Вивихнута свідомість

У Євангелії є підтвердження думки атеїстів, що «Бога ніхто ніколи не бачив». Бога й справді ніхто не бачив. Однак в людській історії ми маємо справу з процесом Його пізнавання.

«Слава Богу, Бога немає. А якщо, не дай Боже, Бог таки є?» (Російське прислів’я.)

У наші освічені часи проблематика існування Бога втратила свою значущість. Нас перестав цікавити абстрактний «Бог», якого справді не існує. Натомість існує Бог життя, Бог убогих і суспільного визволення, Бог Ісуса.

Набагато цікавішим є спостереження, що атеїзм немовби виходить або й уже вийшов на пенсію. Тут варто ближче окреслити поняття атеїзму в новітні часи. Він, за найбільш загальним підходом, є зреченням християнського поняття Бога, а отже – зреченням всемогутнього Творця неба і землі, який у своїх руках надалі тримає своє творіння і останнього дня здійснить над ним свій суд, відділяючи добрих від злих, і для добрих відкриваючи небо, а злих засуджуючи на пекло.

У стародавні часи головне звинувачення проти християн полягало саме у тому, що вони атеїсти, оскільки не віддавали шани державним богам, і насамперед відмовляли імператорові в божественному культі. Також і Сократ, який у глибині свого єства відмежовувався від гротескної балаканини про грецьке небо божків і як філософ перебував на шляху до віри в єдиного Бога, – помер після звинувачень в атеїзмі.

У стародавні часи головне звинувачення проти християн полягало саме у тому, що вони атеїсти, оскільки не віддавали шани державним богам, і насамперед відмовляли імператорові в божественному культі.

Провина

Проблема нашої епохи – не так атеїзм, як культ божків. Не в тому річ, що Богові відмовляють в існуванні. На наших очах несподівано зростає феномен Обличчя Божого, яке зазнало збоченої трансформації в багатобожжя. Щодня правиться культ ідолів. Пантеон сучасних божків складається з культу грошей, сексу, спортивних видовищ або екзотичних подорожей у синю даль.

Ера войовничого атеїзму в недалекому минулому (в німецькому народному соціалізмі, організованому й безпардонному атеїзмі Радянського Союзу і супровідного блоку соціалістичних держав ) на сьогодні вже відійшла у минуле.

Матеріалізм, споживацька світоглядна орієнтація і релігійна байдужість – ось знаки сучасного «практичного атеїзму». І попри це, висловлювання та ствердження «класичної» критики релігії постійно – хоч і в спрощеній формі – виникають наново.

Наприклад: тієї думки, що Бог є лише витвором людської фантазії, дотримувався вже Людвіг Феєрбах (1804-1872). За Феєрбахом, сама людина «проектує» (перекладає) усвідомлення себе на «Бога» як об’єктивну дійсність, тобто всі свої несповнені людські очікування, туги та надії. Натомість Карл Маркс представляв той погляд, що «спроектована» таким чином релігія є обманом, а незадоволену своєю долею людину вона втішає уявним існуванням позаземного світу, відволікаючи людей від кування «справжнього щастя» на землі. Цей витвір людської фантазії Маркс назвав «вивихнутою свідомістю світу», така релігія є «опієм народу», наркотиком, який присипляє його чуйність. Така критика релігії є за своєю суттю гострою критикою несправедливих суспільних відносин і завершується закликом до їх повалення, що мало би принести звільнення від відчуження та експлуатації людини.

Слід звернути увагу також і на ту обставину, що гасло «Бог помер» можна звернути й до самого Фрідріха Ніцше (1844-1900), який категорично відкидав християнське уявлення про Бога. У сприйнятті цього філософа віра в Бога є чимось шкідливим і ворожим життю.

У своєму ессе «Християнство і Церква в Європі. Питання про Бога як питання про майбутнє» кардинал Вальтер Каспер (донедавна – префект Папської ради у справах екуменізму) стурбовано діагностує сучасний стан Церкви у Європі. Ось що він пише: «Псалмоспівець мовить: «Каже безумний у своєму серці: Немає Бога!» (Пс 14,1). Кардинал запитує: «Чи ж то не мудреці, тобто багато хто з тих, кого вважають мудрецями, саме так кажуть? І таким чином доказ існування Бога, за спільної згоди народів, втратив, здається – принаймні для нас, європейців Заходу, – свою переконливу міць. Це підтверджують опитування. Як показують серйозні дослідження, у релігійних справах ми, європейці, пасемо задніх на загальносвітовій шкалі, а люди інших культур дивуються такому станові справ».

Псалмоспівець мовить: «Каже безумний у своєму серці: Немає Бога!» (Пс 14,1). Чи ж то не мудреці, тобто багато хто з тих, кого вважають мудрецями, саме так кажуть?

Карикатура

Тому зупинімося при цих двох аргументах, які атеїзм висуває проти Бога: що Бог є проекцією людини і що Бога ніхто ніколи не бачив, а тому Його немає.

Уже прозвучало прізвище Феєрбаха як популяризатора тези про проекцію. Сама ж ця думка набагато старша. У таких категоріях мислив грецький філософ Ксенофан (близько 570-470 до Р.Х.). А великі поети Гомер і Гесіод, як каже Ксенофан, описували богів як відображення людського світу і наділяли їх численними різноманітними людськими атрибутами (боги крали, як люди, були віроломні у своїх подружжях, народжували на тому світі, як люди, одягалися так само і розмовляли грецькою).

Однак Ксенофан – не атеїст, він лише критикує наївні образи богів. Ксенофан (говорячи мовою Мартіна Лютера) знищує образи образами. А це доводить, що про Бога можна говорити тільки НЕ-безпосередньо, тобто виключно аналогіями. Про Бога неможливо говорити інакше, як тільки через сягання по фігури «проекції». Але вже на наступному кроці всі ці людські підходи і спостереження потрібно відкинути і стати вище за них.

Феєрбах був тієї думки, що людина як індивідуум є недосконалою – але що та ж сама людина як істота й видова ланка є необмеженою, досконалою, і тим самим божественною. Філософ стає перед обов’язковістю доповнення недосконалого людського індивідуума відмінністю інших. Проте Феєрбах будує це на хисткому ґрунті. Звідки ж він знає, чи людина не вдосконалить того, що непорядне, нелюдське. А навіть і тоді, коли людина осягне етично високий щабель досконалості, чи вона тоді стане божественною істотою? Християнська теологія говорить про «обожествлення» людини. Однак цей вид божественності не випливає з людської природи, оскільки він є чистим даром, участю в Божому синівстві Ісуса Христа.

ХІХ століття сильно остудило це мріяння внаслідок сильного розвитку наук, але декому мріялося й надалі. Лише ХХ століття радикально підірвало віру в самообожествлення людини, виставляючи її на граничні випробування. Те, що при цьому сталося, було страшним понад усякі уявлення. Коротко кажучи: суспільство, яке більше не зв’язане Декалогом, оскільки воно вже саме себе вважає досконалим, – позбувається також і будь-яких етичних гальм у принижуванні людини та втоплюванні її в багні.

В жодну епоху не лилися такі потоки крові, як у ХХ столітті. В жодному іншому столітті не робилося таких божевільних спроб знищення цілих народів. Десь було помічено, що той, хто не вірить у Бога, вірить у що завгодно, в аби що й аби кого. До рангу божеств стали висуватися такі особи, як Ленін, Гітлер, Сталін, Мао Цзедун…

З цієї точки зору невіруючий опиняється далеко не в найкращому товаристві. Вочевидь, тут можна зауважити, що не кожного атеїста варто залічувати до числа названих «титанів атеїзму», бо не всі атеїсти були людиновбивцями чи натхненниками Голокосту. Однак це вельми наочна ілюстрація того, як легко гуманізм без Бога може виродитися в жахливі злочини.

А ще може бути й так, що людей, які заперечують існування Бога, узагалі не слід називати невіруючими або атеїстами. Хіба вони радше не ті, хто «інакше вірують»? Часто вони відкидають не так Бога, як образи, створені на Його тему, або карикатури, які їм впихували в голови під час виховання в рідному домі чи в школі. Насправді ж їх можна спокійно називати віруючими, оскільки вони вірують в неіснування Бога, не маючи для цього жодних переконливих аргументів.

Коли 1706 року старий французький граф-атеїст Грамон лежав на смертному одрі, він почув, як його дружина молиться «Отче наш», і звернувся до неї: «Графине, ця молитва така гарна, хто її склав?»

Суспільство, яке більше не зв’язане Декалогом, оскільки воно вже саме себе вважає досконалим, – позбувається також і будь-яких етичних гальм у принижуванні людини та втоплюванні її в багні.

Божевілля

А хіба – говорячи «з бічної лавки» й відверто – однією з причин сьогоднішнього атеїзму не є більше грішна Церква, ніж загалом питання Бога? Церква, яка членства численних нинішніх атеїстів нібито не гідна?

Подумаймо: скандал зі священиками, вплутаними у сексуальні зловживання, наслідком чого на Заході стала потужна хвиля офіційних виходів вірних із Церкви, хвиля, на гребені якої щоразу частіше лунають голоси: полишаємо Церкву, але не опускаємося до ницості атеїзму. Бог понад усе! «Церква – ні, Бог – так!» – звучало гасло вже кільканадцяти останніх років.

Емануїл Кант, князь філософів XVIII століття і видатний учитель дискурсивного мислення, склав десять доказів за і десять доказів проти існування Бога. Філософська нічия?

А Річард Докінз, біолог, який викладає еволюцію в Оксфорді, написав 2006 року книжку «Уявний Бог» („The God Delusion”), тобто, по суті, «Божевілля (обман, шаленство на тему) Бога). Сама назва говорить за себе: хто вірить у Бога – той не тільки з’їхав з глузду, він засліплений. Страждає на маніакальний психоз. Книжка ілюструє це ще виразніше: віруючі становлять небезпеку для суспільства. Вони потребують невідкладної допомоги, яка визволить їх від цих перелічених вище хворобливих впливів.

Сліпота 

Другий блок проблематики Бога у зіткненні з атеїзмом зводиться до ствердження, що людське око Бога ніколи не бачило, а це свідчить про те, що Його не існує.

Ця думка базується на основоположному принципові природничих наук про можливість вирахування та перевірки тез. Відоме положення Галілея каже, що  природничі науки вимірюють не тільки те, що вимірюване, а й пробують піддати вимірюванням усе, що виміряти неможливо. Однак ця нестримна тенденція – попри численні успіхи в окремих галузях – стосується тільки дуже чітко визначеної сфери реальності.

Тріумф природничих наук і техніки у ХІХ столітті привів до абсолютизації наукових методів, які навіть було піднесено до рівня світогляду. Більше не говорилося: «Ми обмежуємося тим, що можна підрахувати й виміряти». Почали поклонятися гаслу: «Існує лиш те, що можна порахувати й виміряти». Такий зсув у свідомості став вирішальним для виникнення логічного явища: з сутнісного методологічного самообмеження виросла науково-природнича всесвітня теорія, яка привласнила собі право на монополію в інтерпретуванні світу – інтерпретуванні, яке абстрагувалося від Бога. Із методологічно розумного й селективного бачення світу постала теорія дійсності. То була важка методологічна помилка, якої серйозні вчені припускатися не повинні. Така теорія провадить до знання про те, як відбуваються матеріальні процеси світу. Натомість вона неспроможна відповісти на питання, чому світ існує і яка мета його існування.

Скажемо конкретніше: страшна  була би дійсність, якби ми могли людину, що стоїть перед нами, редукувати до того, що в ній вимірюване. А цього справді чимало: вік, вага, зріст, об’єм талії, колір волосся, група крові тощо. Але хіба ці лабораторні дані відкриють нам очі на те, ким є людина сама по собі?

Якнайбільше рекомендоване тут застосування Старого і Нового Завіту. Біблія є збором досвіду певної групи людей. Християнська віра  становить плід довгої історії віри поколінь, які разом із Богом Ізраїля нагромадили чимало переживань. То був досвід чоловіків і жінок, у щасті й біді, здоров’ї та хворобах, у святості й почутті провини.

Для християн усе, що пізнав Ізраїль із Богом, зосереджене в Ісусі Христі. То про Нього говорить Євангеліє від св.Йоана в одній із найцінніших думок новозавітної теології: «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – той об’явив» (Йн 1,18).

Цими словами підтверджується думка атеїстів, що Бога ніхто ніколи не бачив, а разом із цим вона тут позбавлена своєї сили. Бога справді ніхто не бачив. Він – Бог прихований, і мусить бути прихованим, укритим, оскільки людина не змогла би витримати сяйва Його слави. Проте в історії людства ми маємо процес пізнавання Бога. У Вибраному народі, в Ізраїлі живе історія зустрічі з Богом, яка осягла свою мету в Ісусі. У Ньому Бог остаточно дав себе пізнати. Цей момент є Його остаточною присутністю у світі. Хто бачить Ісуса – той бачить Бога.

Натомість говоріння, що існує лиш те, що можна виміряти і зважити, також має за підставу певну віру. Хоч би там як, а християни завжди можуть на підтримку своєї позиції послатися на те, що у світі від початків існування гомо сапієнс існувала релігія, і що хоч у ХІХ столітті її активно спихають до гробу, вона все одно живе й животворить.

Російський літературознавець Міхаїл Бахтін сказав святі слова: «Віра живе при самій межі атеїзму, вдивляється в нього і розуміє його, а атеїзм живе при межі віри й розуміє її».

о.Альфонс Сковронек, "Tygodnik Powszechny"

Від редакції:

Отець професор Альфонс Юзеф Сковронек (нар. 1928 р.) – один із найвидатніших польських теологів, викладач Університету кардинала Стефана Вишинського (на пенсії), член редколегії міжнародного журналу «Concilium». Автор понад 500 статей і 18 книжок, у тому числі: «Ангели серед нас», «Ким є Ісус із Назарета?», «Церква в бурхливі часи».