«Мій Бог — не Бог феєрверків» (ІІ)

Про діяння Святого Духа в Церкві, харизматичні рухи та чудеса редактор порталу Deon розмовляє з о. Ґжеґожем Стшельчиком.

Частина І

— Ну але ж то були святі, побожні монахи у закритих монастирях, а тепер ми говоримо про групу людей, які закінчують робочий день, сідають у машину і раптом починають снити наяву або, наприклад, говорити дивними мовами, хоча насправді це і не грецька, й не єврейська…

— Маємо три феномени, пов’язані з мовами. Перший: говоріння мовою, яка існує, але ця людина до цього моменту цієї мови не знала — так, як у Діяннях Апостолів, де вони говорять чужими мовами і проголошують Слово Боже, а чужинці їх розуміють. Другий: глосолалія, тобто вимовляються якісь слова, невідомі у жодній доступній нам мові, проте там є сенс, який може бути прихований від інших і від того, хто говорить; але водночас це вдається зрозуміти, якщо Дух дасть дар тлумачення. Про це говорить св. Павло у Першому посланні до Коринтян. Він підкреслює, що ця харизма пов’язана з тлумаченням, і нею не дозволено користуватися, коли немає тих, хто тлумачить. Якщо якась спільнота каже, що у неї є глосолалія, але немає дару тлумачення, то з’являються сумніви… І ще є третє явище, яке в точному розумінні не є харизматичним і належить радше до звичайної молитви.

— Тобто?

— Августин називає це юбіляцією — прославленням. Це такий стан, коли людина на молитві починає виходити поза зміст слів. Коли формулювання логічного змісту починає навіть перешкоджати. Зосередження на стосунках, на особі стає таким важливим, що слова не потрібні. В індивідуальній молитві це такий стан, коли ми перестаємо формулювати думки. Святий Августин десь порівнював це з селянами, які на жнивах починають співати, а коли пісня закінчується, то просто ведуть мелодію. І те, що найчастіше діється на харизматичних зустрічах, найімовірніше є юбіляцією. Цього, зрештою, ніхто навіть не намагається тлумачити.

— Де пролягає межа поміж істинною молитвою цих людей та психікою і натиском тлуму?

— Кожна молитва завжди проходить через психіку. Досвідчені керівники тримають молитву «при землі». Бо можна так заколисати спільноту, що люди перестануть панувати над емоціями. А нам ідеться про щось зовсім інакше. На жаль, напевно трапляється таке, що й керівники узалежнені від цих емоцій. І замість молитви маємо зосередження на емоційній приємності. Така «молитва» може давати багато ендорфіну, але зовсім не обов’язково приносити плід єднання з Богом. Може бути як на концерті: дуже гарно. Тому ми повинні невпинно себе запитувати, чи ми зустрічаємося, щоб прославляти Бога заради Бога, чи прославляти Бога заради ендорфіну, який це дає. Це проблема, якою невпинно займається класична духовність. Святий Йоан від Хреста казав, що ми можемо перестати молитися заради Бога й почати молитися з огляду на духовні «смаки» та «потіхи». Він, просто кажучи, пише про емоції.

— А потім емоції минають, і Бог уже мене «не любить».

— Коли Бог провадить до зрілості, то не раз витягає затичку з емоцій, і тоді — як пише хоч би згаданий Йоан від Хреста — душа має охоту сахнутися, аби повернутися до них. Великі емоційні піднесення це фактично тільки підступи до єднання. Це тільки «розігрів» перед справжнім бігом, у якому йдеться про волю. Те, що єднає, — ще тільки попереду. Смаки потрібні для того, щоб освоїтися, пізнати Бога і молитву.

— Апостоли зцілювали і воскрешали. Чому сьогодні цього не відбувається?

— А хто це сказав?

— Я не бачив єпископів ані пап, які би робили щось таке. Шкодую, бо, може, тоді була би медіальна буря, і люди стали би всерйоз сприймати чудеса й вірити в них…

— Може, саме тому Святий Дух це обмежує. Питання стоїть так: чи ми хочемо чуда, бо воно приводить на до віри, чи більше тому, що воно від неї звільняє, надаючи привід. «Блаженні, які не бачили, а повірили». Ці чуда сьогодні діються, але зазвичай там, де нема рефлекторів. Дух, здається, оминає спалахи фотоламп…

— Тобто чудеса довкруг нас, а ми просто не бачимо?

— Я не знаю, скільки чого є чудом у тому сенсі, що Бог десь переставив два кварки, аби щось інше сталося на другому кінці світу. Знаю, що як хтось постав із гробу через кілька днів після смерті, то Бог мусив щось зробити. Але для мене це все — феєрверки. Мій Бог — не Бог феєрверків. Мій Бог це Бог, який дає силу для того, аби чоловік, якого зрадила дружина, міг простити і прийняти її. І любити далі. Для мене ось це — чудо. Воскрешення це дрібниця порівняно з цим.

— А Ви бачили воскрешення?

— Ні, але я бачив людей, які приходили до прощення неймовірних кривд. І для мене це — набагато чудесніше діяння Бога. Що кому з воскрешення? Зрештою, та людина вже «пустила корені» по той бік життя. Їй там уже було добре.

— Чуда повинні будувати Царство Боже на землі.

— Прошу зазначити, що Ісус воскрешає і зцілює конкретних людей за дуже конкретних умов. Як юнака з Наїна. Ісус бачить ситуацію цієї жінки і воскрешає її сина. Конкретна людина й конкретна потреба — Ісус зцілює.

— Ну так, але ж таких ситуацій на світі — десятки тисяч щодня. Ісус зустрічає і бачить, а зцілень, однак, нема!

— І це незносна для нас власність Божої свободи. Як у тому уривку з Євангелія від Луки: «Він же додав: Істинно кажу вам: ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині. Та Я вам кажу поправді: багато вдів було в Ізраїлі за днів Іллі, як закрилось було небо на три роки й шість місяців, і великий голод лютував по всьому краю; однак ні до одної з них не був посланий Ілля, тільки в Сарепту, що в краю Сидонськім, до вдови жінки. Та й прокажених теж в Ізраїлі було чимало за пророка Єлисея; однак ніхто з них не очистився, крім сирійця Наамана» (Лк 4, 24-27).

— Я не належу до жодної харизматичної спільноти, не маю екстазів, пов’язаних із молитвою, беру участь у звичайному парафіяльному житті й приступаю до таїнств. Як я можу пізнати діяння Духа у моєму житті?

— Як на мене, головне діяння Духа — це «спокушування до добра». Головні харизми — ті, які служать пізнанню. Дух хоче привести нас до правди, тобто до пізнання волі Божої. Він хоче нам показати добро, яке є перед нами, яке ми маємо реалізувати. Отож ми маємо розпізнання добра, потім охоту його робити (наполягання, що маємо це виконати), а зрештою — здатність, у якій нам дається сила для здійснення. Допомога, щоб я умів це робити і робив успішно. Ми схильні вважати, що харизма є тоді, коли ми взагалі не вміємо чогось робити, і раптом дістаємо здатність до цього. Але це так звані надзвичайні харизми: людина не вміє розмовляти такою мовою, і раптом — бах, і вміє. А звичайні харизми, оті повсякденні, діють як моторчик в електричному велосипеді. Коли не тиснеш на педалі, то й не їдеш. Я маю розпочати, а тоді Він мене зміцнить, і ось раптом я виявляюся спроможним виїхати на гірку без задишки.

— А радість може бути результатом діяння Святого Духа? На наших Месах її якось не дуже багато видно.

— Проблема може бути в тому, наприклад, що ми поклали надмірний наголос на жаль за гріхи і пересунули нашу північно-західну духовність у бік плачу (ламентацій). Ну й радість якось відсохла…Якщо поїдемо до Південної Америки, то побачимо, що там усе навпаки. Отже, це сильно пов’язане з культурою. Ми виросли на стоїцизмі. До певного моменту люди добре освічені та інтелігентні погано дивилися на щось таке, як виражання емоцій. Якщо хтось би сильно тішився на Святій Месі, то був би просто некультурною людиною!

— Або його би звинуватили в порушенні літургійних приписів, бо танцює на Месі.

— Ми маємо «пунктика» на дотриманні літургійних приписів, разом із залежністю від закону. Колись було не так.

— Приходить хтось сповідатися й каже, що боїться гріха проти Святого Духа. Йому здається, що він так згрішив, — але ж Євангеліє чітко каже, що цей гріх не може бути відпущений. Що я маю накоїти, аби таке заробити?

— Як на мене, тут більше, ніж про «що», йдеться про «як». Єдиний гріх, якого Бог не може відпустити, — це такий, із якого людина не навертається. Гріх проти Святого Духа — це свідоме тривання у відмові навертатися. Я знаю, що роблю погано, я це усвідомлюю і не маю наміру змінювати, бо я так вибрав.

— Це має бути страшенно тяжко.

— Але, боюся, в природі це наявне. Бог завжди хоче відпустити гріх, — але питання, чи людина хоче про це пробачення просити? Боюся, що кожен гріх міг би виявитися гріхом проти Святого Духа, якби він був «згрішений» у такий ось спосіб.

— Тобто ми заспокоюємо тих, хто гадає, ніби скоїв блюзнірство проти Духа.

— Так, бо тут радше не йдеться про блюзнірство у стилі «Дух Святий — дурний».

— Яка відмінність поміж молитвою до окремих Осіб Пресвятої Трійці та до Бога «просто»?

— Молитва «просто» до Бога — дохристиянська, бо не існує такої Особи, як «просто Бог».

— А в літургії часто чуємо: «Просимо Тебе, Боже…»

— В Літургії це завжди до Отця, подібно як говорив Ісус. Коли я собі думаю «Бог», то завжди думаю «Отець». Натомість якщо хтось думає «Бог», не думаючи ні «Отець», ні «Син», ні «Дух», то може мислити збірно: «Він утрьох». І це ще ортодоксальне, християнське. Проблема починається тоді, коли хтось думає «Він» у сенсі «божественність», не маючи на увазі жодної Особи. Бо це вже є встановленням четвертої «особи».

— Таке буває?

— Надто часто. Колись Карл Ранер сказав, що якби усунути Пресвяту Трійцю і залишити просто Бога, життя багатьох християн узагалі би не змінилося.

— А про кого ж говорять усі, кого «Бог» зцілив, кому допоміг, вказав шлях?

— Дуже сподіваюся, що про Отця через Сина у Святому Дусі.

— У кожному випадку діє «Він утрьох»?

— Це як рівнобічний трикутник. Він завжди вдариться об землю якимось кутом, а кожен із кутів на око виглядає однаково. Але ж це цілий трикутник. Подібно діє і ціла Трійця.

Отець Ґжеґож Стшельчик — пресвітер Катовіцької архидієцезії, христолог. Навчався у Сілезькій вищій духовній семінарії в Катовіцах та на Папському теолонічному факультеті в Луґано (Швейцарія). Докторат захистив у Григоріанському університеті в Римі.

Міхал Левандовскі, Deon