда і скільки годин роботи на тиждень потрібно для створення такого журналу і веб-сайту, як КРЕДО.

2) Розкажіть про ваших авторів і працівників: всі ці люди отримують зарплату чи це волонтери?

3) яка головна мотивація особисто Вашої, як редактора, роботи і як Ви бачите розвиток проектів – і сайту, і друкованного видання. Яка мета CREDO?

Вітаю, пане Андрію!

1) Більшість команди CREDO можна побачити ось тут credo-ua.org/about-us. Про кількість годин відповісти важче. Правильно буде сказати – всі, що можна. У нас це жартівливо називається «CREDOголізмом».

2) Матеріали на часопис пишуть дописувачі, про них (зауважу, що не про всіх) Ви можете побачити на вищевказаному веб-посиланні. Зарплату отримує два працівники, які є у штаті. Ці люди більше ніде не працюють, а тому мусять мати утримання. Решта команди: автори, перекладачі, веб-майстер – це волонтери. Вони працюють безкоштовно, бачать в цьому служінні сенс.

3) Веб-сайт CREDO та друковане видання CREDO – це один проект. Праця в ньому – це моє служіння як священика. Кожен священик передовсім є слугою Слова Божого. Заохочення Святішого Отця Бенедикта XVI «Священик і душпастирство в цифровому світі: нові засоби масової інформації на служінні слова» (https://credo.pro/2010/01/13059/) ще раз нагадали про велику нагальність служіння священика в ЗМІ та Інтернеті зокрема. Основою праці кожного священика є проповідування. Друк чи електроніка лише допомагають дійти до більшої кількості людей: як вірян, так і людей пошуку.

Плани дуже скромні. Перше завдання – потрібно частіше випускати друковане видання. Часопис має виходити раз на місяць, але через багато перешкод сьогодні ми не можемо виходити щомісяця. Веб-сайт CREDO чекає на переорганізацію розділів, зміну дизайну та двигунця.

Мета CREDO показана у нашому слогані: «думати – не боляче, вірити – не страшно». Віра може бути лише свідомою, особисто прийнятою, а з часів совка та у теперішню добу тзв. раціоналізму певні сили намагаються втокмачити в голову, що віра є чимось забобонним, темним і виключає будь-яке вживання розуму. Тобто – з точністю «до навпаки». Після свідомого і осмисленого прийняття віри може з’явитися страх, що віддатися Богові – це щось втратити, від чогось відмовитися (хоча б від гріха). Але це не так, саме в прийнятті Божої Волі людина стає вільною, та вповні стає людиною. Отож, віра як на перший погляд здається – не страшна, вона дає спокій тому, хто її приймає.

Веб конференція триватиме до 11 травня. Запитання можна ставити ТУТ