Колись давно, як я була мала, класна керівничка повела нас у Дім художника на виставку документальної фотографії. Анонсували фото з «Титаніка», але там були фотографії з англійського життя. Вчителька була розчарована, а мені було надзвичайно цікаво. Фотографії з життя «там» – за часів перебудови можна було сприймати як запрошення в «те» життя.
Це був якийсь 1987 рік, і в нас про політичний популізм нічого не говорили. Принаймні я, дитина, не знала, що то таке. На тій виставці мене вразили не пейзажі з замками, а фотографії зустрічей Маргарет Тетчер із пересічними громадянами. Як вона не цуралася потиснути руку, зав’язати дитині шнурочки на черевиках. У нас Михайло Горбачов тільки починав «виходити в народ» і виводити «у люди» першу леді Раїсу Горбачову. Причому народу це не дуже подобалося.
Тепер я розумію, що, скоріше за все, ті фото з дитинства висвітлювали якусь політичну кампанію й переконували тих самих пересічних людей у людяності Маргарет Тетчер (прості люди так і не переконалися, і я була здивована читати радісні коментарі щодо інформації про смерть «залізної леді»). Проте факт, що політик потребує таких фотографій, що він/вона бере до уваги думку демосу/народу – говорить про справжню демократію аристократичного Об’єднаного Королівства.
Кілька років тому я спілкувалася в Скайпі зі своїм знайомим із тої ж Англії, простим інженером-наладником побутової техніки. Так‑от, він раз на місяць чергує на своїй парафіяльній кухні й готує безкоштовні обіди для бідних. Я навіть перепитала здивовано: чому? Популізм у його випадку – абсолютно недоречне слово, бо жодних політичних амбіцій у нього немає. Сказав, що це традиція їхнього села й кожен має чергувати на парафіяльній кухні. Ця розмова відбулася задовго до нашого Євромайдану, коли Україна вибухнула різними волонтерськими ініціативами. Проте мене гризе думка, що нам би не був потрібен Євромайдан, якби в кожному селі, при кожній парафії була традиція волонтерських чергувань на кухні.
Буквально вчора прочитала в Інтернеті, що в нас уже поширюється рух «Попутник», тільки їздити так іноді дорожче, ніж купувати квитки на поїзд. Люди спочатку домовляються про одну ціну, а при зустрічі виявляється зовсім інша ціна. Стало дуже прикро, бо пам’ятаю, що я всю Німеччину саме через аналог «Попутника» й проїхала. Водії там не заробляють на цьому, а економлять кошти на пальне. Суть полягає в тому, що ціну з пасажирів розраховують таким чином, аби вони сплатили вартість пального на подорож і не більше. Так і чую фразу, яку може сказати водій: «Так мені ж це не вигідно!» – а йдеться зовсім не про вигоду.
Так само, як інформація в локальній мережі про години, які ти можеш безкоштовно приділити на благо своєї громади. Скажімо, хтось може дві години на тиждень стригти, бо він перукар, хтось надає послуги електрика, хтось може посидіти з дитиною. Про цей рух мені розповідали іспанці, які радо користуються з таких ініціатив і охоче до них долучаються.
Хтось знову ж таки може заперечити, що в нас восени 2014‑го все змінилося. Дуже хочеться в це вірити. Саме тому то був «Євро»-майдан. Але хотілося би, щоби добрі справи були частиною звичайного повсякдення, а не реакцією на екстраординарні події. Щоби це була звичка, як гігієна, а не біг на коротку дистанцію.
Тетяна Дзядевич, «Католицький Вісник», № 14/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
