На тлі тотального зубожіння населення, економічної та політичної кризи в Україні розмови про те, що таке Європа і що вирізняє її з решти світу, відійшли на задній план. Люди зосередженні на здобутті хліба насущного та безпеці своїх близьких. Це природнє і не викликає жодного подиву, а тим паче засудження.
Якщо ж бути відвертими, то існують набагато багатші за ЄС країни. Наприклад, Об’єднані Арабські Емірати. Є країни зі стабільною політичною системою – той самий Китай. Є країни з набагато давнішою історією: Індія та Єгипет – чудові приклади. Але є те, що відрізняє Європу від решти світу як ціннісний концепт. Ця відмінність полягає у тому, що Європа завжди намагалася стати домом для тих, хто не боявся виступати за правду і боротися з несправедливістю.
Якщо заповідь блаженство тих, хто страждає за правду, перекласти мовою ХІХ і ХХ століть, то можна сказати, що йдеться про політичних емігрантів та дисидентів. У цьому зв’язку між Європою і Російською імперією утворилася якась дивна динаміка. Ті, хто почувався незатишно в умовах імперії, знаходив собі місце у Західній Європі. І йшлося не так про матеріальний добробут, як про душевний комфорт. Саме так Париж став центром польського національного відродження у ХІХ ст. Саме у країнах Західної Європи жили і творили такі видатні люди, як Іван Тургенєв, Олександр Герцен, Микола Гоголь. Низку можна продовжувати різними іменами.
ХХ століття також відзначилося: спочатку надавши безпечний дім так званій білій еміграції, коли від режиму більшовиків утікали представники російської аристократії, як і всі ті, хто не міг погодитися з новим режимом більшовиків. Після Другої ж світової війни там залишилося багато тих, хто розумів, що після нацистського полону чи табору на них чекають табори ГУЛАГУ. Та й пізня епоха соціалізму відзначилася переслідуванням тих, хто не пасував до радянської системи і не боявся казати праву. Так за кордоном опинилися Віктор Нєкрасов, Мстислав Ростропович, Альфред Шнітке і багато інших митців. Зрештою, йдеться не лише про протистояння СРСР і Заходу. Чимало свідомих діячів із колишньої Чехословаччини, Угорщини та Румунії залишали соціалістичний «рай» і знаходили новий дім у Європі. Мілан Кундера – один із найяскравіших представників тієї когорти. Коли вибухнула війна у Югославії, тисячі знедолених боснійців, які страждали саме через свою ідентичність, свою інакшість, знайшли притулок у Німеччині, Франції та інших країнах ЄС. А ще тисячі «інакших» із країн Близького Сходу, Африки, Далекого Сходу, Латинської Америки тощо.
Підсумовуючи роздуми, що таке ЄС у контексті тих блаженних, хто стоїть за правду, можна сказати: це дім для тих, у кого не залишилося жодного притулку. Європа довго до цього йшла. Були різні періоди, були війни нетерпимості, був Голокост, багато чого було. Проте було зроблено висновки, пророблено роботу над помилками, тому толерантність, терпимість до інакших стали основним маркером ЄС у сучасному світі. Це не ідеальний світ; проте там є гарантія того, що через вік, стать, колір шкіри, віросповідання, стан здоров’я, інвалідний візок, особисті вподобання ви не будете дискриміновані, не будете засуджені чи вислані на десятки років по каторжних таборах. Це було, і це пам’ятають, щоб знову не наступити на ті самі граблі. І нам, якщо ми хочемо стати частиною цієї спільноти, якщо хочемо, щоб двері цього дому врешті-решт відчинилися перед нами, треба вчитися терпимості та взаємоповаги.
Тетяна Дзядевич, «Католицький Вісник», № 11/ 2015
Фото: korrespondent.net
фінансово.
Щиро дякуємо!
