Терпимість

При демократичному устрої, який передбачає свободу мислення, існує постійне змагання інтересів, поглядів й основних переконань. Найрізноманітніші ідеологічні напрями, різні релігії та конфесії зіштовхуються одне з одним у суспільстві. Завдання держави в цьому світоглядному плюралізмі – гарантувати правила і рамки порядку, які уможливлюватимуть мирне співіснування, а духовні полеміки даватимуть плоди в розвитку суспільства. Найважливіші принципи тут – терпимість (це не тільки толерантне ставлення держави щодо різних світобачень, але й толерантне ставлення громадян і суспільних груп один до одного), а ще сюди належить об’єктивність.

Під терпимістю ми розуміємо поважання переконань та позицій, а також надання свободи їх публічного вияву та втілення в життя з боку окремих осіб, різних суспільних груп та з боку державної влади, поки така діяльність не наносить шкоду життєво важливим суспільним благам і не становить для них загрози [1].

Боротьба за терпимість і свободу віросповідання – історичний нарис

Історично поняття толерантності розвивалося в ході багатовікових тривалих суперечок про свободу віросповідання в Європі. Зокрема, це стосується боротьби навколо відношень між державою і релігією.

Римська держава переслідувала перших християн, бо вони не визнавали культу держави. Лише у 313 р. Міланським едиктом про релігійну терпимість християнство було офіційно визнано римською державою. Але й християнські володарі, як і їхні попередники-язичники, почали намагатися досягти єдиної релігії в одній державі. Так, наприклад, релігійна політика візантійського імператора щодо монофізитів [2] послабила лояльність єгипетських підданих і підготувала ґрунт для арабсько-ісламського вторгнення.

Після Реформації у XVI ст. у Німеччині був встановлений принцип «чия влада, того і віра», що вело до суворого панування державної Церкви і не залишало місця для іновірців.

Після довгих протистоянь у ході громадянських війн французький король Генріх IV (1553–1610), який сам перейшов із кальвінізму до католицизму («Париж вартує меси!», 1593), Нантським едиктом про релігійну терпимість 1598 р. надав свободу віросповідання. Свободу, яку Людовік XIV у 1685 р., звичайно ж, скасував, що мало історично руйнівні наслідки для Католицької Церкви, оскільки внаслідок цього апологети просвітництва на чолі з французькими мислителями виступили із чітко антикатолицькими й антиклерикальними заявами, а разом із філософським напрямом раціоналізму і поширюваним релігійним індивідуалізмом це вело до антицерковних виступів під час Великої французької революції, до секуляризації та лаіцистичного руху в XIX і XX ст.

В Англії «Акт віротерпимості» 1689 р. поклав кінець громадянській війні, яка мала також і релігійні мотиви і сповіщала про початок ліберальної ери. Але характерно те, що «Акт віротерпимості» виключав католиків.

Сьогодні більшість держав ставляться нейтрально до релігій. У деяких (як, наприклад, Франція) діє строге відмежування Церкви від держави – ця строга лаіцистична французька традиція, зокрема, є причиною того, що Європейський конституційний конвент не міг дійти згоди про згадування імені Божого у Преамбулі. При цьому релігія не є виключно приватною справою. Політична спільнота має не менше зобов’язань перед Богом, ніж окрема людина.

Екскурс – публічний характер Церкви

У своєму ворожому до Церкви ставленні ліберальні та лаіцистичні сили знову і знову намагаються представити віросповідання як суто приватну справу і витіснити релігію у сферу приватного життя. Вони бачать загрозу для свободи своїх дітей, бо у класах висить хрест. Виступають проти дзвоніння в церковні дзвони і висловлюють незадоволення публічними виступами Церкви.

Це суперечить публічному характеру Церкви як спільноти віруючих людей. Її публічна воля має витоки не з внутрішнього марнославства світу, що притаманно багатьом групуванням за спільними інтересами – вона бере початки із Божественного устрою. Її публічний характер починається з факту віри, що Бог відкрив людям в особі Ісуса Христа. Спасіння і Царство Боже пропонується всім. Навіть якщо кожна релігійна віра – це глибоко особиста відповідь на почутий заклик Бога і не можна змусити любити, тобто це знак особистої автономії і свободи – віра не залишається приватною справою. Кожний християнин на основі свого хрещення вже скерований на те, щоби своїм життям і своїми вчинками сповіщати благу вість про безмірне багатство Божої благодаті, яку Він нам показав у своїй доброті до нас у Христі Ісусі (пор.: Послання до Ефесян 2, 7), і за необхідності підтверджувати це також публічним свідченням як мученик або ісповідник віри. Хто, отже, напрвду має переконання віри, той шукає інших людей, які поділяють з ним ці переконання. Кожне спільне переконання віри хоче також стати і публічним. Ця публічність і в інтересах релігійно нейтральної держави, оскільки таємні релігії і обскурантистські випадкові культи завжди небезпечні.

З погляду католицизму, релігія – це видимий документ Божої милості, за допомогою якого ця милість повинна бути помітною в усі часи публічності. Як містичне тіло Христа, вона випереджає будь-який час. Часи йдуть до неї, а не вона до часів. З цього випливає, що до Церкви належить і політика, навіть якщо ця політика своєрідна. Тут не йдеться про світську владу. Але Церква не може бути байдужою до устрою співіснування. Її обов’язок – спонукати людей прислухатися до її пересторог, якщо духом часу і зловживанням влади створюються такі обставини (структури гріха), які ображають людську гідність й ускладнюють або навіть унеможливлюють досягнення людьми їх кінцевої мети, тобто життя з Богом. Як знак Божої любові у світі справами милосердя і любов’ю до ближнього Церква повинна брати під свій захист у суспільстві бідних і немічних людей і захищати їх людську гідність. При цьому не потрібно уявляти собі Церкву лише як єрархічно влаштовану організацію, але Церкву як народ Божий, яка охоплює священиків, монахів, а також усіх християн-мирян.

Бути нейтральним до релігії не означає бути нерелігійним

Право на вільне сповідування релігії бере витоки зі свободи і гідності особистості. Кожна людина має право на свободу совісті. Такій внутрішній свободі відповідає право на вільне вираження віросповідання окремо і разом з іншими, тобто це свобода релігійних общин. Тому держава не може і не має права ігнорувати релігію. Держава, нейтральна до релігії, не є нерелігійною державою. Вона повинна поважати і захищати вільне віросповідання, не вирішувати нічого, що могло б завдати шкоди вільному віросповіданню, а турбуватись про те, щоби відношення між державою і Церквою або релігійними общинами, а також стосунки релігійних общин між собою розвивалися мирним шляхом у взаємній повазі один до одного. Так, з метою реалізації власних завдань держава мусить бути зацікавленою в релігійній та ціннісній закладці фундаменту життя своїх громадян і свого суспільства. У суспільстві зі світоглядним плюралізмом держава розраховує на те, що в суспільстві є інституції, які формують і шанують ціннісні переконання, оскільки держава, нейтральна до світоглядів, неспроможна самостійно встановлювати цінності. З цієї причини уроки релігії у школах, які проводять уповноважені представники відповідних релігійних спільнот, не лише потрібні, а й мають перевагу над загальними уроками етики будь-якої форми.

Водночас виникає питання про межі релігійної свободи. Чи має держава право показувати свою нетерпимість щодо певних виявів релігій? Чи насолоджуватися свободою блазня, якщо лише організуватись у Церкву? Тут потрібно звернути увагу на таке явище, як сайєнтологічна церква (Scientology Church) або ж на сатанинські церкви у США.

Згадане визначення терпимості відразу передбачає й обмеження. Принцип терпимості не абсолютний, як і принцип свободи совісті немає необмеженої дії. Він не захищає відношення, які загрожують основним суспільним благам. Свобода окремої людини виявляє свої межі у свободі своїх співгромадян, у суспільній безпеці, порядку, а також у моральності. Мотивовані релігією ритуальні вбивства так само не можуть бути сприйнятими, як і богохульства та інші релігійні паплюження, які спроможні порушувати суспільний спокій. Такі звичаї, як, наприклад, полігамія або приписані релігією ритуальні способи забою тварин, можуть суперечити основним правовим нормам конституційного значення.

Обороноздатна демократія

Оскільки в сучасному суспільстві зі світоглядним плюралізмом люди співіснують з різними конфесіями та світобаченнями, то проблемі терпимості належить особливе місце не тільки в релігії, але й у вихованні, освіті, науці та інших сферах культурного життя. Ідеологічні сили і суспільні інтереси наполягають на реалізації своїх ідей. Принцип толерантності не захищає пропагування політичних і соціальних доктрин та ідеологій, які стоять на боці засобів насилля та пригнічення з метою реалізації своїх ідей (наприклад, расова ненависть, диктатура пролетаріату тощо). Навпаки, у вільному суспільстві стосовно таких вчень держава повинна стежити саме за дотриманням життєво важливих принципів свободи заради самої ж терпимості, а також дієво протидіяти закликам до застосування насилля, навіть якщо цей заклик спрямований «тільки» проти речей. Адже цим вільне суспільство захищає своє існування саме як існування вільного суспільства (принцип «обороноздатної демократії»). Хто у свободі бачить принцип формування суспільного порядку, суперечить самому собі, якщо хоче розширити рамки терпимості аж до небезпеки самознищення свободи. Причина непорозуміння полягає в неправильному, тільки негативному розумінні поняття свободи, як це типово для індивідуалістично-ліберального духовного напряму [3]. До того ж, це індивідуалістично-ліберальне мислення бачить у суспільному благополуччі не цінності і блага спільності як такої, а лише результат взаємного антагонізму інтересів окремих та групових інтересів у суспільстві, тобто такому мисленню бракує твердих незмінних критеріїв, які узаконюють реакцію держави [4].

Але відхиляти потрібно не тільки акти насилля – існують й інші дії, які можуть завдати великої шкоди устрою суспільного благополуччя. Тому принцип терпимості не захищає таке зловживання свободою, яке порушує суспільну мораль, навіть якщо це приховується під маскою свободи мистецтва або свободи вираження думки.

Однобічні наукові концепції, як, наприклад, течії, які так звану вільну від критичних оцінок позитивістську науку розглядають як найвищу норму, обов’язкову для всіх сфер духовного життя, і менше чи більше відстоюють тезу про те, що вченому, який визнає філософські та релігійні істини, не місце на кафедрі, так само порушують принцип терпимості як тенденцію обмежувати терпимість власною совістю і відмовляти в терпимості спільнотам та їх закладам, як, наприклад, церковним дитсадкам і школам. У плюралістичному суспільстві спільнота також повинна мати право жити за своєю вірою і створювати заклади, які відповідають цій вірі (які мають не комерційні, а ідейні цілі). Закони проти дискримінації повинні враховувати цей аспект, бо, наприклад, католицькій школі має бути надано право відхилити претендента на вчительське місце, якщо людина сповідує буддизм; так само не можна примушувати християнську благодійну організацію приймати на роботу мусульманина тільки тому, що він має найкращі серед претендентів оцінки в атестаті.

Характерні риси терпимості

Риси терпимості можуть бути узагальнені:

Її сфера – аспект особистості, а не речей. Тобто терпимість щодо людей, але водночас і боротьба за істину у справі – терпимість вимагає не визнання однакової законності для всіх переконань і принципів цінностей (релятивізм), а поваги перед особистими переконаннями інших людей.

Тому терпимість забороняє сумніватись у справжності переконань суперника, принижувати його власну честь, використовувати засоби і міри проти особи в боротьбі за принципи істин та цінностей, а особливо в політичній боротьбі партійних ідеологій та програм.

Оскільки принцип терпимості аж ніяк не означає однакову законність всіх принципів істин та цінностей, цей принцип не можна ототожнювати з байдужим ставленням до цінностей або з агностицизмом і він не виключає рішучого відстоювання принципів істин та цінностей [5].

Десять заповідей свободи віросповідання [6]

Свобода віросповідання – фундаментальне право людини. Це первісне право усіх прав людини, оскільки зі свободи совісті беруть витоки інші права. Але що потрібно виконати, щоби справді можна було говорити про віросповідання? Тут мається на увазі щоразу щось інше, залежно від певної зони культури?

Навесні 1987 р. на конференції із Підсумкового Гельсінського акту Святіший престіл подав пропозицію щодо визначення свободи віросповідання. Перед цим міжнародним форумом Святіший престіл назвав у декалозі права, обов’язкові для того, щоб у країні існувала повна релігійна свобода:

1. Право батьків передавати свою віру дітям.

2. Повага релігійних переконань у світській системі виховання.

3. Права особи на індивідуальне або організоване у групи релігійне виховання.

4. Право кожної релігійної спільноти на підготовку священнослужителів у власних закладах.

5. Право релігійних спільнот на богослужіння у законно визнаних приміщеннях [7].

6. Право на відкритий обмін релігійною інформацією і придбання релігійних писань.

7. Право на створення комунікативних засобів для релігійних цілей і право на доступ до інших комунікативних засобів.

8. Право безперешкодно збиратися, включно з паломництвом у себе у країні та за кордоном.

9. Право на дотримання рівності без дискримінації в економічному, суспільному і культурному плані.

10. Право кожної релігійної спільноти організовуватися на власний розсуд.

Використана література:

1. Johannes Messner. Kulturethik, Kap. 77.

2. Монофізицтво засуджене на Халкедонському соборі у 451 р. як християнське лжевчення, згідно з яким божественна і людська природа об’єднуються у Христі в одну божественну природу й особу. Монофізис означає «природа». Монофізитське вчення вплинуло, передусім, на Коптську Церкву в Єгипті та Ефіопії.

3. Див.: Розділ «Свобода». – Кн. 1.

4. Johannes Messner. Там само.

5. Johannes Messner. Там само.

6. Kirche in Not, Bilder des Christentums zu Beginn des dritten Jahrtausends. – Seite 23. – 2003. Див. також: Reinhard Backes. Sie warden Euch hassen – Christenverfolgung heute, 2005. – Ausburg.

7. Тут виявляється також значення права людини на власність для конкретної реалізації права на свободу віросповідання, бо якщо релігійні спільноти не можуть здобути правоздатності (див.: пункт 10), то і не можуть бути власниками нерухомості. Це веде до неможливості упродовж тривалого часу публічно і безперешкодно проводити богослужіння у придатних для цього приміщеннях.

З книги Норберта Нойгауза «Цінності християнської демократії»

переклад з німецької Віктора Дребета

видавництво «Горлиця», Тернопіль 2009

Християнин і світ