Маркетинговий термін «продавати» розуміємо у значенні зробити об’єкт привабливим. Зробити об’єкт настільки добрим, щоб його хотілося мати, а якщо це бренд, то щоб до нього хотілося належати.
Наприклад, Голландія активно використовувала це поняття у своєму гаслі перед однією з міжнародних спортивних подій. «Продати Голландію», тобто переконати увесь світ в тому, що вона добра, що вона варта того, щоб заради неї купити квитки, виділити час, спланувати подорож, тобто щоб заради неї відмовитись від інших занять на цей час, іншими словами пожертвувати чимось важливим.
Вислів «продати Україну» сприймається цілком в іншій площині, як зрада, як найстрашніше, що може бути. І таке сприйняття найхарактерніше для консервативніших осіб, тобто для тих, які одночасно є й релігійними.
Можливо це пов’язано із тим, привабливість трактується як щось напівморальне, що виходить за межі скромності, аскетизму, справжньості, щось, що прикрашається штучно, апелює до чуттєвого «хочу».
Однак, змістовно «продати» – це, разом з тим, зробити щось добрим та вартим уваги. Можливо тут накладається наше комуністичне минуле з його плановою економікою та колективною власністю. Не буду тут захищати капіталізм, в цій темі теж є про що подискутувати. Але у питаннях релігії цей маркетинговий термін можна краще прикласти, пояснивши його метафорою:
Вам треба напоїти спраглого. Ви не можете провести біля нього річку, живильну вологу ви маєте запропонувати йому в ємності, в упаковці. Паралельно на його спрагу полюють сотні таких як ви, але ви, звісно, хочете дати людині корисну рідину, найкращу.
Одні з ваших конкурентів використовують значні ресурси на новітні розробки смакових додатків, які роблять їхній продукт дуже смачним. Інші голосно кричать, що лише їх продукт корисний, усі інші шкідливі (часто вони дуже навіть вірять в це). Треті підкуповують «незалежних» експертів та журналістів, щоб ті, витрачаючи рештки довіри до себе, розказали «правду». Четверті пильнують, щоб їхня упаковка була найближче до людини, таким чином постійно відсуваючи вашу на задні ряди.
Звісно ж, будуть спраглі, що серед усього розмаїття таки вишукають і візьмуть вашу пляшечку, проте радше у випадку, коли вони вас вже добре знають. Але навіть для них залишається питання – скільки вони готові за неї платити? Пам’ятаючи, що це метафора, під «заплатити» маємо на увазі бути готовим віддати щось цінне за неї.
Для церкви та церковних прес-служб це означає, що доведеться вчитися «продавати» віру, щоб могти її дарувати.
Одночасно з церквою за душі людей борються корпорації та організації, цілі інститути та служби. Вони витрачають мільйони, щоб зрозуміти, як вплинути на прийняття людиною рішення, маркетологи привчають людей до солодкого смаку отрути, а Церква розказує, що гірка водичка корисна. Вона говорить про те, що треба бути терплячим, наполегливим, сумлінним, працьовитим, а сотні голосів навколо кричать про те, що жити треба тут і зараз, що усе має бути зручно і красиво, що не потрібно напружуватись, за вас усе зробить ваш кухонний комбайн або ваш депутат, не має значення.
В такій ситуації людина щодня постає перед вибором, чинити як хочеться чи як треба, і проблема в тому, що чим далі, тим розуміння «як треба» інфлює й інфлює. Воно уже включає неробство (ну бо ж свято, а яке свято не знаємо точно, але велике свято, не можна працювати), інтриги та пересуди (ну бо ж усі бачили, в чому Наталка до церкви прийшла, хіба так можна), крадіжки, (ну бо нащо купляти, можна ж з роботи взяти) і так далі.
Якщо ми погоджуємося, що метою діяльності Церкви є все ж напоїти спраглого, а не розлити рідину у тару, то базовим тестовим запитанням, яке Церква та її прес-служби повинні ставити перед собою щодня: чи в наслідок наших дій щось змінилось на краще? Чи ми зробили усе можливе, щоб врятувати душу, щоб дати надію, підтримати, пояснити? Чи не забракло нам терпіння і напевно найскладніше, чи ми самі ще віримо в добро у щоденному житті?
Людина приймає рішення, виходячи з того, що для неї важливо, її пріоритетів, її цінностей. Ми стверджуємо, що хотіли б, аби рішення приймались, виходячи з християнських цінностей, але чи добре ми знаємо, що таке християнські цінності? Ми вимагаємо, щоб усі сфери життєдіяльності ґрунтувалися на християнських цінностях, від родини до політики, що дітей треба виховувати в дусі християнських цінностей, аби були добрими християнами. Але мало де пояснено, що це конкретно означає (в конкретній ситуації, звичайного дня звичайного християнина, коли зранку в маршрутку, на остогидлу роботу, в кишені три копійки і ті в конверті, додому в маршрутці, під телевізор з рекламою поїли, добре, якщо є гаряча вода, помились і спати, і наново те саме, а на вихідних або город копати, або в торгівельно-розважальний центр, ніби провести час з дітьми).
Чи знає пересічний християнин, які дії та думки будуть добром, якщо поруч з ним оселиться мусульманин або побудують мечеть? Або ж як пасок безпеки співвідноситься з заповіддю «Не вбий»? Мозок людини побудований таким чином, що останнє, що в нього відмирає це здатність до самовиправдання. Торговець наркотиками може виправдати свою діяльність тим, що він так заробляє гроші, бо йому дітей треба годувати; хтось дає лікареві хабара заради добра рідних, хтось порушує правила дорожнього руху, але робить добро, бо поспішає «на концерт з коханою», але це ілюзія добра, це пастка.
В руках церков неймовірний потенціал, адже церква є практично єдиною інституцією, якій суспільство поки ще довіряє. В такі складні для держави часи, церква здатна відіграти ключову роль в зміні історії. Замість того, щоб в чергове обговорювати тонкощі богослов’я, чи перерозподіл церковних посад, варто пояснити людині, як прийняти рішення в скрутні часи, як вистояти, як відрізнити добро від зла, як не втратити віру. А для цього необхідно «перекласти» основні християнські цінності мовою щоденних практик, розказати людям не про народження-смерть-воскресіння Христа, а про його постать і про те, які непрості рішення йому треба було приймати. Пояснити пересічному християнину, що таке відповідальність, сміливість, гідність і таким чином допомогти йому не втратити віру в добро.
Вікторія Бриндза
, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
