Яким би було наше життя, якби кожна віруюча людина: службовець, урядовець, підприємець, робітник, виконував свої обов’язки якнайкраще
Пропоную вашій ласкавій увазі колоночку, укладену на основі моєї промови під час VI Екуменічного соціального тижня.
Українське суспільство поліконфесійне. Воно складається здебільшого з людей, які вірять у Триєдиного Бога, визнають Ісуса Христа як воплоченого Сина Божого, читають Святе Письмо. Усі вони справедливо вважають себе християнами, хоча поділені на католиків, православних і протестантів, а ті ще на інші Церкви та організації.
В останні роки в Україні багато говориться про єдність, що повинна панувати між усіма конфесіями, та про екуменізм як рух, що мав би допомогти всім християнам знайти дорогу до первісної єдності в Христі-Господі.
Водночас робиться дуже мало, щоб повернути цю єдність. Більшість християн вважає примирення, чи зближення, та об’єднання складним, майже неможливим для здійснення завданням. Дехто навіть каже, що це утопія.
Попри такі думки, повернення до первісної єдності – це наш обов’язок. І хоча, без сумніву, це дуже важке завдання, для його виконання ми повинні бути готові зробити все від нас залежне (знаємо, що деякі щиро віруючі люди не вагалися навіть віддати за це життя!). А передусім треба вірити, що єдність християн можлива, адже це Божа заповідь – «щоб усі були одно».
І ми повинні сповнити цю заповідь. Звісно, ми не обійдемося без Божої благодаті, яка діє за посередництвом людей, у людському середовищі. Тому, з одного боку, мусимо мати непохитну віру в Господню допомогу, а з другого – повинні не вагатися застосовувати людські інструменти.
Власне, один такий засіб хочу запропонувати шановним читачам. Для цього наведу два короткі приклади.
Уявімо собі село або містечко, в якому кожний дім та кожна сім’я живуть за дуже подібними звичаями. Усі люди в такому населеному пункті поводяться подібно, діти виростають у схожих обставинах, поводяться зі знайомими і незнайомими людьми в такий самий спосіб.
Розповідаю це з власного досвіду, бо якось, ще малим хлопцем, коли моя родина тимчасово мешкала в селі, я йшов польовою дорогою. Назустріч ішов якийсь старший чоловік. Я з ним не привітався належно і він почав мене ганьбити. Я дуже злякався, бо якби він розповів про мою поведінку моєму батькові, мене б суворо покарали. Бо для мого батька, як і для цього чужого мені чоловіка, був самозрозумілим обов’язок молодшого привітатися до старшого.
Моя родина мешкала в місті, де більшість населення належала до тої самої церкви і була того самого національного походження. У нашому домі, наших родичів і знайомих було дуже багато подібного: такі самі релігійні чи народні звичаї, схоже ставлення до людей, співзвучні суспільні та політичні погляди. Можна сказати, що всюди ми почувались як удома.
В обох випадках, які я описав на підставі власного досвіду, нас, дітей, виховували не тільки наші батьки чи найближчі родичі, а й все село чи місто, середовище, в якому ми жили, бо всі мешканці плекали чи зберігали однакові суспільні цінності. Суспільство як єдине ціле ставало школою життя.
Перед нами тепер постає запитання: а як утворюється таке середовище? Спробую пояснити це ще на одному прикладі з власного досвіду.
Я жив у малій монашій спільноті в селищі міського типу біля Львова. Одного разу нам треба було полагодити автомобіль, і ми спитали сусідів, де це найкраще зробити. Сусіди майже одноголосно рекомендували станцію технічного обслуговування в сусідньому селі. Свою пораду вони пояснювали так: «Там працює чудовий механік, справжній християнин».
Я поїхав за цією адресою та залишив автомобіль. Через певний час повернувся, щоб забрати його. Оплативши послугу, я сказав до механіка: «Я приїхав до вас, бо мені сказали, що ви дуже добре ремонтуєте автомобілі». І почув цікаву відповідь: «Я віруюча людина, християнин, стараюся виконувати свою роботу, як найкраще можу і вмію».
Подумайте, шановні слухачі: якби в містах і селах, де ми живемо, кожний службовець, урядовець, підприємець, робітник, одне слово, кожний, хто виконує якесь служіння для мешканців цієї місцевості, міг таке саме сказати про себе, чи не було б це прекрасно? А чи таке можливе? Переконаний, що так.
На мою думку, перший крок до зближення християн, власне, полягає в тому, що кожний віруючий громадянин, незалежно від конфесійної приналежності, старатиметься жити та діяти згідно з християнськими засадами, тою наукою, що її нам дав наш Спаситель Ісус Христос, в якого ми віруємо.
Ми належимо до різних Церков і релігійних організацій з різними віросповіданнями, і поки ми подолаємо всі відмінності, напевно, пройде багато часу. Одначе ми всі вже сьогодні могли б жити за тою наукою, яку нам дав наш Небесний Учитель, ми всі можемо поводитись як Його щирі учні, котрих уже в I столітті називали християнами (Див. Ді.11, 26).
У такий спосіб ми б дуже чітко підкреслили те, що нас уже сьогодні об’єднує. Після цього першого кроку було б значно легше думати й робити наступні.
+ Любомир
Блаженніший Любомир Гузар, Українська правда
фінансово.
Щиро дякуємо!
