Інтерв’ю

Степан Сус: для людини лампа у під’їзді — це і є «її Європа» (ІІ)

19 Квітня 2016, 17:56 1636
Степас Сус

Частина І


Про рани війни


— Ви їздили на схід, не раз там були. Що звідти привезли, насампреред для себе? Можливо, там відбулись якісь переусвідомлення? 

— Так, у мене є такі відкриття сходу. Спілкувався з цивільними людьми. Насамперед, це люди, які живуть у трохи іншій Україні. Вони певні, що про них завжди має хтось думати. І коли люди, що мають навіть свій бізнес, мають свою роботу, кажуть, що про них в Україні ніхто не думає, про них забули, — виникає питання: а чому ви впевнені, що про вас має хтось думати? Пізніше мені здалося, що саме в цьому криється відповідь на питання державної політики. Наскільки наша країна справді вміє донести до кожного українця усвідомлення того, що про нього думають? Можливо, прогалина саме тут.

Часто повторюю приклад із тролейбусом, який їздив у Севастополі. На ньому написано: «Від жителів Москви — жителям Севастополя». Простий тролейбус, але він змушував усіх, хто ним їздив, думати, ніби Москва про них дбає більше, ніж Київ. Тож, може, нам вартує такі тролейбуси дарувати всім містам, демонструвати, що ми готові одні про одних думати? Можливо, це якийсь радянський метод; але щоб люди перейшли від пострадянського мислення до іншого, треба використовувати перехідні моменти, от такі тролейбуси, до прикладу. 

Ми живемо у різних частинах однієї країни, та ми один народ. Хочемо миру, спокою, радості, хочемо бути щасливі і щоб про нас думали. Давайте дбати одне про одного, поки ще не пізно. Знову ж таки, якщо у Севастополі ремонт тротуарів профінансував мер Москви, то, звісно, люди, які роками ходили по ямах, стали думати, що про них подбали. 

Ми чомусь боїмося використовувати ті методи, які людям приносять приємність. У нас, коли хтось із депутатів говорить про Європу, про євроінтеграцію, нові закони, — люди неохоче це слухають. Вони хочуть, щоб їм зробили ремонт у під’їзді, повкручували лампочки, відремонтували лавочки біля будинку, це ж і є їхня Європа. Людям деколи треба дуже мало. Вони хочуть, щоби в цій країні інституції, які несуть відповідальність за благоустрій, за комфорт людей, насправді працювали. 

Це і є Європа, вона у маленьких речах — не в законах, не у якихось безвізових режимах або чіпованих паспортах. Люди на сході так і сприймають цю країну і Європу. Їм не треба чогось надзвичайного, вони щирі, відкриті серцем, вони мають потребу, щоб про них думали. У якийсь момент, коли почалася війна, велась певна інформаційна політика, і ці люди засумнівалися, а дехто взагалі перестав вважати, що в Україні про них ще хтось думає. 

— Часом військові розповідають, що там, на сході, треба бути постійно насторожі, удару треба сподіватись і від ворожих військових, і від мирних місцевих… 

— Є така частина населення, якій байдуже, хто їх захопить, головне, щоб війни більше не було. Ці люди не мають відчуття прив’язаності до землі. Має бути любов до того місця, де живеш. Там цього, на жаль, немає. Звичайно, на таких підставах виникає багато чого, пов’язаного зі зрадою. Навіть доходило до того, що нашим військовим приносили отруєні продукти. 

У війні, хоч би як там було, але всі сторони заражені злом. Війна спонукає нас захищатися, а захист це також убивство. Людині по природі не притаманно вбивати. Коли людина вбиває іншу людину навіть із метою захисту, вона все одно відчуває, що щось сталося не так. Наші воїни, повертаючись з війни, кажуть, що їм важко. Війна — це вбивство… і як їм Бог простить? Кажуть, що ніколи б і не подумали, що так усе обернеться. І не вбивали б ніколи. 

Дуже багато наших українців під час війни були поставлені в такі обставини, коли довелося приймати дуже болючі рішення. Але вони їх приймали тільки для того, аби рятувати нас. 

Часто кажу військовим: ваші рани — то рани всіх нас, ваш біль — то біль усіх нас, і навіть те, що вам довелось у когось стріляти і вам нелегко через це, — знайте, що й нам зараз нелегко. Наші військові приймали кулі своїм тілом, аби вони не вціляли у нас. Є співвідповідальність і співусвідомлення того, що війна — це непросто. 

 

Про уроки і владу


— А як на Вашу думку, ми засвоїли уроки? 

— Все те, що ми пережили, — Революція Гідності, війна, тепер різні протести, нові рухи, течії — це все результат того, що ми змінюємось. І ці переміни непрості. Гідність — це усвідомлення того, що ми здатні бути іншими. Ті обставини, які нам довелось пережити, ті рани, які ми отримали, спонукають нас до того, щоб це більше не повторилось. 

Чи потрібен Майдан знову, аби ми доводили владі, що хочемо жити в іншій країні? Звісно, ні. Маємо розуміти, що Європа не так швидко приходить у наші життя. Хтось зрозумів свою здатність жити в іншій країні, бути іншим, а хтось цієї здатності не розуміє. Хтось напрацьовує закони про люстрацію і щось придумує, а хтось просто йде до сповіді, каже: «Боже, прости мені, я зробив іспит совісті, я більше таким не буду. Тому що у цій країні за те, щоб я був інший, люди віддали своє життя».  

— Ви спілкуєтеся з людьми різними, зокрема з владою; чи змінилось щось у їхніх головах? 

— Війна і революція — нові аргументи й підстави для нашої влади різних рівнів маніпулювати певними фактами. Зокрема, дуже часто, коли хтось починає критикувати, говорити, що є певні недопрацювання, то людину одразу звинувачують, ніби вона працює на російські спецслужби, що вона не патріот. 

Є зловживання пам’яттю наших Героїв і зловживання тим, що війна для нас лишила. Це характерне для влади різних рівнів. Нам варто від цього відмовитись. А ще ми створили країну із життям «по знайомству». Як нема знайомства, то нічого не вирішиш, не вдієш. І це теж небезпека. Це заводить нас у глухий кут, ми ж починаємо навіть тішитися тим, що в цій країні можна по знайомству вирішити більше, ніж офіційним шляхом. І це напевно те, на що, на жаль, не вплинули ні війна, ні революція. 

 

«У житті є різні сторони…»


— Ви постійно у проблемах військових і в їхньому щасті також. Та все ж від усього потрібно відпочивати. Як Ви відволікаєтесь, напевне маєте якісь хобі?

— Важкі обставини життя, що мені доводилось переживати разом із родинами військових, які загинули, я переживаю з молитвою. Звісно, суто по-людськи складно, коли в один день маєш три похорони і… два шлюби. Ховаєш трьох воїнів, які повернулися з АТО в трунах, і даєш шлюб теж для воїнів, які щасливо приїхали у відпустку, щоб повінчатися. Такі контрасти життя дуже важкі для усвідомлення. Але це життя, у ньому є різні сторони. 

Намагаюся займатися спортом. Щоранку бігаю, це певною мірою також дозволяє перемикатися на іншу хвилю. Ще дивлюся фільми, читаю книжки. Доводиться багато писати якісь свої роздуми, думки, різні дописи. Окрім цього, не бракує зустрічей з різними людьми. Вони також перемикають на інші теми. І коли все складається, виходить така мозаїка мого служіння Богові та людям.  

— Чи напишете колись свої спогади? 

— Я над тим думав. Є багато моментів, починаючи від того, як відкривався гарнізонний храм у Львові, як доводилось переконувати різних осіб, що він потрібен. Скільки було перешкод, непорозумінь… Нині усвідомлюю, що якби не було Гарнізонного храму, то важко уявити, що деінде б з’явились ті 20 млн грн на допомогу війську. Цей храм є місцем зустрічі військових із Богом. Вони відчувають, що це їхній храм, а ще є багато цивільних прихожан. Такі спогади військового капелана ще обов’язково напишу, щоб тільки був час і можливості. 

 

«Нам бракує вміння бути самими собою»


— Ви багато подорожуєте. Що Ваші друзі, знайомі кажуть про Україну, що запитують у Вас? 

— Переважно, коли зустрічаюся з кимось і кажу, що з України, то найперше говорять про війну, про боксера Кличка. Люди знають, що у нас не дуже все добре. Часто доводиться пояснювати, що цей конфлікт є тільки на сході України. Наприклад, мої друзі французи кілька разів телефонували і питалися, чи ще наш Гарнізонний храм стоїть, чи його вже розвалили. Вони кілька днів поспіль у новинах бачили самі розвалені будинки. Через ці кадри вони подумали, що вся Україна знищена. Що багато біженців, усі переховуються. Ми, мабуть, так само думаємо про Сирію. 

Багато з моїх знайомих за кордоном не розуміють причини конфлікту. Хтось певен, що у нас громадянська війна. А коли роз’яснюєш, люди починають співчувати, вони підтримують і розуміють. 

Ця війна має різні сторони конфлікту, різні цілі, інтереси. Вона для деяких наших бізнесменів стала економічно вигідною. Пам’ятаю перший рік, тоді всі хотіли, щоби це зупинилось. Тепер уже зжилися з тим кордоном, пристосувалися, бізнес далі працює. Певно, це найнебезпечніший етап війни, коли вона стає економічно вигідною для певних кіл з обох сторін. 

— Яка Ваша думка, чого бракує Україні, українцям? 

— Нам бракує вміння бути самими собою. Цього можемо повчитися у нашої діаспори. Є українці, які народилися в Канаді, Америці, Австралії чи десь у Європі, але залишаються українцями попри те, що жили серед неукраїнців. Вони вчать мову, зберігають традиції, пишаються тим, що вони українці. Ці люди зуміли показатися цілому світові; ми ж навіть нині пишаємося співвітчизниками, які впливають на цю війну, зокрема постійно порушують питання санкцій. 

— Та все ж, чи не було у Вас за час служби моментів розчарування? 

— Найгірші моменти — коли на мене почали говорити і писати всяке. Тоді одразу телефонували мої друзі з‑за кордону і казали, щоб їхав звідси. Я ж казав, що все мине… Був час, ми мали проблеми з догналітами, вони збиралися під нашим храмом. Коли прийшов до влади Янукович, мене взагалі звинувачували в тому, що співпрацюю з американськими спецслужбами. Були такі моменти і обставини, коли доводилось багато різного переживати, але я залишався вірний Україні та нашому війську. Хіба що церковне керівництво скаже, щоб переїхав служити в іншу країну, то доведеться їхати; але з власної ініціативи я до цього не прагну. І не маю бажання кудись їхати з України.    

Вікторія Савіцька, Львівська Пошта  

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Степан Сус

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: