Пане Євгене, в Євангелії від Йоана читаємо: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо.1,1). Як, на вашу думку, перед лицем різних постмодерних соціальних викликів в Україні (культурних, бізнесових, економічних, політичних тощо), Церква мала би вміло подавати Боже слово? Яка специфіка подачі слова Церкви, церковного повідомлення, в українському суспільстві?
Я не можу говорити від імені Церкви, але скажу, що може бути ефективним у наш час і наших умовах. Будь-хто, хто хоче бути успішним у комунікації повинен розуміти головне – розуміти того, до кого ти звертаєшся: що ця людина може сприйняти, чого не може сприйняти, що вона розуміє, чого не розуміє, що вона знає і чого не знає. І відповідно й вибудовувати стосунки. Там, де Церква має поле поступу, – це розуміння різних аудиторій, і не тільки прихильних до неї. У сучасному світі немає єдиної аудиторії. Тепер є багато подрібнених аудиторій. Інколи одна людина може бути аудиторією. Це означає, що змінився світ, і відповідно має змінитись комунікація будь-якої інституції, яка хоче бути успішною.
Колись, до прикладу, символом старого часу був також спосіб оповіщення небезпеки – одна на всіх серена. Коли виникала небезпека, вона вмикалась і ми всі її чули. У сучасному світі з щільними металопластиковими вікнами, із навушниками, автомобілями, люди атомізувалися. І, відповідно, сирена вже не можу бути для них засобом сповіщення. Але кожен має телефон, який приймає sms. Різниця в тому, що сирена була одна для всіх, а sms у кожного персональний. Це є зміна, яка відбулася у комунікаціях. Церква, як інші інституції, якщо хоче бути успішною, має це взяти до уваги. Вона повинна іти туди, де є аудиторії, і говорити з кожною її мовою, а не своєю. Іншими словами, треба бути набагато гнучкішим, готовим до набагато складніших запитань, до набагато жорсткіших розмов. Це не просто.
" Інструменти з’являються і зникають, головне, щоб Церкві було що сказати
Які головні професійні інструменти донесення повідомлення можуть найкраще послужитися Церкві?
Різні. Найважливіший – це Інтернет. Але інструменти з’являються і зникають, головне, щоб Церкві було що сказати. І доки вона має, що сказати, як це зробити – це абсолютно технічна справа. Власне, проблема полягає не так в інструменті (радіо, телебачення, Інтернет), як в тому, що важко сформулювати повідомлення, які сприймуть різні середовища. Знаєте, якщо Ви маєте щось таке, що мене зацікавить, а в мене те, що зацікавить Вас, ми знайдемо спосіб, як порозумітись один з одним. Ми домовимось чи по телефону, чи при зустрічі, чи ще якось. Головне, щоб нам було про що говорити. Якщо Церкві та різним суспільним групам буде про що говорити, вони знайдуть способи.
Питання щодо необхідності богословського розуміння інформації, слова, повідомлення, аудиторії, розуміння того, що цінності є первинними, а форми їх подання – вторинними. Наскільки це важливо?
Дуже важливо. Якщо говорити про те, що спричинило значний поступ науки в Середньовіччі, то це спроможність абстрактно говорити про Бога. Спроможність говорити про цінності, спроможність виокремити цінності. Цінності в результаті будуть тим, довкола чого ми зможемо будувати стосунки, якщо хочемо, щоб вони були продуктивними, довготривалими, щоб це були стосунки, які в результаті створюватимуть здоровіше суспільство і кращі умови для нас всіх. Звичайно, що і Церква, і різні суспільні групи тут мають що сказати.
Консервативність Церкви дуже важлива, як і те, що вона проповідує одне і те ж. Хоча форма проповідей змінюється. Змінюється час до часу і трактування цінностей, які вона проповідує. Суспільство дуже важливе в цьому діалозі, бо різні його групи спроможні набагато швидше відчувати потребу в модернізації. Створювати нові сенси, наповнювати їх, говорити про те, що щось стало актуальним, а щось перестало таким бути, що з’явились якісь нові виклики. Відповідно, чим глибше Церква перебуватиме в комунікації з різними суспільними групами, зокрема і неприхильними, тим сильнішою буде і вона сама.
" Роль священика має перетворитися на роль модератора, а не ведучого
Яка роль священників у процесах, які відбуваються в інформаційному середовищі ХХІ століття?
Важко сказати, бо суспільство з вертикального перетворюється в горизонтальне. І логічно, що роль священика має перетворитися на роль модератора, а не ведучого. Модератор створює умови, а ведучий веде, тобто має владу. З іншого боку, священики в Церкві мають владу, тобто вертикальний вимір. Наприклад, можуть відпускати гріхи тощо. Ця вертикаль буде викликом у горизонтальному суспільстві. Яким саме? Важко сказати. Чи тим, який стимулюватиме до чогось, буде перевагою чи буде недоліком. Можу сказати, що протестантські середовища легше сприйматимуть горизонталь людей, як і горизонтальну модель суспільства.
Знову ж таки, ми про це говоримо з львівськими науковцями, зокрема з Ярославом Грицаком і Мирославом Мариновичем, які займаються в Унівській групі, про те, що наша традиція відповідальна за те, де ми є сьогодні, а ми – де будемо завтра. Ми не можемо перекладати відповідальність за це на традицію. Насправді, мені здається, від нас залежить, чи ми зможемо зрозуміти різні сенси довкола нас. Зрозуміти, наприклад, що таке горизонтальне суспільство? Чи воно зовсім горизонтальне? Напевно, що ні. У ньому все одно є якісь ієрархії? Навіть у дуже демократичному, дуже простому світі, про що пише Павло Свідмен. Інша річ, наскільки ієрархії, як, наприклад, католицька, сумісні з цим суспільством. На сьогодні – дуже сумісні. Що буде завтра – невідомо. Мені здається, що в будь-якому випадку буде якийсь більший вибір горизонтальності, більше спілкування, ніж прохання про дозвіл і його одержання чи не одержання. Я думаю, що сучасні цінності збільшуватимуть рівень свободи людини, серед іншого й у прийнятті рішення щодо своєї віри, конфігурації своєї віри. Водночас збільшуватимуть відповідальність людини за свій вибір. Питання в тому, наскільки люди будуть готовими до цієї відповідальності.
Тут постає виклик перед конкретними парохами, які постійно і безпосередньо спілкуються з людьми.
Україна – це перехідна країна. У нас будуть дуже просунуті й відсталі священики – в нас будуть дуже просунуті й відсталі парафії. У нас будуть надтехнологічні, абсолютно інтернетизовані місця і місця, де до найближчої телефонної станції 20 кілометрів. І це все в одній країні, в одному суспільстві, в межах одної Церкви. Зрештою, в УГКЦ так було віддавна. Були парафії в Сполучених Штатах і в Україні. І коли в США Інтернет був нормою, в Україні про нього лише починали чути. Нам доведеться якось з цим давати раду – модернізуватися. Я думаю, що розмови про те, як ми модернізуємося менш важливі, ніж те, щоб ми давали собі раду з цінностями. Це, насправді, найважливіше. Бо решта дасться до вирішення.
" У ХХІ столітті дуже важливо, щоб Церква була спроможна взаємодіяти з різними суспільними групами в обидва боки. Тому найважливіше – це чути!о
Яка роль богословських навчальних закладів в Україні і, зокрема, УКУ в цьому процесі?
Важливі всі навчальні заклади, зокрема й богословські, щоби ставати інтелектуальним осередком критичної думки. Нам бракує відповідальності і критичності, й щодо самих себе також. Освітні заклади мають стати середовищами, де створюватимуться спільноти, спроможні заглиблюватися у складніші дискусії, щоби створювати і пропонувати рішення для цілого суспільства. Від чого нам треба відмовитись, а що прийняти, щоби краще увійти в майбутнє? У чому нам треба утвердитися? Ми маємо розуміти також, що якщо з цими центрами буде щось не так, то вони з локомотива можуть перетворитись на гальмо. І будь-яка інституція може бути як ліком, так й отрутою. Тому, добре би було якби ми мали добру освіту, а ще краще, щоби в нас була добра і відповідальна освіта. Якщо ми закладатимемо не те, що хочемо побачити, то потім змінюватися буде набагато важче. Легше від початку зробити правильно, ніж потім змінювати.
Якби Ви мали змогу дати три поради нашим єпископам, ректорам навчальних богословських закладів, щоб оптимізувати внутрішній простір як всередині УГКЦ, так і церковну комунікацію назовні, якими вони були б?
Думаю, що є лише одне, що я хотів би сказати – вміти чути! Не слухати, а власне чути. Бо якщо виходити лише з того, що є що сказати, то це буде монолог, і він не матиме тієї користі, як це було в той час, коли Церква була єдиним джерелом освіти, рішень для суспільства. У ХХІ столітті дуже важливо, щоб Церква була спроможна взаємодіяти з різними суспільними групами в обидва боки. Тому найважливіше – це чути!
Довідка
Євген Глібовицький – керуючий партнер компанії з стратегічних комунікацій та комунікацій змін pro.mova. Викладач Києво-Могилянської Бізнес-Школи. Член правління асоціації фахівців з громадських зв'язків UAPR. Був штатним працівником великих українських медіа (Студія 1+1, до того «Перший національний» та «Киевские Ведомости», на початку кар'єри «PostПоступ» і радіо «Промінь»), працював з провідними медіа як всередині країни, так і за її межами («Дзеркало тижня», радіо «Эхо Москвы», працював локальним співпродюсером для американських телеканалів CBS та PBS, британської BBC). Як журналіст, має досвід роботи в «гарячих точках» (Югославія, 1999) та в кризових умовах (закарпатські повені 1998-1999; події після терактів 11 вересня в Нью-Йорку і Вашингтоні, 2001; країни Близького Сходу, 2002; справа Гонгадзе та політична криза 2001-2002). У 2002-2003 разом з Романом Скрипіним та Андрієм Шевченком розробив концепцію «5 каналу». У 2002 відмовився працювати в новинах на 1+1 через цензуру, був засновником Київської незалежної медіа-профспілки, зрештою, її головою. Закінчив Національний університет "Києво-Могилянська академія" за спеціальністю «Політологія», також навчався в Блафтонському університеті (Огайо, США) та Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Розмовляв Віктор Жуковський, Християнин і світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
