Роздуми

Покликання до життя у самотності

26 Березня 2014, 16:52 3548
Міщенко Бердичів6


Стан і ситуація людей, які живуть самотньо, — це важлива суспільна, церковна і теологічна проблема.

У Німеччині кількість тих, хто живе самотньо, становить понад 11 мільйонів осіб. У Сполучених Штатах їх від 17 до 23% населення, у Польщі — від 13 до 17%, і цей відсоток постійно зростає. Отже, це значна суспільна група зі своїми проблемами, як соціальними, психологічними, так і релігійними. Отець Станіслав Моргалла SJ запитував у своїй статті: чи «постулат восьмого таїнства — життя на самоті — який висувають жартома і несміливо, хоч і теологічно неправильний, проте чи не є голосом Божого люду, чимала частина якого намагається сприйняти свою самотність як волю Божу?»

Чим у такому разі є покликання до життя самотнім? Чи може самотня людина переживати свій життєвий стан як благодать, як вибраність і як покликання?

Фальшиві альтернативи

Аби сформулювати теологічно обґрунтовану відповідь на це питання, потрібно розглядати його у трьох контекстах. По-перше, у рамках «знаків часу». Бо ж безсумнівно стан і ситуація людей, які живуть у самотності, таким «знаком часу» є (semeion kairon), знаком, про який колись говорив Ісус (пор. Мт 16, 3). По-друге, у пневматологічному контексті (тобто стосовно Святого Духа). Ісус запевняв своїх учнів, що коли прийде Він, Дух Правди, то «наведе вас на всю правду (…) і звістить те, що настане (Йн 16, 13). Через цей «знак часу» Святий Дух може переказувати Церкві конкретне послання, конкретну місію. По-третє, цією місією, цим апостольством може бути євангельська істина про «загальне покликання Божого люду». Без цих трьох посилань ми приречені повторювати біблійно необґрунтовану, але прийняту Церквою альтернативу: подружжя або монастир, — або ж будемо драматично (що в цій ситуації означає не «вражаюче», а «театрально») уявляти собі покликання як своєрідний кастинг.

 

" Є окремо наука для дітей, молоді, чоловіків та жінок, і спільні «для осіб хворих, старих і самотніх»

Перше з помилкової альтернативи полягає у впровадженні стороннього духові Євангелія задерев’янілого поділу на стан богопосвячених осіб і стан мирян як дві форми життя: по один бік — досконалі, по другий — ті, слабкі. Церковне душпастирство немовби випустило з-перед очей факт існування сьогодні досить великого числа людей, які не укладають подружнього зв’язку ані до монастиря не вступають. Таким чином у душпастирстві Бога пов’язали з людьми, яких «єднає» подружжя чи складення чернечих обітниць і (або) прийняття священицьких свячень; натомість «стара діва» чи «підтоптаний парубок» стали немовби гіршими дітьми Бога, негодящими ні для Церкви, ні для суспільства. Цей тип мислення поширений у Церкві й понині, що видно хоч би з оголошень, пов’язаних із парафіяльними реколекціями для конкретних життєвих станів. Є окремо наука для дітей, молоді, чоловіків та жінок, і спільні «для осіб хворих, старих і самотніх». ІІ Ватиканський Собор у Догматичній конституції про Церкву вчить, що «не з’єднані подружжям (innupti) також немалою мірою можуть спричинитися до святості та праці у Церкві». Як слушно зауважує о. Роман Роговський, «соборне формулювання ’немалою мірою’ (haud parum), з одного боку, слід прийняти з задоволенням, що Отці Собору взагалі звернули увагу на участь ’не з’єднаних подружжям’ у житті Церкви; але з іншого боку, це формулювання таке економне, що мимоволі зраджує поширене у Церкві переконання про маргінальне значення самотніх людей у Церкві».

Друга з фальшивих дихотомій, пов’язаних із покликанням, випливає з помилкового переконання про категоричність Божого покликання. Бог має приготовану для кожного з нас роль для виконання, і Він визначає, як її опорядити перед прослуховуванням. За такого підходу Божа воля розглядається як вид Божих преференцій: Бог хотів би, щоби Х або Y став ченцем (священиком; монашкою) або чоловіком (дружиною), а отже, Х або Y мусить ним (нею) стати. Ну а якщо Бог покликує «тільки» до цих двох названих вище станів життя, то вибір самотності є або відвертим спротивом Його волі, або ж неусвідомленим страхом перед прийняттям одного з них. Із такими помилковими уявленнями, санкціонованими Церквою, важко узгодити розуміння покликання з суб’єктивного боку як «життєвий досвід індивіда, що певна форма життя або певний фах відповідають Божій волі і є виконанням життєвого завдання, яке дозволяє людині осягнути вічне спасіння і земну звершеність» (Карл Ранер), якщо вона залишається самотньою і почувається до цієї самотності покликаною.

Покликання до життя у самотності

Фото: Олена Качуровська

Різні обличчя самотності

Потрібно пам’ятати, що «самотність» —  поняття багатозначне, і що воно визначає ще більш багатозначну дійсність. Ця дійсність може мати характер суспільний, психологічний або духовний; може набрати вигляду відосібнення, усамітнення або й навіть ізоляції; зрештою, може вона бути як формою егоцентризму, так і прекрасною формою відкритості назовні. Біблія каже, що першим і фундаментальним покликанням людини як такої є любов, яку Біблія конкретизує і скеровує як «любов до Бога» і «любов до ближнього». Бог як один і Єдиний (пор. Мт 12, 32) є вічною, безконечною Самотністю. Бог як Трійця — Отець, Син і Дух — творить Спільноту. Людина, створена на образ і подобу Бога (див. Бут 1, 27), з одного боку, є особою самотньою: єдиною, неповторною, окремою,  «о-собою»; але, з іншого боку, вона є створінням суспільним, яке потребує спільноти, тужить за іншою людиною. Із цього випливає важлива передумова для шукання відповіді на питання покликання до буття самотнім.

Покликання до життя у самотності є покликанням до любові, реалізованої у самотності. Як більш важливе, надалі залишається актуальним покликання любити Бога і любити ближнього. Лише у рамках цього первісного покликання можуть народитися конкретні покликання для відповідних станів, але це нічим не послаблює позиції покликання до життя у самотності. У самому процесі покликання потрібно вирізнити насамперед Божу вибраність, потім прочитання людиною цієї вибраності, потім рішення піти шляхом, що його Бог вказав, і, зрештою, виконання задумів Божих. Отже, покликання до життя у самотності вимагає — як і кожне інше покликання — насамперед розпізнання, чи насправді Бог покликує до такого стану і чи то Він є джерелом цього заклику. Як пише о. Роговський, «знаки, що вказують на таку вибраність і покликання, можуть бути різними, набирати різного вигляду, можуть навіть набрати форми життєвої долі — суспільного, соціологічного характеру, який влучно виражає формула, взята з Великого Прислів’я: ’Ніхто мене не хоче, і я не хочу нікого, бо не знаходжу відповідного партнера, а отже, буду жити самотньо’. [Літературний відповідник цьому польському Великому Прислів’ю в українській мові був би таким: «Ніхто мене не любить, ніхто не поважає, піду я у садочок, наїмся черв’ячків». — Прим. пер.] Дух Святий ніби вітер, віє «там, де хоче» (Йн 3, 8), бо Він не зв’язаний людськими схемами і може виражати своє покликання у прерізних формах».

Самотній задля спільноти

Католицька теологія міцно підкреслює, що кожне істинне Боже покликання має харизматичний характер, тому покликання до самотності має такий характер реалізувати — для блага спільноти, для блага інших, для блага ближнього. Якщо буття самотнім означає вибір життя «по одному» з особистих причин — кар’єри чи слави, вигоди чи розрахунку, то важко його трактувати як Боже покликання і дар. Таким самотнім варто навести мудрі слова св. Августина: «Земне паломництво замучить того, хто самого себе для себе зробив шляхом до неба». Якщо буття самотнім означає покликання любити ближнього, реалізоване у самотності, то воно становить неперерване продовження первісного і фундаментального покликання, коли самотній Бог і самотня людина зустрілися «на початку» і полюбили одне одного взаємною любов’ю, що плине з невичерпного Божого Джерела, оскільки то Бог є Любов (пор. 1 Йн 4, 8). Із такого переживання самотності, своєю чергою, береться мотивація і сила до «самотності, повної людей», яка у житті покликаного самотнього реалізується у кожному вчинку за кожної нагоди — почавши від виконання своїх фахових обов’язків і закінчуючи всіма окремими і випадковими вчинками.

 

" Покликання бути самотнім має переживатися як постійна відкритість на Бога і ближнього

Думаючи про місце і роль самотніх у Церкві, варто пам’ятати про досвід європейського руху «Le Volontaire». Публікуючи щорічні звіти, від самого початку своєї діяльності рух підкреслює, що від 80 до 90% волонтерів то самотні люди, які провадять несімейне життя. Беручи до уваги різнорідність свідчень волонтерів, рух так коментує їхню діяльність: «Це велике посвячення, а часто й великий ризик, але найбільша тут любов».

Буття самотнім, розпізнане як покликання, отже, має переживатися як постійна відкритість на Бога і ближнього. Воно вимагає турботи про духовний розвиток, а також про психологічний, аби покликанню не загрожувала зосередженість на собі, а в підсумку — егоїзм і нарцисизм. Тут важливу для виконання роль має Церква. Бо ж покликанню до життя у самотності загрожують як зовнішні обставини, так і внутрішні труднощі. Коди йдеться про перші, то вони вимагають особливих пастирських зусиль, які будуть відображенням турботи Церкви про такі покликання та про їх реалізацію. Особливо важливою тут є зміна свідомості самих християн, аби брали до уваги можливість такого покликання і його роль у житті Церкви, аби допомагали покликаним реалізувати його і самі користувалися служінням покликаних. Якщо ж ідеться про трудності внутрішні, що постають на шляху реалізації такого покликання, то йдеться головно про долання почуття покинутості та спокуси замкнутися в собі і вчитися тільки любові до себе самого. «Принаймні не треба бути самотнім, коли ти сам». Ця фраза психолога Патриції Тудор-Сандал має своє глибоке обґрунтування з перспективи віри.

Христос запевняє нас: не залишу вас сиротами, прийду до вас (пор. Йн 14, 18). Самотня людина не покинута, Бог не осиротив її. Христос приходить до нас у вигляді людини, яка покликана до життя у самотності, і ті, хто наслідує Вчителя у цій самотності, є з нами і серед нас. Буття самотнім — це благословення, якщо воно залишається покликанням і вираженням свідомості, що я дитя Боже. Варто просити, слідом за св. Павлом: «Щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, просвітлив очі вашого серця, аби ви розуміли, до якої надії Він вас кличе (чим є надія вашого покликання)» (Еф 1, 17‑18).

 

Яцек Прусак SJ, zycie-duchowe.pl

 

 

Яцек Прусак SJ (1971 р. н.), клінічний соціальний працівник, психотерапевт, докторант Інституту психології Ягеллонського університету, редактор і публіцист «Tygodnika Powszechnego», співпрацівник щомісячника «List».

Фото: В'ячеслав Міщенко, Бердичів

Фото: В'ячеслав Міщенко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: