Діти Авдіївки. Повернення

Хто спостерігає вітер, тому не сіяти.
Еклезіаст

29 січня розпочалося загострення на фронті. На околицях міста Авдіївки інтенсивність бойових дій зросла в рази.

Внаслідок пошкодження ліній електропередач зникло світло, і президент України навіть перервав свій візит до Німеччини через загрозу гуманітарної катастрофи в місті. Самі містяни в один із днів могли побачити в наметовому містечку ДСНС, розгорнутому для обігріву та допомоги людям, і прем'єр-міністра, і секретаря РНБО, і губернатора з депутатами.

Авдіївка вистояла, поховала загиблих, і 6 лютого дірки від снарядів у дахах та стінах будинків уже зашивали клейонкою. Діти з мамами теж повернулися на передову. Відбудувати будинок легко. У психологічному ж процесі покласти назад, у душу, «цеглинку» й жити далі ніби нічого й не сталося, практично неможливо.

— Повертаємося в Авдіївку, додому! — чую бадьору відповідь жінок солдатові на блокпосту перед в'їздом у багатостраждальне фронтове місто.

— А-а-а-а… не ранувато?…

— Ні! Дали світло, зі школи дзвонять, щоб діти приходили….

— Але там ще… важкувато…

— Так, не настраївайте нас, будь ласка. Поїхали!

Повний автобус бойових матусь із дітьми повертається до Авдіївки після тижня в «евакуації». Дорогою рахуємо всім автобусом свіжі вирви від снарядів важкої артилерії в полі на під'їзді до міста: «Раз, два, три, чотири, п'ять…» Дітям завтра в школу…

Це, можливо, і була б історія зі щасливим фіналом, але ж війна в Авдіївці не закінчилася. Просто спав градус ескалації — не стріляють більше з «Градів», бої не тривають десятки годин, відновили світло і дали тепло. Стрілецьке й міни продовжують літати і падати, але це вже стало нормою фронтового життя.

Тут своє поняття норми. Якщо 31 січня ми їхали по одну з підопічних родин у стару Авдіївку на броньовику, який вдалося знайти завдяки щасливій випадковості, то вже 6 лютого ситуація дозволяла їздити по цій найбільш небезпечній частині міста звичайним авто без такого аж особливого ризику для життя. Хоча в тому місці ризик є завжди.

Хата першокласника Андрійчика — на відстані руки від нашого нульового блокпосту, далі — поле бою. В «евакуації» він мав кілька днів для того, щоб побігати і погратися з дітьми. Я навіть уперше побачила його усмішку. Маму вона особливо не тішила.

— Вдома — телевізор, холодильник, котел, а я тут. У мене душа не на місці, — жалілася мені мама.

— У тебе троє дітей на руках, — висуваю аргумент.

— Діти звикли, а хату розтягнуть…

Разом із нею хлопчик повернувся до звичного вже укладу життя — пересуватися тільки по внутрішньому подвір'ю, окрім часу в школі, сидіти вдома в ізоляції, зустрічати і проводити військову техніку з вікна, допомагати мамі носити гуманітарку.

Так вона уявляє свою турботу про дітей, і ніхто їй не суддя. Мабуть, по-своєму вони щасливі. Забрати дітей від матері — немає підстав, примусово вивезти без неї — надзвичайно травматична для дитячої психіки ситуація, а обов'язкової масової евакуації оголошено не було.

Андрійчик звик: і до близького сусідства з передовою, і до пауз у дитинстві. Не цінити життя — вибір мами, а не його.

Психологи кажуть, що в умовах бойових дій страшно всім. Але тим, хто постійно мешкає на лінії вогню, треба «наростити шкіру», щоб давати раду цій ситуації. Тобто поводитися так, аби втратити свою чутливість. Стати як камінчик, завмерти, заморозити відчуття. Це захисна реакція, бо інакше з цією реальністю не впоратися.

«Є три способи реагування на стресову ситуацію: битися, втікати або кам'яніти, — пояснює психолог громадської організації «Промир» (м. Слов'янськ) Наталія Трояновська. — Ті, хто зреагував «тут небезпечно — я втікаю», вже виїхали з зони обстрілів. Агресивні або пішли в бій, або чинять інший спротив. Ті ж, що «зависли», можуть перебувати в такому завмерлому стані дуже довго. Так пристосовується їхня психіка. І для повернення до свого нормального стану людині знадобиться в рази більше часу, ніж той, який вона провела у стресі.

Умовою формування в маленьких дітей довірливого ставлення до світу має бути відчуття безпеки. Але звідки матері взяти стільки сил, фантазії та досвіду пристосування, щоб видавати дитині небезпечну реальність за безпечну, коли вона сама у стані «скам'яніння» («Та ми все витримаємо»)? На певний час її вистачить, але потім вона «зламається». І ніхто не знає, який ще досвід у цих людей попереду, тому й наслідки передбачити неможливо.

Ми можемо тішити себе ілюзією, оцінюючи стан дитини, яка проживає в зоні бойових дій, тільки за зовнішніми, начебто позитивними ознаками. Не у всіх дітей з обличчя чи поведінки зчитуються травма, проблеми, стрес. Деякі можуть жваво спілкуватися, бігати й веселитись, але почнеш із ними терапію — і все те замовчане й запечатане в душі — страх, агресія, сльози, проблеми — почне вилазити».

З такими ситуаціями психологи «Промир» зіштовхувались у дітей зі Слов'янська та інших міст, які туди перебралися. Терапію можна проводити тільки з тими дітьми й батьками, котрі постійно проживають на мирній території. Тих, що живуть «там», за душу торкати не можна, — пошкодиться захист. Їх можна тільки підтримувати і давати ресурс.

Ті, що вижили в Авдіївці, важкі на підйом. Навесні я обійшла мало не кожну хату з пропозицією перебратись у Слов'янськ. Не поспіхом, а подумати про це. Найчастіше відмовлялися, бо «ми вже виїжджали і змушені були повернутися». Це правда. Поневірятися по літніх таборах взимку — не довгостроковий варіант. Будувати ж нове життя під силу не всім, особливо коли немає роботи.

До того ж мешканці Авдіївки пов'язують своє життя з Авдіївським коксохімом, як немовлята з матір'ю. Завод — це годувальник, батько, у відриві від якого вони себе не уявляють. Це символ могутності, від якого залежить їхнє життя. Мало хто скаже про себе «я професійний…», але більшість говоритиме про важливість заводу в їхньому житті. «Я» немає, є «ми» і «завод». І це теж причина небажання людей залишати місто. Цю психологічну залежність пояснили мені психологи. Емблеми компанії власника заводу є навіть у дитячих садках. Залежність виховується змалечку.

Влітку 2016-го на вулицях старої Авдіївки школяр отримав кульове поранення в ногу, а трохи пізніше від пострілу в голову загинув юнак. Навесні міна вбила бабусю, яка поралася на городі. Однак усе це не спонукало родини виїжджати тоді, тож і тепер не мотивувало.

Якщо бути відвертими, то проблеми великої частини дітей прифронтових сіл та міст зав'язані не так на психології, як на соціалці. Одного разу влітку я зустріла матусю з дворічною дитиною у візку. Вона сиділа на автобусній зупинці безлюдної вулиці старої Авдіїівки поруч із бомжем. Побачивши нас, підійшла, щоб попросити грошей. Сказала, що ніде не живе, отримала 50 грн на їжу для дитини (хоча я й не впевнена, що не на горілку) і пішла купати свого хлопчика в кар'єрі. В кар'єрі! Ввечері вона знову мені телефонувала і просила «помочь копєєчкой». Ми домовилися зустрітися наступного ранку, але більше я її так і не побачила.

Мій друг військовий одного разу розповів про дівчинку років п'яти, яку батьки регулярно приводили з собою на військову базу випрошувати їжу. Дитину було жаль, і солдати віддавали найкраще. «Я не забуду її очей. Сумні й великі. Видно було: вона не розуміла, що відбувається, проте їй було це неприємно. Як можна її «визволити?», — питав у мене друг. Він навіть готовий був її усиновити. На жаль, після кількох візитів дівчинка з цими дорослими більше не з'являлась. Її шукали, але не знайшли.

Жебрацтво з використанням дітей на блокпостах — не новина. Одна мати водила свою доньку для надання сексуальних послуг… Зловживання дітьми видно зараз неозброєним оком. Війна зробила ці процеси надто очевидними, але вони відбуваються не тільки на Сході, а по всій країні. Де дають гуманітарку, там і житимуть такі батьки зі своїми дітьми. Навіть якщо це — лінія фронту…

Наявність дітей спонукає нас, простих волонтерів, людей, допомагати батькам, які не працюють, хоча вони здорові, в них є руки й ноги. Якщо памперси і дитяче харчування можуть привезти безкоштовно, навіщо їм щось змінювати? Навіщо переїжджати туди, де на це треба буде заробляти? Ось і живуть вони на нижньому рівні піраміди потреб, їм більше нічого не треба.

Нескінченні продуктові пакети, які бездумно роздають жителям зони бойових дій різні гуманітарні організації, зокрема найбільше — фонд одного з найвідоміших олігархів із Донецька, підтримують споживацтво. Однією рукою цей фонд розвиває психологічну службу, яка має допомагати людям долати труднощі, а іншою ставить у залежність, підштовхує до втрати віри у власні сили, мотивації до змін, розвитку синдрому вивченої безпомічності. До речі, наскільки мені відомо, психологічну програму вже скорочують, а ось від пакетів не відмовляються.

Очевидно, що в період економічної кризи і бойових дій вирішувати соціальні питання складно. Тут дива вже давно ніхто не чекає. Одна з найвагоміших реформ у сфері дитинства — реформа інтернатних закладів — триває майже 10 років, тож сподіватися, що реакція на проблеми дітей у зоні бойових дій буде моментальною, марно.

Майже рік тому в статті про дітей Зайцевого я припустила, що підзаконні акти на виконання першого закону щодо дітей у збройному конфлікті розроблятимуться, як і сам закон, не менше року. Рік минув. Підзаконні акти не затверджені, механізми не працюють.

Наприклад, постанову Кабміну, що має визначати порядок надання статусу дитині, яка постраждала внаслідок воєнних дій або збройних конфліктів, розробляли аж 8 місяців. Начебто з громадськістю, про що сама громадськість довідалася постфактум і дуже здивувалася.

Віце-прем'єр П.Розенко великодушно дозволив тій-таки громадськості впродовж тижня внести свої зауваження. Експерти швидко зібралися на обговорення, та минуло кілька тижнів, а постанова досі не затверджена.

І, хоча довкола неї та інших підзаконних актів, які висять на совісті Мінсоцполітики, точиться чимало дискусій, подив та обурення викликає те, що один із ключових органів центральної виконавчої влади так і не перелаштувався на рейки військового часу. І чиновники дозволяють собі місяцями «виписувати» механізми, які у прифронтовій зоні потрібні негайно. Та й не тільки у прифронтовій. Наслідки «економії» на скорочені соціальних працівників країна відчуватиме не один рік. На те, щоб виявляти сім'ї у складних життєвих обставинах (тобто отих матусь, які купають своїх дітей у кар'єрі) і працювати на превенцію соціального сирітства (забезпечити мамі лікування чи реабілітацію, а дитині — захист), банально не вистачає рук.

Так, за даними Мінсоцполітики, в середньому по Україні на одного фахівця з соціальної роботи припадає понад тисячу ВПО. А в місцях компактного проживання ВПО — значно більше. Наприклад, у Донецькій області — 4917 ВПО, у Луганській — 7274, Харківській — 3715, у Києві — 2161.

8 лютого президент підписав Закон №1824-VIII про державні гарантії захисту прав дітей. Цей закон повертає службам у справах дітей юридичний статус (забраний у 2012 р. разом зі скороченням працівників), а також встановлює залежність кількості їх працівників від кількості дітей, що проживають на відповідних територіях. На жаль, законом не деталізовано, якою має бути кількість соцпрацівників у зоні АТО. Так, наприклад, на дві тисячі дітей Авдіївки, за законом, має бути від одного до двох соцпрацівників.

За словами Уповноваженого з прав дитини Миколи Кулеби, тепер Мінсоцполітики має розробити програму підвищення кваліфікації працівників служб. А ось для зони АТО, на його думку, Кабмін «мав би збільшити кількість працівників центрів соцслужб, прибравши з переліку їхніх обов'язків інспектування соцвиплат, про що вже неодноразово йшлося».

Наскільки відомо, підписаний президентом закон у Мінсоцполітиці не підтримували. Побачимо, як будуть його реалізовувати. Адже прописані в ньому норми ніколи не мали автоматизму в реалізації.

Необхідності збільшувати кількість соцпрацівників навіть у зоні АТО в уряді не бачать. Тож процес відновлення для дітей та їхніх сімей, вочевидь, буде тривалим і болісним. Потрібна система, а не броня. Волонтери і психологи нездатні закрити всі «дірки» самостійно. А місцева влада не має вдосталь ані повноважень, ані професіоналів.

Діти, на жаль, сьогодні не в темі і не в долі. Вони — майбутнє. Яке саме? Тих, хто має повноваження і обов'язок його формувати й захищати, це, схоже, не дуже цікавить. Але ж само не розсмокчеться.

Міністр соціальної політики А.Рева робить репост на своїй сторінці у Фейсбук допису із заголовком «Ідиотичні активісти — це волшебно!» і, вочевидь, справді вірить у те, що ненависть до центральних органів державної та місцевої влади України і їхніх представництв на місцях «професійно поширюють замасковані українською символікою агенти Кремля». А розганяють — «цілком патріотичні, але ідіотичні активісти»… Сумно.

Олена Розвадовська,
Фото: Євген Каплін
DT.ua