Протягом останніх років Кіпр був справжнім центром екуменічного діалогу. 16-23 жовтня 2009 р. у м. Пафосі на острові Кіпр тривало ХІ пленарне засідання Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою та Православною Церквами, створеної 1979 р. Участь у дискусії взяли понад 20 католицьких делегатів та представники майже всіх Православних Церков, за винятком Болгарського патріархату.
Під час кіпрської зустрічі члени Спільної міжнародної комісії розглядали проект документу «Роль Римського єпископа в єдності Церкви (церковному сопричасті) першого тисячоліття», підготовлений Координаційним комітетом комісії у жовтні 2008 р. На момент завершення засідання було розглянуто лише частину зазначеного документу. За рішенням учасників діалогу, спільна робота над його текстом продовжиться на наступній зустрічі Спільної комісії, у вересні 2010 р. у Відні (Австрія). Мотивація обговорення — яким чином розуміння першості єпископа Рима в першому тисячолітті може вплинути на створення моделі єдності між Сходом і Заходом у третьому тисячолітті християнської ери. Критичною точкою обговорення мають стати інтерпретації розуміння першості Папи, які виникли на Заході у другому тисячолітті.
Важливо зазначити, що проект так званого «Кіпрського документу» (опублікований італійським ватиканістом Сандро Маджістером у блозі WWW.CHIESA) розглядає роль Римського єпископа в першому тисячолітті у різних ракурсах.
У першій частині йдеться про те, що послання багатьох Отців явно свідчать про факт визнання першості Церкви Риму серед помісних Церков як Сходу, так і Заходу. Рим, столиця імперії, швидко прославився у ранній Церкві як місце мучеництва святих апостолів Петра і Павла. Пізніше, по дорозі до мучеництва у Римі, св. Ігнатій Антіохійський у «Посланні до римлян» назвав Римську Церкву «провідною в любові». Святий Іриней Ліонський підкреслював, що Римська Церква була орієнтиром апостольського вчення. З цією Церквою, заснованою Петром і Павлом, усім Церквам необхідно було погоджуватися (convenire), «propter potentiorem principalitatem» — «через її краще походження», або «з причини її більшої влади». — Прим.ред.) всім Церквам, тобто всім вірним, хоч би де вони були, тому що вони в усьому світі розпорошені, зберігають передання, що виходить від апостолів» («Проти єресей», 3,3,2, п.6 Кіпрського документу). Визнається також унікальна роль римського єпископа всередині Пентархії (п’яти патріархатів — Прим. ред.) (п.13). Зокрема, св. Кипріан Карфагенський вважав, що єдність єпископату і Церкви відображається символічно в особі апостола Петра та його наступників. Катедра Петра, таким чином, має вбачатися у кожній єпархії, єпископській катедрі, але насамперед — у Римі (п.10). До слова, св. Кипріан уперше застосував термін Cathedra Petri (престол Петра), що по суті і є єпископським троном на горішньому місці за престолом у вівтарі кожної церкви.
Друга частина документу про єпископа Рима як спадкоємця апостола Петра розпочинається з того, що (п.16) Константинопольський Собор 381 р. визначив для єпископа Константинопольського «старшинство честі після єпископа Рима» (канон 3). Пізніше папа Лев І Великий (440-461) розрізняв служіння безпосередньо апостола Петра та служіння людини як наступника Святого Петра. Документ, який розглядали на Кіпрі, акцентує увагу на тому, що безперервне апостольське наступництво (сукцесія) є наступництвом в апостольській вірі у межах конкретної місцевої церкви. В еклезіологічній перспективі не можна вже говорити про наступництво серед людей незалежно від апостольської віри й місцевої Церкви. Таким чином, слова про те, що Петро говорить через єпископа Рима, означають, по-перше, що останній виражає апостольську віру, яку Церква отримала від апостола Петра. Отже, у цьому сенсі розуміємо єпископа Рима як наступника Петра (п.19).
Статус єпископа Рима серед інших єпископів був зрозумілий у контексті статусу Петра серед апостолів. Така інтерпретація ніколи явно не відкидалася на Сході в першому тисячолітті, але Схід радше розумів кожного єпископа як правонаступника усіх апостолів, включаючи Петра (п.20). Своєю чергою, Захід не відкидав існування Пентархії.
Третя частина показує роль єпископа Рима в періоди криз у церковній спільноті. «Процедура апеляції до Риму була вироблена Сардікським собором (342-343, правила 3-5)». Ці слова стоять на початку п.26 Кіпрського документу і є безпосереднім продовженням п.25, у якому автори докладно зупинилися на визнанні Католицькою і Православною Церквами важливість ролі Папи у прийнятті апеляцій або запитів про допомогу у різних обставинах від єпископів інших Помісних Церков. Як пояснював св. Іриней Ліонський: «За необхідності з цією (Римською — Прим. ред.) Церквою, за її переважної важливості, узгоджується всяка Церква» («Проти єресей», III,3,2).
Отже, як бачимо, документ, який обговорювався на Кіпрі, пропонує поглянути на історію ще не розділеної Церкви І тисячоліття, яка справді жила еклезіологією сопричастя, що ґрунтувалася на «єдності у різноманітності». У першому тисячолітті Схід і Захід були об’єднані фундаментальними теологічними принципами і розумінням влади як «служіння любові». Колегіальність (соборність) єпископів виражалася в енергійному синодальному житті Церкви на всіх її рівнях: місцевому, регіональному та універсальному, на якому діяв єпископ Рима як «перший серед рівних патріарших престолів» (п.31). Досвід першої тисячі років глибоко вплинув на відносини Церков Сходу і Заходу, якими, попри розходження і тимчасові єресі, підтримувалося сопричастя. Тому цей період є спільною традицією обох Церков, яка має послужити моделлю для відновлення повного сопричастя (п.32).
фінансово.
Щиро дякуємо!
