Коли я буваю в рідному домі і переглядаю фотографії з дитинства, то дивлюся в очі цієї маленької дівчинки й кажу їй: «Я більше ніколи тебе не залишу, і ми будемо разом робити гарні речі».
Звісно, ви чули про «внутрішню дитину». Цю частину своєї особистості, яка назавжди залишається незрілою. Вона чутлива, емоційна, вона любить захоплюватися і розважатися. Колись я зробила вправу на встановлення контакту зі своєю «внутрішньою дитиною». Я мала піти до магазину іграшок, подивитися різні речі, вибрати ті, які мені найбільше сподобаються, або купити щось, про що я завжди мріяла.
Я перенеслася в пам’яті дуже далеко. Коли мені було три роки, я хотіла бути схожою на хрещеного батька, який грав на гітарі й губній гармошці. З деякою дозою невпевненості я пішла до музичного магазину. Це було таємничо і незвичайно. Я ніколи такого раніше не робила. Я попросила губну гармошку. Продавець запитав: «Для дорослого чи для дитини?» «Для дитини», — відповіла я, не замислюючись. Він поклав на прилавок інструменти в пластиковому корпусі — червоний, синій і зелений. Я вибрала зелений і пішла додому. Коли я почала грати, то розвеселилася. За хвилину я залилася сміхом і не могла зупинитися. Відтоді я знаю, що моя внутрішня дитина — справжня.
Багато разів моя «внутрішня дитина» страждала, я відчувала це всередині — печаль або загубленість маленької дівчинки. Скільки ж разів, уже дорослою жінкою, я говорила її дитячим голосом, повним нерозуміння та образи! Скільки разів я була нею, маленькою дівчинкою в зрілому тілі… Тепер це позаду. Мені потрібно було… подбати про себе.
Уже кілька днів я маю новий досвід. Я говорю до себе голосом моєї «внутрішньої мами». Я своя мама. Я терпляча. Ви знаєте, я дуже не люблю нових транспортних зупинок. Вони не захищають від дощу, а замість розкладу руху на них світиться реклама. На одній з них я побачила плакат, а на ньому — велику шоколадку. Карамельну з солоними горіхами.
За два дні я відчула, що… хочу її. Я купила шоколад, хоча намагаюся уникати солодкого і провадити здоровий спосіб життя. Але попри це я відчувала задоволення від того, що роблю собі приємність. Наступного дня я знову відчула, що щось усередині мене хоче цю шоколадку. Я подумала — добре, куплю тобі її.
На третій день, десь між миттям посуду після обіду і його витиранням, я почула: «Чогось хочеться». Я не знаю, як і звідки з’явився той «голос», бо це не був людський голос і не думка в моїй голові. Він просто був. Я запитала:
— Чого ти хочеш?
— Шоколаду.
— А якого саме?
— Карамельного з горіхами…
Ну, я надягла шарф і куртку й пішла до магазину. Я стримала всі думки про те, що не можна їсти стільки солодощів, що не можна задовольняти всі свої примхи, що ці гроші краще витратити на щось корисніше. Ні. Я купила третій день поспіль той самий шоколад. І коли їла його, то запитала себе: «Смакує тобі? Дай шматочок».
Божевільна? Можливо. Але на четвертий день я вже не мусила купувати шоколаду. А ті три дні я мала змогу бути для себе терпеливою і ласкавою. Не злилася, не критикувала, не казала: «Адже вчора і позавчора було те ж саме, то що, завтра теж?». Я прийняла те, що маю в собі таку частину себе. І я радію їй.
Коли я перебуваю в батьківському домі й переглядаю дитячі фотографії, це зворушує. Я дивлюся в очі цієї маленької дівчинки, очі, сповнені надії та цікавості, які іскряться, і я кажу їй: «Я не підведу тебе, моя люба. Я вже ніколи тебе не залишу. Я завжди буду з тобою, і ми будемо разом робити гарні речі».
Ну й ми робимо. Я малюю янголів, іноді граю на гітарі, і кілька днів ходжу на річку. Я ходжу просто над водою і дивлюся на качок. Коли вони пірнають — вгадую, де вони з’являться, така забава. Вчора це зосереджене сидіння і буття з природою принесло нагороду: один із сірих каменів серед шматочків льоду виявився молодим сплячим лебедем. Я підійшла ближче. Він поглянув на мене сонним поглядом і знову поклав голову між крилами.
Завдяки таким моментам я маю більше спокою, зникли нереалістичні очікування щодо близьких. Немає вже тієї порожнечі, яку колись я заповнювала роботою, гучною музикою, поспіхом.
Деякий час тому, коли випав сніг, я бачила маму з донькою; вони простували тротуаром. Дійшли до гірки згорнутого білого пуху. Дівчинка жваво ступила на перешкоду, а мама в цей момент потягнула її за руку, повертаючи на тротуар. А якщо дозволити дітям бути ними? Тим справжнім, тим внутрішнім?… Як би виглядав тоді світ? Якби було більше радості і просто буття замість постійного прагнення кудись до чогось? Якщо дозволити собі поговорити зі своєю «внутрішньою дитиною» і бути своєю люблячою мамою, своїм люблячим татом…
Іноді невідомо, що це може означати. Іноді батьки рано відходять; іноді не можуть належним чином виконати свою роль, тому важко говорити про зразок для наслідування; а іноді ми не бачимо цієї любові, щось нам її затуляє. Але тільки той не знаходить відповіді, хто її не шукає. Одним із моїх дороговказів є уривок із Першого послання св. Павла до Коринтян (13, 4‑8a):
Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається; не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого; не радіє з неправди, але тішиться правдою; усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!
Коли ти насмілишся бути для себе такою мамою і таким татом?
фінансово.
Щиро дякуємо!
