9 квітня 2015 р. Верховна Рада прийняла закон — який, щоправда, ще не підписаний президентом: «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Документ, зрозуміло, має як прихильників, так і противників. Й реакція на нього не забарилася: у містах і містечках України почастішали випадки нищення пам’ятників вождю світового пролетаріату та його соратникам. А попереду на українців чекають масові перейменування — як назв населених пунктів, так і вулиць.
У Львові, схоже, перейменувань не буде, позаяк 25 років тому міська рада переназвала кілька сотень вулиць. Як тривав цей процес, чи був обтяжливим для міського бюджету, як пересічні львів’яни сприймали перейменування — у розмові з міським головою Львова у 1990–1994 рр. Василем Шпіцером.
— На Вашу каденцію, Василю Івановичу, напевно, припало найбільше перейменувань, що взагалі були за всю історію Львова. Так чи не так?
— Ні, не так.
— А коли було найбільше?
— Я готувався до зустрічі з вами і приніс книжку «Список абонентов Львовской АТС (по состоянию на 1 декабря 1946 года)», видану Міністерством зв’язку СРСР. Щоби зробити таку книжку, треба щонайменше півроку. А це означає, що зразу ж після окупації Львова (або визволення — як кому пасує) відбулося перейменування вулиць.
Отут, погляньте, список перейменувань, у якому близько п’ятисот (!) назв. Тоді з’явилися вулиці Енгельса, Сталіна, Леніна, Тургенєва, Жовтнева, Волкова, Глазунова, Пушкінська, Кутузова, Герцена, Ватутіна, Невського, Фурманська… Тобто це були назви подій і прізвища людей, які до Львова не мали жодного стосунку.
Як бачите, влада, яку зараз визнали злочинною, не шкодуючи коштів — а вони були чималі — подбала про своє увічнення. І почали вони з 1917‑го року. Їхня робота, погодьтеся, дала результат, бо сьогодні бачимо, скільки людей досі зазомбовані радянською владою, її ідеологією. При СРСР жили три покоління, а це вже про багато що говорить…
За моєї каденції під перейменування потрапила велика кількість вулиць.
— Що робила міська рада, аби процес перейменування був обґрунтованим?
— Ми створили спеціальну комісію, до якої увійшли, зокрема, знані у Львові люди: Володимир Парубій, Всеволод Іськів, Олег Романів, Любов Коломієць, також Роман Крип’якевич, Іван Сварник, Богдан Якимович, Богдан Горбовий… Всього у цій комісії було 16 осіб. Також, аби уникнути волюнтаризму в перейменуванні вулиць, пропозиції комісії виносилися на розгляд сесії міської ради — причому тільки у разі схвалення їх постійною комісією Національності та духовного відродження Львівської міської ради.
Львів, вул. Гнатюка (у 1944-1991 рр. – вул. Горького)
— Назвіть хоч кілька прикладів. Бо, знаєте, людська пам’ять коротка, і багато хто, а особливо — молодь, вважає, що споконвіку так і було. …
— Наприклад, ми переназвали вулицю Артема на Володимира Великого, Атеїстів — на вул. Духновича, Боженка — на Княгині Ольги, Колгоспну — на Академіка Івана Крип’якевича, Крупської — на Івана Рутковича, проспект Леніна — на проспект Свободи, Фрунзе — на Староєврейську, Клари Цеткін — на Уляни Кравченко, 17 Вересня — на Січових стрільців, площу Рози Люксембург — на Катедральну…
Звісно, перейменування вулиць викликало великий ажіотаж — делегації за делегаціями, десятки листів із вимогами припинити подальше перейменування. Головний аргумент — у країні криза, немає товарів, бракує грошей, а ви так нерозважливо витрачаєте кошти. Але ми не просто перейменовували вулиці — ми повертали їм історичні назви і називали іменами видатних людей, що були пов’язані з нашим містом або зробили вагомий внесок в українську історію. Хочу наголосити, що нові назви тоді отримали сотні вулиць.
— Якісь кумедні випадки траплялися у перейменуванні?
— Так. І це стосувалося, зокрема, вулиці, яка вже понад 20 років має назву «Староєврейська», а перед тим називалася «Жидівська». Тому я запросив на сесію голову Львівського товариства ім. Шолома Алейхема, письменника Олександра Лізена, який сказав, що у Львові до війни жили жиди, яких німці винищили. А от після війни до Львова приїхали євреї, отож вулицю маємо назвати Староєврейською, що і сталося.
Львів, вул. Городоцька (у 1964-1990 рр. – вул. 1 Травня)
Також варто згадати випадок, коли до Львова прибула делегація Московської міської думи, що мала претензії щодо перейменування вулиці генералісимуса Олександра Суворова на вулицю академіка-гуманіста Андрія Сахарова. Я їм тоді відповів: «Ви перейменували вулицю Хмельницького на Маросейку, а це — зневажлива назва. Тому пропоную відновити назву вул. Хмельницького. Відповідь [з нашоого боку] не забариться».
— І що?
— Чекаємо досі.
— Зараз ідеться, Василю Івановичу, про те, що будь-яке перейменування обтяжливе для бюджету. Як складалося за вашої каденції? Можливо, зголошувалися якісь партнери, спонсори?
— Тоді такого поняття, як «спонсори», не існувало. Але був інший важливий момент: тоді не крали! З тих депутатів ніхто не став олігархом. Ми працювали і працювали.
Також нам допомагали підприємства, зокрема — «Світоч», «Львівська пивоварня». Пам’ятник Шевченкові надзвичайно багато коштував, але ми його поставили. Так само — пам’ятник Грушевському. Допомогли зробити пам’ятник жертвам єврейського гетто, «Просвіті».
Багато можна говорити про жертовність у ті роки. Дещо описано у моїй книжці «Рікою пам’яті», а це «Нотатки епох», що вийшли минулого року у видавництві «Тиса»…
Львів, вул. Личаківська (у 1944-1990 рр. – вул. Леніна)
— У Львові тепер вже нічого й не перейменовуватимуть, бо робота зроблена ще чверть століття тому. Натомість в інших містах таких назв дуже багато. Більшість майбутніх назв цих вулиць — це прізвища людей із дуже далекого минулого. І чи завжди це добре? Пересічні громадяни, особливо молодь, не знають тих прізвищ і не хочуть знати… Поясню, чому так вважаю. Місяць тому я робила інтерв’ю до 60-річчя народного артиста України Ігоря Білозора. А перед тим спеціально походила вулицями Фредра і проспектом Шевченка, де є меморіальні дошки його пам’яті, і перепитувала перехожих, переважно молодь — «Хто такий Білозір?» Найчастіша реакція — знизування плечима. Ігор Йосипович помер лише 15 років тому, а про нього мало хто пам’ятає. Хіба родина та близькі друзі. То, можливо, є сенс шукати інші назви — зручні та всім зрозумілі? Припустимо, вулиця Солідарності чи проспект Єдності? Варіантів можна шукати і шукати… Було би бажання.
— Я стою на тому, щоби це все ж таки це були історичні назви. Дітей треба змалечку вчити історії. Хай воно відразу не дуже запам’ятається, бо інформації зараз дуже багато, але з часом воно викристалізується і буде так, як має бути.
25 років — це дуже мало. Але, з іншого боку, — дуже багато. За цей час виросло нове покоління. І ця молодь уже спромоглася себе показати на Майдані. У Кремлі сподівалися, що вони скоренько розбіжаться. Ні! Ми — сильний народ, просто тривалий час були під страшним гнітом… І молодь тепер уже не віддасть наших здобутків.
— Вище Ви згадували про відкриття пам’ятника «Просвіті» у сквері між вулицями Короленка і Лисенка. Я, як телевізійник із великим досвідом, дуже добре пам’ятаю його відкриття — урочисте, з великою кількістю гостей, преси. Зараз, коли йду повз нього, мені серце крається: і напису «Просвіті» давно вже немає, і плитка потовчена, а головне — купи сміття і пляшок з-під горілки біля підніжжя пам’ятника і довкола нього. Це, знову ж таки, питання короткої людської пам’яті і, даруйте, нехлюйства. «Просвіта» у Львові функціонує, то невже нікому серце не болить?
— Відповім словами Шептицького: український народ такий, що готовий життя віддати раптово, але він не звиклий до постійної муравлиної праці.
— Напевно, часто згадуєте чотири роки праці на посаді голови міста. Що найбільше запам’яталося? Що було найважче?
На початку 1990-х багато хто у Львові захотів приміщення — кажу і про національні товариства, яких на той час було п’ятнадцять, і церкви. Наприклад, про дві синагоги, у приміщеннях яких був спортзал Поліграфічного інституту і пункт прийому пляшок. У церквах Андрія і Михайла були склади. У Вірменській церкві зберігали дерев’яні ікони з Галереї мистецтв. У приміщенні церкви на Грушевського були фонди бібліотеки Франкового університету. Список можна продовжувати. Оце була складна робота, бо треба було шукати нові приміщення, щоби звільнити старі.
За матеріалами: zaxid.net
фінансово.
Щиро дякуємо!
