«Коли діти — випускники християнського садочка — потрапляють до школи, в середовище, яке не має нічого спільного з християнським вихованням, — тоді формація, яку вони здобули протягом кількох років, із часом вивітрюється». Вікарій парафії Воздвиження Всечесного Хреста м. Чернівців розповів про християнське виховання та освіту від дитинства до старості.
— Отче, Ви як вікарій і молодий священик більше займаєтеся дітьми та молоддю. Розкажіть, будь ласка, про свій досвід пастирської праці з ними і найважливіші, на Вашу думку, питання у цій сфері.
— Я поки що попрацював у двох парафіях. Перша — в містечку Стрий на Львівщині. Два роки, проведені там, я тісно співпрацював із сестрами‑юзефітками, які провадять дитячий садочок. Він офіційно зареєстрований як приватна дошкільна установа, там працюють люди з педагогічною освітою. Разом із сестрами ми проводили реколекції для дітей, різні зустрічі для батьків. Як розповідали самі черниці, такий процес християнського виховання вельми позитивно впливав не лише на діток — їхніх вихованців, — але й на батьків, бо діти їх катехизували. Діти — вони прості, прямолінійні, говорять те, що думають. Якщо сестри навчили дітей молитися перед їжею, то потім діти приходили додому і запитували своїх батьків: «Мамо, а чому ми не молимося?» І самі батьки казали черницям, що вони не впізнають своїх дітей. Наприклад, якщо вдома з дитиною були проблеми, вона часто ігнорувала мамині слова, не слухалася, не хотіла їсти, то в садочку через правильний педагогічний підхід поводилася зовсім інакше. Кардинально іншими ставали діти, коли поверталися з садочка додому.
Сестри бачили, що таке виховання потребує продовження. Коли діти після християнського садочка потрапляють у школу, в середовище, яке не має нічого спільного з християнським вихованням, тоді формація, набута протягом кількох років, із часом вивітрюється. Діти перестають молитися, втрачають контакт із Церквою, бо багато батьків, які приводять своїх дітей у християнські дитячі садочки, мало мають спільного з релігійним життям.
— Чому тоді вони віддають своїх дітей у християнські садочки? Які причини?
— На мою думку, причин кілька. Насамперед, це хороша репутація дошкільного закладу. Батьки знають, що в цьому садочку про їхніх дітей будуть добре дбати, добре їх виховувати. Сам факт, що садочком опікуються сестри‑черниці, вже викликає велику довіру в батьків.
Окрім того, всі розуміють, що в приватних садочках набагато ліпша опіка, ніж у державних. Умови, в яких перебувають діти, теж набагато кращі. Також батьки задоволені, що є релігійне виховання, християнська етика. Тому дуже багато батьків, які не ходять до церкви або ходять дуже рідко, теж хочуть, щоби їхні діти відвідували такий дошкільний заклад.
— Тобто діти ходять до християнського садочка, а вже на Службу Божу з батьками не приходять?
— Деякі садочки мають такий євангелізаційний характер, діти починають ходити до церкви, бо сестри намагаються їх якось заохотити, засіяти зернятко віри в їхніх серцях. Наприклад, протягом Великого Посту приводять дітей на Хресну Дорогу, або в час Адвенту заохочують дітей разом із батьками ходити на Рорати. Деякі прислухаються до цього і починають поступово практикувати.
— Отче, на Вашу думку: поки в Україні немає католицьких шкіл, що можна зробити для того, аби процес християнського виховання не переривався?
— Будь‑яка дитина насамперед потребує прикладу. Самої теорії правд Божих, якої ми навчаємо дітей на катехизі, замало. Ні для кого не секрет, що вже змалку діти приглядаються, спостерігають за своїми батьками, дуже часто наслідують їх, повторюють їхню поведінку, і коли батьки мають тісний контакт із Богом, удома є спільна молитва, то діти також переймають це від батьків. Такий підставовий механізм: дитина робить те, що бачить, як роблять батьки. Часом можна почути, як маленька дитина повторює нецензурні слова, хоча їх не розуміє, і всі починають дивуватися, звідки вона це взяла. Десь почула один, другий раз від свого батька чи від мами. Дитина одразу це вловлює. Так само з релігійними практиками: з молитвою, службою Божою тощо.
Саме тому ми заохочуємо батьків приводити дітей до церкви змалку. Іноді на перший погляд здається, ніби діти нічого не розуміють; але вони вже привчаються, у них формується певна звичка — піти до храму в неділю чи будній день. Потім дитина поступово дедалі свідоміше бере участь у літургії; але все починається з певної звички. Це так само, як зі звичкою чистити зуби: спочатку батьки мають якимось чином заохотити дітей до цього, аж поки звичка виробиться. Якщо змалку дитина ще не розуміє, що це потрібно для її гігієни, для її здоров’я, то пізніше приходить усвідомлення, «навіщо я це роблю». Отже, спершу має виробитися хороша звичка. Бо потім, у дорослому віці, може бути важко змусити себе до цього.
— Мабуть, так само з постановами, які люди приймають на піст: не завжди є усвідомлення, чому я від чогось відмовляюся? Але поки це усвідомлення прийде, вже виробиться певна звичка — через ту ж відмову від солодкого чи якихось інших маленьких речей, — і тоді людина зможе відмовитися від чогось насправді серйозного.
— Практика постанов, які ми собі робимо чи то в Адвент, чи то у Великий Піст, чи то загалом у якийсь інший час, — на мою думку, допомагає загартувати силу волі. Якщо я знайду в собі силу волі, щоби на певний час відмовитися від чогось, до чого дуже сильно звик (наприклад, від солодощів, від цукерок, від печива), то потім уже матиму схильність перебороти якусь набагато згубнішу звичку або відкинути якусь більш шкідливу спокусу, яка може призвести до залежності в майбутньому. Постанови мають характер боротьби, коли людина розуміє: моя воля слабка; якщо не вдається щось зробити, то це чіткий сигнал, що моя сила волі послаблена і треба її зміцнювати.
З одного боку — це наші людські зусилля, а з іншого боку — дуже важливою є молитва. Це засіб звернення до Бога, який може наповнити мене благодаттю, тобто тією духовною силою, якої мені, моїй волі дуже часто бракує. Отож постанови — це засіб посилення моєї сили волі завдяки моїм власним зусиллям та Божій благодаті, бо без Божої благодаті моя воля завжди буде слабкою.
— Ви можете дати пораду: як витривати в доброму, як дотримати взятих постанов?
— Мені здається, треба бути вірним тій постанові, яку я вибираю на період посту. Дуже важливо не розчаровуватися, коли зриваєшся, не витримуєш, а знову і знову пробувати; не зневірятися і не розчаровуватися, що мені «не вдалося». Коли людина цього навчиться, то період тривання в доброму ставатиме дедалі більшим. Вірність постанові — і вірність молитві. Коли я роблю постанову, то треба розраховувати не лише на себе, а просити насамперед Бога про благодать, щоби Він допоміг цей добрий намір здійснити, довести до кінця, витримати до закінчення того періоду, на який я роблю цю постанову. Розраховуючи на власні сили, ми припускаємося помилки. Тому не раз зазнаємо поразки в духовній боротьбі з власними слабкостями.
— Наприклад, як витримати маленьких дітей, що безконтрольно бігають під час Служби Божої, шумлять. Як великопісну практику? Ми ж саме зараз більше намагаємося зберігати тишу, заглиблюватися в молитву. Як Ви ставитеся до дітей, що бігають у храмі, й до їхніх батьків?
— Це досить складна тема і я розумію, що є різні погляди на те, чи діти мають бути присутніми на літургії в храмі, чи все ж таки треба їх залишати вдома. Я прихильник того, щоби дітей приводити до храму вже змалку, — аби лиш батьки не втрачали пильності. На мою думку, багато залежить від самих батьків. Вони ж знають, як дитина поводиться в такому місці. Тому що є різні діти: більш активні, більш непосидючі — й більш спокійні. Це пов’язано насамперед із темпераментом. Якщо дитина непосидюча — вона може рухатися в просторі храму; але батьки повинні реагувати на ситуації, коли вона заважає. Бо, думаю, неважко оцінити, чи дитина сильно перешкоджає під час Служби Божої, чи не дуже. Якщо малеча здіймає галас, щось перевертає, соває, тоді важливо, щоби батьки адекватно реагували на це: завжди можна дитину вивести, коли вона плаче, щоби її заспокоїти. На жаль, є такі випадки, коли батьки воліють не помічати, як їхні діти галасують, або іноді є така реакція: «Це не моя дитина, я її не знаю», — бо розуміють, що коли підійдуть до свого чада, то як мінімум на них осудливо дивитимуться. Цього не потрібно боятися, але важливо, щоби батьки реагували, коли поведінка їхніх дітей вже неадекватна.
Також потрібне розуміння з боку людей старших, що це дитина і вона має право рухатися, навіть якщо нам хочеться, аби вона сиділа чемно, як стара бабця в лавці. Це неможливо! Тому я особисто за те, щоби дітей приводили до храму, бо, як я вже казав, так виробляється звичка приходити до церкви.
Я зустрічаю багато людей похилого вже віку, які зараз дуже шкодують про те, що не навчили своїх дітей молитися, що їхні вже дорослі діти не ходять на Літургію, не відчувають такої потреби. Ці старші люди розуміють, що почасти це їхня провина, що вони винні — може, з об’єктивних причин, бо треба брати до уваги, що досить недавно ще був Радянський Союз, радянська влада боролася з релігією і перешкоджала відвідувати храми, приводити туди дітей. Могли бути негативні наслідки: тим, хто відверто практикував свою віру, важко було знайти хорошу, престижну роботу, всюди були перешкоди. Батьки самі, можливо, й ходили до церкви, але дітей боялися брати з собою на Служби Божі, воліли залишати їх удома. Тому сьогодні нам не можна втрачати шансів. Дитина виховується з самого малку. Важко визначити період, із якого треба починати водити на Службу Божу. Я не знаю, де ця межа. Думаю, коли дитина починає ходити самостійно, то мабуть, уже варто брати її з собою.
— А як ваші парафіяни поставилися до вказівки Літургійної комісії не благословляти дітей під час обряду причастя?
— Священики нашої парафії відгукнулися на цю вказівку єпископів і ввели певні корективи у відправу Літургії. Бачу, що більшість людей зрозуміли і пристосувалися до цієї вказівки. Зараз ми перестали благословляти дітей під час уділення Причастя, а робимо це після загального благословення на Святій Месі: дітки підходять до священика так само, як раніше підходили під час причастя, але вже наприкінці літургії.
— Чи вони не дивуються, чому священик їм «хрестика не ставить» під час причащання?
— Ми цим не зробили шкоди дітям, бо ж не позбавили їх благословення, просто цей момент був перенесений на пізніше. Також єпископи зазначили, що Літургія — не приватна справа. В кожній парафії є свої традиції, звичаї, на які вона має право; але для Літургії важливо, щоб вона була уніфікована, а не як кожен священик вважає за потрібне. У Месалі чітко прописано тексти, яких не можна змінювати, бо це свята книга і святий текст. А змінні частини є: наприклад, проповідь.
— Отче Андрію, Ви розповіли про християнське виховання в садочках, у школах, про те, як належить поводитися дітям на Літургії. Якщо вже говорити про послідовність християнського виховання, то які напрямки душпастирської праці серед студентів існують в Україні, зокрема, в Чернівцях?
— Наскільки мені відомо, у Львові отці‑домініканці провадять студентське душпастирство при УКУ. Це формаційні зустрічі з роздумами над словом Божим, на яких студенти діляться своїм життям, а також різні євангелізаційні акції, зокрема, серед в’язнів. Натомість, якщо йдеться про Чернівці, то ми проводимо раз на тиждень молодіжну Службу Божу, а після неї — зустріч молоді, на яку приходять не тільки наші парафіяни, але й молоді люди з інших міст, які навчаються в Чернівцях; деякі з них належать до інших конфесій.
Такі зустрічі мають не лише катехитичний характер. Наприклад, у нас була зустріч із протестантським пастором, під час якої ми ділилися досвідом віри як римо‑католики, а він розповідав про протестантську спільноту, якій він служить. Вийшов дуже цікавий діалог.
Крім того ми з молоддю проводимо різні благодійні акції, щоби насамперед реалізувати свою віру у вчинках. Наприклад, опікуємося дітьми із синдромом Дауна з інтернату.
— Як Ви вважаєте, чи можливо в Україні, зокрема в Чернівцях, впровадити студентське душпастирство у звичайних вузах — не богословського спрямування?
— Наразі, в Чернівцях ми таких спроб не робили. Ми відкриті на те, щоби увійти в структури університету чи інших вищих навчальних закладів, але не впевнені, як до цього поставиться керівництво вузів.
— Отче, Ви також викладаєте релігієзнавство в Університеті третього віку (для людей «за п’ятдесят»). Розкажіть про це, будь ласка.
— Це дуже добрий досвід для мене. Тому що, готуючись до лекцій, я також поглиблюю свої знання про Бога. Хоч я навчався в семінарії, маю богословську освіту, але завжди дізнаюся щось нове. Бо коли йдеш до учнів, які хоча й не так обізнані в богослов’ї, але мають великий життєвий досвід, мислять критично, ставлять багато різних запитань, — це мобілізує більше дізнаватись, аби ширше обговорити тему лекції.
Також цей досвід допомагає зрозуміти, що люди потребують Слова Божого, вони спраглі знань про Бога, про віру, про релігію; це актуальна тема. Ентузіазм студентів передається викладачеві. Бо коли бачиш вогник в людських очах — це надихає і стимулює дати їм ще більше. А коли вони діляться своїм життям, то я дуже часто, розповідаючи про історії, які описує Біблія, наголошую: це не тільки події, які відбулися колись давно. Святе Письмо — це книга життя, також і сучасного, в якому ми зараз живемо, і ми можемо віднайти себе в ситуаціях, описаних у Старому й Новому Завіті. Я радий, що люди це помічають, що вміють застосувати до свого життя істини, які містяться в книгах Святого Письма.
— Хто Ваші студенти, що саме Ви їм викладаєте?
— Це переважно наші парафіяни старшого віку, але на лекції також приходять греко‑католики й православні. Всього близько 20 чоловік. Зустрічі відбуваються раз на два тижні. Ми вивчаємо Святе Письмо. Зараз проходимо Старий Завіт, починаючи від створення світу; пізнаємо історію патріархів — Авраама, Ісаака, Йосифа Єгипетського, Мойсея, — прослідковуємо Історію спасіння. Я бачу, що для цих людей усе нове, їм цікаво, вони дуже уважно слухають, деякі речі для них є відкриттям.
На мою думку, таке навчання — річ дуже добра. Тому що люди такого віку виросли за часів Радянського Союзу, коли не було можливості катехизації, вони майже не читали Святе Письмо. За незалежної України свобода віросповідання стала реальністю, але на парафіях катехизація людей старшого віку майже не проводилася. А вони вже, можна сказати, найближче до вічності, й тому чи не найбільше потребують особистого навернення, особистої зустрічі з Живим Богом.
Окрім того, дуже часто саме бабусі займаються вихованням онуків, і часто першими саме вони, а не батьки, вчать дітей молитися, розповідають про Бога, приводять дітей до храму. Тому дуже важливо, що саме вони розповідатимуть своїм онукам ще до того, як ті прийдуть на катехизу. Я дуже радий, що наші старші парафіяни мають бажання поглиблювати свою віру і не вважають свій вік перешкодою для цього. Вчитися ніколи не пізно!
Біографічна довідка:
Отець Андрій Безкоровайний народився на Львівщині в с. Вороняки Золочівського району Львівської області. Після закінчення школи навчався заочно в Тернопільській Академії народного господарства. За рік навчання утвердився у своєму покликанні до священства і вступив до духовної семінарії в Брюховичах. 2009 року закінчив її та був рукоположений у священики архиєпископом Мечиславом Мокшицьким. Після закінчення семінарії два роки працював у римо‑католицькій парафії м. Стрий. Потім навчався в Люблінському католицькому університеті (Польща) на факультеті пасторального богослов’я, захистив докторат із гомілетики. З 2015 року — вікарій парафії Воздвиження Всечесного Хреста в Чернівцях.
Фото з архіву о.Андрія Безкоровайного
фінансово.
Щиро дякуємо!
