Аналітика

Римські Папи — друзі астрономії

17 Березня 2014, 17:07 2488
астрономія

Ерудиція Папи Сильвестра II виходила далеко за межі свого часу, і багато сучасників навіть вважали його магом і чарівником. Герберт д'Орільяк народився у Франції в середині десятого століття. Вступивши до монастиря Св. Геральда Орільяка в Іспанії, він спілкуючись з вченими математиками і астрономами в Кордові, що знаходилася тоді під владою арабів, вперше зіткнувся з арабською культурою. Пізніше майбутній Папа викладав у Реймській катедральної школі, а потім там само посів архиєпископську кафедру.

Він був також вихователем імператора Оттона III і, аж до обрання на Папський Престол в 999 році – архиєпископом Равенни. На престолі Святого Петра він пробув чотири роки до самої смерті (1003).

Папа Сильвестр II мав широкий вплив на розвиток середньовічних університетських програм, але найвідомішим його внеском стало впровадження в Європі арабських цифр і лічильної дошки — абака. В галузі астрономії він впровадив використання армілярної небесної сфери — одного з перших пристроїв, що використовувався для визначення положення Сонця и планет протягом року. Для історії астрономії важливим є те, що Сильвестр ІІ використовував свого роду підзорні труби без лінз, прикріплені до астролябії для кращого скерування приладу до потрібних зірок.

Ім’я Папи Григорія ХІІІ до теперішнього часу згадується завдяки його календарній реформі. Астрономія, включаючи спостереження за Сонцем, Місяцем та іншими небесними тілами, спочатку була пов’язана з необхідністю укладання календарів. Знати дні зміни пор року важливо для будь-якої культури, що ґрунтується на сільському господарстві. В той же час для первісної Церкви перший день весни мав інший сенс: він використовувся для обчислення дати святкування Пасхи.

Перший Нікейський Собор у 325 році постановив, що Великдень буде відзначатися на зразок першої Пасхи, яка святкувалась в першу неділю після юдейського свята Песах,  котрий, у свою чергу, був пов’язаний з першим повним місяцем весни. Таким чином, для обчислення дня Пасхи необхідно було точно знати, коли почнеться весна. Нікейський Собор розробив математичну формулу для обчислення дня святкування Пасхи, але в середньовіччі стало зрозуміло, що ця формула дає невеликі похибки. Фактично весна починалась на кілька днів раніше, ніж за календарем. 

Собори, особливо в Констанці (1414-1418) і Тренто (1545-1563), просили Римських Пап внести правку до календаря. Але ніхто з них не здійснив реформи, яка стала б правильною, простою, однозначною, а також була в гармонії з Нікейським Собором.

Так продовжувалось до другої половини XVI століття: праці італійського астронома П'єтро Пітаті і професора медицини Університету Перуджії Алойзія Ліліуса (1510-1552) відкрили шлях до відносно простого рішення. Була створена спеціальна Календарна комісія, яка підготувала конкретну пропозицію, що називалася Compendio, і у 1577 році розіслала її всім європейським цивільним владним структурам, а також – університетам і академіям. Після отриманням відповідей Комісія підготовила Папську буллу «Inter gravissimas» (1582), якою Папа Григорій ХІІІ обнародував декрет про впровадження нового календаря.

Разом з тим була впроваджена удосконалена формула для обчислення дня святкування Пасхи. Один раз за весь час усувались десять днів з метою перемістити рівнодення на 21 березня, як це було визначено на Першому Нікейському соборі. В цьому  велика заслуга григоріанської реформи. З мінімальним корегуванням і чіткими правилами положення Собору залишалися незмінними. Крім того, існувала надія, що така реформа, основана на положеннях Собору, який відбувся до розколу між Сходом і Заходом, допоміг би уникнути подальших конфліктів з Православною Церквою.

Одним з провідних членів Комісії з реформи календаря був єзуїт Криштоф Клавіус, професор математики Римського колегіуму, відомий своїми публікаціями в галузі геометрії, арифметики та астрономії. Його роль у праці цієї комісії визначити важко, однак досить відзначити, що він був призначений Папою для опису і захисту нового календаря у спеціальній праці Explanatio Romani Calendarii, що була опублікована в Римі у 1603 році.  

Календар, якби не було, повинен був відповідати порам року. Але як люди тієї чи іншої епохи могли в цьому пересвідчитись? Наскільки правильно вони могли визначити початок кожної пори року?

Пори року залежать від положення Сонця на небі. Коли Сонце знаходиться високо над обрієм і його промені доходять до землі під прямим кутом, наступають теплі дні. Коли Сонце просто виглядає з-за обрію, під гострим кутом, дні стають холодними. Найпростішим способом визначення фактичних пір року є спостереження  за положенням Сонця. Для цього користувались «сонячним годинником».

Ідея сонячного годинника досить проста: можна визначити положення Сонця на небі, вимірюючи тінь від гномона – вертикального предмета, висота якого відома, такого як, наприклад, обеліск на площі Святого Петра. Вимірювання повинно відбуватися рівно опівдні — у час, коли Сонце знаходиться на максимальній висоті. Таким чином, досить лише мати гномон визначеної висоти і визначену лінію, проведену з півночі на південь для вимірювання тіні. Чим вище обеліск, тим точніше можна виміряти тінь.

Коли Сонце знаходиться на небі у найнижчій точці, наші календарі показують перший день зими, і, відповідно, найкороткша полуденна тінь означає перший день літа, день літнього сонцестояння. Тіні, які рівно вдвічі коротші найдовших, бувають в дні рівнодення – перші дні весни і осені. 

Іншим, більш витонченим способом виміряти положення Сонця була темна кімната з невеличким отвором у південній стіні. Тоді можна було слідкувати за сонячним променем, який коли проходив через цей отвір, рухався по підлозі і стінах кімнати. Чим більший розмір мало приміщення, тим точніше можна було виміряти дійсне положення Сонця. 

У своїй книзі «The Sun in the Church» — «Солнце в Церкви» (Harvard University Press, 1999) – історик науки Джон Л. Хейлброн, профессор університетів Оксфорда і Берклі, відзначає, що «для цього найбільше підходили будинки з темнім інтер’єром – собори. Вони були великими і темними і потрібно було дише одного отвору в даху і лінії на підлозі, щоб вони могли служити сонячними обсерваторіями». У XVI столітті такі лінії проходження сонячного променя були в соборах Болоньї, Флоренції, Парижа і Риму, але не тільки для визначення пор року. По-перше – висота сонця могла бути безпосередньо пов’язана з географічною широтою храму. Ці нескладні пристрої дозволили дослідникам створити точні мапи Європи. Крім того, як відзначає професор Хейлброн, будівлі великих розмірів з маленькими отворами в стелі служили свого роду фотокамерами без об’єктива – стенопами, котрі створювали зображення сонця для подальших досліджень, щоб зрозуміти зміну його розмірів протягом року для непрямого підтвердження системи еліптичних орбіт Йогана Кеплера.  

Лінія сонячного годинника була проведена на ватиканській площі Святого Петра у 1817 році за участю монсеньйора Луїджі Філіппо Джіліі. Він був серед тих, хто в 1797 році брав участь в створенні «Specula vaticana» (Ватиканської обсерваторії), що знаходиться у Вежі Вітрів. Без сумнівів, ідея провести цю лінію на площі Св. Петра виникла під впливом іншої лінії – на підлозі Вежі Вітрів, яку зробив Ігнаціо Данти у 1582 році. На жаль, після смерті Джіліі його працю не було продовжено і поки Апостольський Престол не зайняв Папа Лев ХІІІ обсерваторія не діяла. Він заново її відкрив, але діяти вона почала лише за Папи Пія Х. 

У листопаді 1904 року Папа Пій Х доручив пізанському архиєпископу Пєтро  Маффі реорганізувати Обсерваторію і знайти кандидата на місце її нового директора: ним став священик-єзуїт Йохан Хаген — уродженець Австрії, що згодом прийняв американське громадянство і став директором Обсерваторії Джорджтауна у Вашингтоні.  

У 1906 році Папа Пій Х надав у розпорядження астрономів будинок по вулиці Вілла, де нині розміщено технічний відділ Ватиканського Радіо. На верхньому поверсі цього невеликого особняка, у приміщенні, де знаходився сонячний годинник, було встановлено ватиканський телескоп, а також прилад для вимірювання зоряного часу. Потім його замінили радіоприймачем для прийому сигналів точного часу.  

Більш сучасний телескоп – геліограф – «нащадок» сонячного годинника минулого було розміщено на терасі нинішнього будинку монастиря сестер «Mater Ecclesiae».

Астрономія займала дуже важливе місце в християнському богослов’ї: вона була одним з семи академічних предметів середньовічних університетів, які кожен студент мав вивчити перед тим, як розпочати навчання з філософії і богослов’я.

З моменту створення Ватиканської обсерваторії багато Пап свідчили про любов Церкви до вивчення небесних сфер. У працях останніх Пап можна спостерігати розвиток того, про що говорив псалміст, вигукуючи: «Саме небо проголошує велич Творця!». Найпростіший акт пошуку істини у природничих науках сам по собі є релігійним актом, незалежним від будь якої апологетичної мети. 

У 1891 році, під час заснування нової Ватиканської Обсерваторії, Папа Лев ХІІІ писав, що його спонукало палке бажання зробити так, щоб усі могли ясно побачити, що Церква та її пастирі не  перешкоджають істинній і фундаментальній науці, але заохочують її і підтримують.

Під час церемонії відкриття нового будинку Ватиканської Обсерваторії в Кастель Гандольфо в 1935 році Папа Пій ХІ сказав про вивчення небес: «Ніяке інше місце в світі не створює більш сильного і промовистого заохочення до молитви і поклоніння».

У своїй першій промові до членів Академії наук в 1939 році Пій ХІІ сказав: «Людина підноситься до Бога, піднімаючись по сходах Всесвіту». Звертаючись до науковців у 1951 році, він відзначив, що «чим більше розвивається сучасна наука, тим більше стає видимим Бог, ніби Він Сам, чуваючи і очікуючи, стояв за дверима, що їх відкриває наука».

Одним з найпрекрасніших гімнів Папи Пія ХІІ на славу Богу став, завдяки астрономії, його виступ на Генеральній асамблеї Міжнародної астрономічної спілки у 1952 році у Римі: «Вивчаючи астрономію, людський дух пройшов усі обмеження фізичних чуттів (…) і став здатним виміряти величезний Всесвіт (…). Яка щаслива і піднесена зустріч між людським духом і духом Творця відбувається в спогляданні космосу!»

Папа Йоан Павло II підкреслював свою надію на розвиток відносин між наукою і релігією в листі до директора Ватиканської обсерваторії Джорджу Койну у 1987 році. Це послання було опубліковано разом з матеріалами конференції, організованої Папською академією наук з нагоди трьохсотріччя публікації «Початків» Ісаака Ньютона. Папа Йоан Павло II тоді писав: «І релігія, і наука повинна зберігати свою автономію і свої особливості. Релігія не базується на науці, а наука не має свого продовження в релігії. Кожна з них повинна мати свої власні принципи, свої процедури, свої різні тлумачення і висновки (…). Наука може очистити релігію від помилок і забобонів, релігія ж може очистити науку від ідолопоклонства і помилкових абсолютизацій».

Радио Ватикана

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity