Мимовільні почуття

Якщо не вмієш приймати негативні почуття ‑— ніколи не зможеш пізнати радість і задоволення самим собою.

З о. Кшиштофом Гживочем розмовляють Катажина Кольска і Роман Бєлєцкі  OP.

— Звідки в Церкві така стриманість у розмовах про почуття, а також акцент на інтелект і раціональне переживання віри?

— Мабуть, причина в тому, що таким чином нам легше зрозуміти самих себе. Почуття складніші, вони вислизають з-під контролю розуму. Нелегко зрозуміти, чому в цю мить з’являється таке, а не інше почуття, і яке воно має значення для мене, у чому його сенс і що воно несе з собою.

А ще я думаю — ця недовіра береться з того, що тривалий час у Церкві сильніше наголошувалося на тому, про що ми думаємо, ніж на тому, що відчуваємо. Тому ми нині невротично ставимося до почуттів і розцінюємо їх як щось гірше, а наша духовність стала дуже інтелектуальною. За такого підходу світ почуттів представляється нам невідомим і неконтрольованим, таким, що загрожує нашій свободі.  

— Ми не любимо розмовляти про почуття, соромимося  їх. Чому?

— Можливо, зі страху, що нас можуть поранити. Говорячи про те, що почуваємо, ми відкриваємо свій інтимний світ, який можна зранити. Хтось розповість про свою тугу, а його висміють. Це болітиме.

— Як у такому разі поводитися з почуттями? Як приборкати страх перед ними?

— Це певний процес, на початку якого треба прийняти, що кожне почуття, яке у нас з’являється, є чимось вартісним і цінним. Інакше кажучи, немає беззмістовних почуттів і жодне з них не з’являється без причини; воно має свій сенс і хоче посприяти моєму розвитку. Якщо я заздалегідь припускаю і класифікую одні почуття як хороші, а інші як погані, потрібні чи непотрібні, і, не дай Боже, моральні чи неморальні, — то процес прийняття почуттів дуже сильно заплутаний.

— А що робити з тими, хто цього сенсу не бачить і в хвилину болю, гніву або злості каже, що не хоче такого почуття?

— Що ж… їм буде складно зробити крок у своєму внутрішньому розвитку. У разі відкидання почуттів потрібно би було зупинитися і запитати конкретну людину, що сталося в її житті, чому вона не хоче прийняти якесь почуття з довірою. Що її, людину, схиляє до цього в інтелектуальному сенсі?

Зазвичай у такій ситуації передусім потрібно очистити когнітивну сферу. Кожне почуття має якусь інтелектуальну оболонку. Наприклад, гнів ми пов’язуємо з кривдою, раною чи приниженням. Чому? Тому що нас не навчили, що гнів можна перетворити на щось добре.

Таке придивляння до почуттів потрібне для того, щоби прийняти почуття і поставитися до них інакше, ніж досі; це тривалий процес, і він вимагає часу. І доки я сам себе не переконаю, що хочу з цим станом побути, посадити навпроти себе на диван мої почуття і ретельно на них подивитися, то нічого в моєму житті не станеться. Тільки те, чому довіримося, може розвиватися. Почуття з’являються для того, щоб краще любити і бути зрілішою особою. Розум інтерпретує це неправильно. Я поганий, отже, мушу на комусь зірвати зло або когось принизити. Але ж існують десятки можливостей, які кажуть, що ми можемо зробити з цим почуттям щось інше!

— Навіть коли я не розумію цього стану?

— Звичайно! Хто неспроможний витримати двох годин у стані незрозуміння ‑- не витримає і п’яти хвилин у зрозумінні. Витримати розуміння набагато складніше, ніж витримати нерозуміння. Якщо зрозуміємо почуття сорому, страху чи гніву, то відповідно, як наслідок, будемо себе запитувати, як повестися далі. І, власне, тут розпочинаються труднощі!

— Може, труднощі у ставленні до почуттів беруть свій початок із того, що з дитинства нас «каструють» у сфері почуттів? Ми кажемо дітям — «не плач», «не кричи», «не злись», і швидко відрізаємо їх від емоцій.

За почуттями стоїть уся наша історія і виховання. Візьмемо такий приклад. Приходить хлопчик із дитячого садка й каже, що він закохався у подружку, а батьки починають сміятися. Хлопець стримує сльози і вдає, ніби нічого не сталося, а водночас усвідомлює послання, що зробив погано. Це може породити блокади і труднощі у сфері почуттів на багато років. Коли, будучи юнаком, такий хлопець закохається вже серйозно, він не знатиме, що робити з цим почуттям. Бо щось йому підказує, що це є чимось неналежним.

Або візьмемо почуття страху. Хлопчик каже батькові, що боїться йти до підвалу, бо там темно. А батько відповідає, що справжні чоловіки не бояться. А крім того, у підвалі немає чого боятися. Якщо хлопець боїться, то боїться. Чому він не може піти до підвалу з досвідом страху та боязні?

— Цей механізм має також свій інший бік. Йдеться не тільки про здатність переживати важкі почуття, а й про спроможність входити у стан задоволення,  вміння приймати похвалу.

— Я глибоко переконаний, що почуття тримаються за руки, і коли хтось уміє сприймати почуття, які називають популярною мовою позитивними, то зможе також дати раду з почуттями «негативними».

— Чи ми можемо самі в собі розвинути механізм сприйняття почуттів? Чи радше хтось нами має керувати у цьому плані?

— Залежить від того, наскільки глибоко в нас сидять «скрипти поведінки» стосовно почуттів. Якщо вони поверхові, то вистачить читання хороших книжок або розмова з кимось. Якщо скрипти глибокі, то може знажожитися курс зі сфери комунікації чи навіть терапія.

— Чи за такої поведінки ми випадково не втратимо почуття гріха? Почнемо казати: я так відчуваю, такі мої почуття, я цього не зміню. Коли саме моє самовираження починає бути пихою, а любов до себе стає егоїзмом?

— Візьмемо такий приклад. Хтось каже у сповідальниці, що соромиться перехреститися перед храмом. Чи це гріх? Сором — наш порадник, який показує межі інтимності. Тому він виникає правильно. Ми маємо право соромитися, в цьому немає нічого поганого, оскільки духовний світ — то наш найбільш інтимний світ.

Нам скоріш за все варто запитати, як цей хтось відреагував на це почуття. Бо коли він каже під час сповіді, що соромиться перехреститися перед храмом, то йдеться цій людині не про почуття сорому, а про прийняте рішення. І людина сповідається саме зі свого вчинку.

Схожа ситуація із заздрістю. Саме почуття не є гріхом. І воно цілком добре. Найчастіше заздрити є чому. Питання в тому, що ми зробимо далі. Якщо із заздрості порвемо комусь паспорт перед самим виїздом на стипендію до Нью-Йорку, тоді б це вже було гріхом. Заздрість — хороше почуття, незріле зрозуміння якого дуже ускладнює життя.

Фото: unsplash / Joshua Earle

— Де ж тоді проходить межа між почуттям і гріхом?

— Гріхом може бути тільки конкретна дія, яка була виконана, наприклад, під впливом гніву чи заздрості, але ніколи не саме почуття. Оскільки почуття не підпадають під моральну оцінку. Так читаємо у вченні «Катехизму Католицької Церкви».

— Але ж ми сповідаємося з того, що згрішили думкою?!

— Тільки тоді, коли ми подумки вирішуємо, що за відповідної нагоди зробимо так, як подумали. І це неморально. Динаміка дії входить в оцінку мого рішення. Я хотів украсти щось із магазину, але він саме був зачинений. Моє рішення було неморальне, хоча я його і постановив тільки в думках.

— Чи повинні ми контролювати почуття? І чи взагалі можна контролювати щось, що приходить раптово і перебуває поза сферою інтелекту?

— Це залежить від того, як ми розуміємо слово «контролювати». Насправді важливо зрозуміти послання почуттів, які в нас постають. Якщо замість контролю це полягало б у придушенні та обмеженні їхньої спонтанності, це було б неприродно. Почуття мають у собі певну креативність, якій варто довіритися. Звичайно, її однієї буде замало і вона спроможна бути згубною, тому важливо представити її на розгляд розуму. Погано сприйнятий гнів у поєднанні зі спонтанністю може бути ризикованим, ба навіть небезпечним.

— Зупинимося ще на почутті закоханості. Бувають випадки, коли ми закохуємося, вже маючи чоловіка чи дружину, або будучи монахинею чи священиком. Важкувато у такому разі говорити про креативність і спонтанність нового почуття.

— Якщо ми ствердимо, що почуття закоханості з’явилося в нас для того, щоб створити постійний зв’язок із цією жінкою чи чоловіком і дозволимо собі таку спонтанність, то цей зв’язок, звісно, може постати. Але закоханість значно багатша у своєму значенні-посланні. Будування постійного зв’язку це тільки одна з альтернатив. Існують також інші розумні можливості переживання цього стану. Зупинимося на питанні, чому почуття закоханості з’являється у членів подружжя чи в духовних осіб? Адже не йдеться про те, щоб залишити свою половинку чи покинути священство, або вийти з монастиря. Якщо я розумію, яка мета і напрямок цього почуття, тоді можу дозволити собі креативність і спонтанність.

Це трохи схоже на ставлення до дитини. Коли йдемо з нею на ігровий майданчик, то дозволяємо їй обрати, де вона хоче провести час: чи то на гойдалці, чи на гірці, на драбинках чи, може, у пісочниці. А самі сідаємо на лавочці й читаємо газету. Але якщо б ми пішли на залізничний вокзал, то не дозволимо їй такої спонтанності, бо це може бути небезпечно.

— Отче, Ви припускаєте, що закохана людина розуміє це почуття. Але ж воно спонтанне і перевертає світ догори дном. Ми вміємо його гарно «загорнути» і самому собі відпустити провину, вірячи, що ось, нарешті, прийшло справжнє кохання, доля, дар від Господа Бога…

— Саме це і становить причину трагедії стосунків між людьми. Люди роблять щось, про що потім шкодують. Доходить до розбиття подружжя, полишення священства, чернечого служіння. За певний час у цієї людини постає думка, що цього почуття вона не зрозуміла, а можна було зробити по-іншому. То правда, що у випадку деяких почуттів — наприклад, почуття закоханості, яка не може бути реалізована, — дуже складно зрозуміти їхній сенс. Тому в цьому разі варто шукати допомоги у когось ззовні. Там, де ми не можемо бути сильними, ми повинні бути мудрими. Так як Одіссей, який попросив допомоги у своїх товаришів, знаючи, що сам він не впорається. Аби витривати у правильному рішенні, нам необхідна підтримка. Одіссей не був сам.

Якщо одружений чоловік чи священик закохається в жінку  і при цьому буде сам, він загине. У цьому сенсі почуття закликають до діалогу, і в цьому разі головний зміст послання — не залишайся на самоті, розмовляй!

При цьому варто пам’ятати, що кожне почуття з’являється для нашого розвитку. І відбувається це невипадково. Завдяки йому ми можемо багато одержати. Закоханість, яку неможливо реалізувати у стосунках, незвично багата і має незвичний потенціал для розвитку. Можна співати «Te Deum laudamus» («Тебе, Бога, хвалимо»), підтверджуючи відкриття того, скільки доброти у цьому почутті. Будьмо серйозні! Якби я мав стільки дружин, скільки разів закохувався, то Вам би тут не було де сісти.

— У такому разі, як правильно пережити закоханість, бо найчастіше вона розцінюється як задоволення?

— Скоріше за все, з острахом. Засновок, будований на фальшивому інтелектуальному посилі, говорить, що закоханість дана будування тривалого постійного зв’язку. Якщо ми виходимо з такого фальшивого засновку, то нема про що говорити.

Закоханість виникає у людей декілька разів за життя, навіть якщо вони мають дружину або чоловіка, є священиками чи монахинями. Скажу більше: у певному сенсі, закоханість повинна виникнути.

— Як це — «повинна виникнути»?!

— Загалом беручи, йдеться про те, щоб зробити людину шляхетнішою, вразливішою на присутність іншого, аби поглибити вибрану форму любові. Те, що я хотів би дати іншій людині, в яку закохався, я залучаю в реальність, яку я собі вже обрав, і яка інколи стає закостенілою та потребує очищення. Аналізую, чого мені бракує у подружжі чи священстві, і що я водночас знаходжу в цьому почутті, яке в мені виникло.

Священик, який закохався, звичайно, хотів би більше часу проводити з певною жінкою. Може виявитися, що цей досвід дозволить йому відкрити: насправді в нього немає жодних стосунків із людьми, він постійно в роботі. Функціонує як відважний лицар. Зброя — і в бій! Тільки як можна пригорнутися до священика в обладунках? Такому священикові треба поставити питання про те, де його друзі. Чи хоче він із кимось зустрічатись. Якщо він постійно щось дає від себе, не будує жодних зв’язків, а також не має дружніх стосунків і часу на себе самого, то ця закоханість може бути для нього порятунком, аби не помер чи не став відлюдьком. Це може вказати на його величезний емоційний голод і посприяти перегляду тієї форми любові, яку він обрав.

Жінки або чоловіки, у яких ми закохуємося, залишаючись при цьому у стосунках, які вже стали нашим життєвим вибором, скорше існують як імпульс до зміни, ніж доля. Ми можемо бути вдячні, що зустріли таких людей, оскільки завдяки їм у нас з’явилося це почуття. Може, саме для того, щоб ми вийшли за межі свого егоїзму і почали наново сумувати за чимось, що давно зблякло: за якось інтимністю, близькістю. Невипадково найчастіше закохуються люди, які занедбують свої головні зв’язки і зазнають емоційного голоду: як у священстві, так і в подружжі. 

— Безпорадність теж має свої гарні сторони? Часто вона завдає нам клопотів.

— Безпорадність показує, що людина неспроможна впоратися з усім. Нарцисистичне відчуття власної цінності становить форму глибокої незрілості, бо багато чого ми так насправді не розуміємо і не вміємо. Моїх п’яти хлібів і двох рибин замало для того, щоб задовольнити натовп. А цим натовпом може бути сповідальниця, моя лекційна зала, моя сім’я. Якщо я цього не бачу — я незрілий.

У нашій культурі існує дуже багато пихи і дивної самодостатності. Прошу зауважити, як люди розмовляють одне з одним у телепрограмах, які вони самовпевнені. Не видно по них болю невпевненості, на всі питання мають відповідь. Отець Яцек Салій сказав недавно під час з’їзду екзорцистів у Непокалянові: що кращим є теолог, то частіше він каже фразу «не знаю». Мене це дуже вразило. Я вважаю, що правильно пережита безпорадність дозволяє побудувати кращі стосунки з іншою людиною, бо виявляється, що я мушу довірити Богові своє життя. Я не є другим богом. Це не так, ніби Бог зустрів іншого бога, і зараз вони провадять діалог як партнери. Без Нього я нічого не можу зробити. Абсолютно нічого.

— Чи в Бога є почуття?

— Біблія показує, що Слово Бога це реальність, наповненою почуттями. На сторінках Старого чи Нового Завіту Бог дає нам образ себе як постаті, що має почуття. Ми бачимо, наприклад, Ісуса, який гнівається.

— Гнівається, але не сміється.

— Може, просто євангелісти цього не записали? Може, сміх Ісуса їх не дивував. А більше дивувало їх те, що Він гнівався. Може, вони помітили те, чого самі не були здатні сприйняти. Мені здається неможливим, щоб Христос не сміявся. Однак, безперечно, людей більше шокувало, коли вони бачили, як Він плакав і гнівався. Такий пророк, покірний, ніби ягня, а тут, як читаємо в Євангелії, подивився на усіх із гнівом. І вже точно учні були здивовані, коли побачили в Гетсиманському саду, що Ісус боїться.

— А чи ми маємо право злитися на Господа Бога? Чи це добре почуття?

— Вважаю, що почуття це одне з основних місць на стику наших стосунків із Богом. Злість або жаль це дуже добрі почуття як такі. У традиції існує молитва почуттів. Часто ми з нею стикаємось у псалмах.

— Коли я гніваюсь, то найчастіше маю бажання використати нецензурні слова. А ми тут говоримо про молитву. Хтось запитає: ну але як…?

Пам’ятаємо відому сцену, де Яків бореться з Богом. Добрий Батько може «змагатися» з сином. Ми знаємо, що в деяких племенах син, який не стане до боротьби з батьком, то несправжній чоловік. Батько чекає на боротьбу із сином. У стосунках із Богом є місце також і на суперечки, гнів, жаль.

— А чи є там місце на «тихі дні»?

— Тихі дні настають, коли ми накопичуємо злість. Люди, які посваряться, чи то в подружжі, чи друзі між собою, — мають враження, що їхні стосунки стають ближчими, кращими, більш інтимними.

Схоже і з Господом Богом. Те, що не включається до молитви, не розвивається в нас відповідним чином. Навіть якщо зараз цього не розуміємо. Важливо те, щоб ми у молитві, подібно як у стосунках з іншою людиною, виражали свої почуття, називали свій стан, який у нас з’являється. Боже, я хочу сьогодні плакати. Чи я сумую за почуттям, кар’єрою, грошима? Наразі не знаю. Вірю, що за деякий час я це зрозумію.

Молитва з проханням зрозуміти це відкривання себе на Боже діяння, яке є світлом і просвітлює наші емоційні стани. Богові не байдужі наші прохання, якщо ми залишаємо Йому плацдарм для дій.

— А своїм пенітентам [особам, що сповідаються] чи людям, які приходять за порадою, Ви кажете : «Не бійтеся почуттів»?

— Переважно я прямую за тим, що вимальовується під час розмови. Розблокування почуттів це мета психодинамічної терапії, а мета пізнавальної терапії — світ інтелектуальний. Однак треба відразу додати, що обидва типи терапій доповнюють одна одну. Тут немає «або – або». Я мушу видобути з себе свої почуття, відкритися на них і не поспішати з їх визначенням. Визначення, дефініція, не завжди найважливіше.

— На мою думку, існує страх перед зведенням релігії та віри до рівня психології. Ви, отче, говорите про Господа Бога, бо так повинні говорити з огляду на свій фах. Але й ми самі можемо собі добре уявити іншу змінну – «вища сила», «вищий розум», «самореалізація».

— Утримати напруження між хорошою антропологією і хорошою духовністю — один із найважливіших парадоксів християнства. Немає одного без іншого. Психологія без духовності багато речей ставить під сумнів. Схожі справи і з духовністю: без психології вона стає далекою та незрозумілою. Водночас легко зійти до схем у думках, наприклад, до трактування заздрості чи гніву виключно в категоріях гріха.

Якщо Христос — центр християнства, істинний Бог та істинна людина, то в Ньому зустрічаються обидві природи: справжня Божа і справжня людська. Це для мене і є образ християнської духовності.

Стосовно почуттів ми робимо дві головні помилки: психологізація і теологізація. Між ними мусить з’явитися напруження. Легше було би сказати: «або — або». Але сила християнства полягає у витримці цього парадоксу. Почуття це Слово Бога у мені і до мене. Я можу його прийняти як місце молитви — і водночас можу його прийняти як місце зустрічі з людиною. Я не мушу цього розділяти. Також і не завжди мушу виражати.

Тому світ вимагає присутності Бога: без Нього ми не розуміємо сенсу почуттів. Святий Йоан від Хреста у своїй антропологічній концепції людини приписував почуттям велику вагу. Він вважав, що зв’язок із Богом у них найглибший, що це місце найглибшої зустрічі з Богом. Тому що почуття це щось істинно Боже та істинно людське.

— Можливо, Папі слід написати енцикліку про почуття?

— Звісно, такої праці ще немає. А вона була б дуже корисною. Віра і почуття, «Fides et passio».

Dominikanie.pl
Переклад: Олена Черняк, СREDO