Незважаючи на те, що ми живемо у XXI столітті, для багатьох наречених й досі залишаються актуальними такі, здавалося б, пережитки минулого, як весільні забобони. І для них це не просто бабусині казки, а мало не наукові дослідження. Та наскільки суперечать такі, на перший погляд безневинні байки, нашому релігійному світогляду?
Серед весільних прикмет є своя особлива класифікація: прикмети, які стосуються погоди («Весілля в гарний сонячний день – життя чесне, але бідне») »; обручок («Якщо доторкнутися до каблучок нареченого і нареченої на весіллі, значить, і твоє весілля скоро відбудеться»); одягу («Наречений не повинен бачити сукню нареченої до весілля – це погана прикмета»); місяця року («Весілля в лютому – передвіщає молодятам життя в любові та злагоді»); інші («Більш вдалими вважаються шлюби укладені після полудня»).
Цікавий акцент можна побачити й у такому весільному забобоні: букет нареченого наречена не повинна випускати з рук впродовж усього дня. В особливих випадках його можна дати потримати нареченому чи матері. Лише за весільним столом дозволяється поставити його перед собою, а ввечері слід забрати до спальні. Вважається: випустиш букет, і щастя може злетіти як птах. Дуже містично звучить і така прикмета: не можна призначати весілля на 13 число.
Про доречність весільних забобонів ми вирішили поговорити із протоієреєм Євгеном Заплетнюком, кандидатом богословських наук, із Тернопільської єпархії УПЦ Київського Патріархату.
— Чому, на Вашу думку, весільні забобони суперечать християнському таїнству Шлюбу?
— Усі відомі забобони та марновірства суперечать не лише богословському розумінню таїнства Шлюбу, чи християнському віровченню загалом, але й елементарному здоровому глузду. Зазвичай, вони вкорінені у людському невігластві, а значна частина забобонів ще й має язичницьке походження. Хтось щось почув, здалеку побачив, і не вникаючи в суть, наче граючись, захотів собі повторити. Зауважте, що будь-який забобон поширюється вже наче вірус — самостійно, без особливих зусиль. Відомо, що це чогось доброго людей треба багато вчити та настановляти, і то дуже часто наші зусилля виявляються даремними. А от всяку дурість люди розмножують самі, без жодних вказівок. Спочатку роблячи її модною, а потім і обов’язковою. А чому? Тому, що забобон — це гріх. Це не лише інтелектуальна, але, в першу чергу, духовна вада людини: це ознака її маловірства та поганих особистих стосунків із Богом. Чим далі ми будемо відходити від Церкви та Бога, тим більше будемо наповнювати своє життя сурогатами віри та духовними підробками. Уже сама назва цього гріха — марновірство — каже, що це марна, пуста, даремна віра, якою люди намагаються заміни чисте та справжнє богошанування, навіть тоді, коли роблять це несвідомо чи про Бога навіть не думаючи. Тому, обов’язок кожного священнослужителя частіше нагадувати людям про шкідливість цього гріха, а кожного віруючого — викорінювати забобони зі свого життя, та в міру сил — із життя своїх близьких. У цьому, до речі, проявляється справжня любов до них.
— Чи є ці забобони актуальними у 21 столітті?
— На превеликий жаль, вони користуються популярністю. Про це дійсно жахливо говорити в еру XXІ — час розвитку науки та чи не найбільшого розквіту християнства, принаймні в його теорії та зовнішній величі, за кілька останніх століть. Однак, на превеликий жаль, у багатьох регіонах України кількість існуючих, а головне — безпідставних забобонів, переважає всякий здоровий глузд. Люди носяться з ними наче з особливою святинею, в якій бачать справжню причину всіх своїх перемог та поразок. Між іншим, у цьому полягає найбільша шкода від забобонів. У той час, поки люди акцентують усю свою увагу на зовнішніх, цілком безглуздих і пустих речах, вони оминають найголовніше — справжні цінності та потреби. Хіба сімейне щастя залежить від того, чи побачив наречений молоду до вінчання, і чи до кінця розбилися на щастя келихи чи ні? Тим не менше, це чудовий спосіб самогіпнозу та втечі від реальності. Мине зовсім небагато часу, як наречені зрозуміють, що навіть найкраще організована весільна церемонія немає ніякого значення і сама по собі щастя в дім не приносить. Іноді здається, що сьогодні молоді люди набагато ретельніше обирають весільного фотографа чи красивий храм для вінчання, ніж один одного. І це справжня наша біда. Забобонів та марновірств старанно дотримуються, а кожен другий шлюб все одно розпадається. Чому так? Та тому, що люди не там шукають щастя. Воно зовсім в іншому місці — в храмі Божому та з Богом.
— Чи можна поєднувати весільні забобони, які є частиною національних традицій та світогляду, із основними цінностями християнства?
— Ми вже згадували, що частина наших національних обрядів, зокрема весільних, мають древнє, поганське коріння. Очевидно, що відмовитися від них цілком було б нерозумно, оскільки багато з них, усе-таки, втратили своє релігійне значення, але при цьому залишаються цінними педагогічними та національними здобутками нашого народу. Скажімо, як на Різдво колядки. Це язичницькі пісні, які ми оцерковили. Так само є багато чудових весільних звичаїв, які можуть бути корисними. Скажімо, церемонія батьківського благословення. З одного боку — язичництво, забобони, з іншого — чудовий, вже цілком християнський обряд.
Тим не менше, як християни, ми повинні добре усвідомлювати, що «не можна служити двом панам одночасно» (Мф.6:24). Тому, при всякій нагоді нам треба врешті позбуватися того язичницького намулу, який лише ускладнює нам життя. Господь говорив: «Пізнайте Істину, і Вона зробить вас вільними» (Йн. 8:32) В контексті нашої розмови скажу, що Правда Христова робить людину вільною не тільки від гріхів, але від непотрібних, шкідливих забобонів.
Для щасливого сімейного життя має значення цнота, довіра, готовність прощати та ставати на бік свого подружнього партнера, вміння йти на компроміси та разом духовно й інтелектуально розвиватися. А те, хто став першим на весільний рушник, задув свічки чи яка погода була в день весілля — немає жодного значення. Принаймні, для розумних людей, якими й повинні бути всі християни.
Також ми вирішили з’ясувати, що думають про старі весільні забобони сучасні українські, зокрема львівські, наречені.
«Нареченою я була два роки тому. Це було прекрасно. Підготовка до свята тривала розмірено і спокійно. Я мала досить часу, щоб продумати всі деталі. Зараз, згадуючи процес організації нашого весілля, я не можу пригадати, щоб були якісь особливі прикмети чи забобони, які б мали значення у процесі святкування. Хоча, є така приказка на весілля мати, щось старе, щось позичене, щось голубе. Так ось «щось голубе» таки було. Це декор у весільному букеті. Перукар, що робила мені зачіску, казала що є ще такий забобон: накинути низ сукні, подол, на ноги нареченому, коли будемо читати клятву на Євангелії, це щоб не втік…, але я добре бігаю, якщо що – дожену. І взагалі, усім хто готується до весілля, я б радила думати про те, як зробити цей день особливим для себе і свого нареченого/нареченої і не думати про забобони, прикмети, а насолоджуватись, бо весілля — це день народження сім’ї, і якщо кохання щире, терпляче, жертовне та віддане, то що може стати на заваді до щастя?», — розповідає Ірина Кітура.
«До забобонів ставилася байдуже — робила все, як мріяла, не думаючи чи порушую чиїсь уявлення про те, як все має бути, як треба. Єдине — не показувала сукню коханому до дня весілля. На мою думку, жодні забобони не можуть стати перепоною, коли кохання справжнє та взаємне», – наголошує Марія Верлинська.
Натомість Анна Гуменюк розповідає: «У нас із чоловіком не було стандартного весілля зі всіма посіваннями-гуляннями-викупами. Особисто я всього цього не люблю, чоловік теж не особливий поціновувавач, тому вирішили зробити все доволі скромно й просто: повінчались і разом із найріднішими і батьками святково повечеряли. То було чимось новим для моїх рідних. Дехто з родичів йойкав і остерігав нас, бо ж у що тільки наші люди не вірять. Ми вінчались у травні. Що ж то було?! «Не женіться ще, почекайте, бо як вийдеш заміж в травні, будете погано жити, чоловік зраджуватиме», — запевняли мене. А ще, є обряд, коли під час вінчання священик читає молитви над нареченою. Перед тим мати нареченого мала одягнути мені на голову білу хустину. Згодом дізналась, що ми «неправильно» все зробили: мати мого чоловіка — вдова, і за повчаннями людей, треба було, аби хтось інший вдягав мені хустину, бо то погана прикмета. В мене не було білого пишного плаття і фати, а проста вишита сукня, у чоловіка — вишиванка. Одяг на весілля ми вибирали і купляли разом. За що нам теж дорікали: «То ж так не можна: чоловік не має бачити плаття до весілля. А яка ж ти молода без фати?». Проте всі ці забобони й застереження мені здаються кумедними. В них не вірю і просто не можу вірити. Я християнка і знаю, що на все Божа воля, і ніякий травень та всі інші прикмети не завадять Господньому благословенню для нашої сім’ї».
Не забувайте, що прикмет дуже багато і дотриматися їх всіх просто неможливо. Пам’ятайте, найголовніша весільна прикмета — якщо очі нареченої та нареченого сяють тихим вогнем щастя, якщо вони з любов’ю звернені одне на одного, і все навколо осяяне теплим світлом любові, це — на щастя, і ніякі прикмети не будуть тому перешкодою .
Лідія Батіг, Духовна велич Львова
фінансово.
Щиро дякуємо!
