Один із викладачів, у якого навчався молодий Хорхе Маріо Берґольйо, — це його співбрат у Товаристві Ісуса о.Хуан Карлос Сканноне.
Цей заслужений священик (народився 1931 року) має у своєму доробку чимало досягнень як теолог, філософ, автор публікацій та викладач у різних навчальних закладах — зокрема, на факультеті філософії і теології в Сан Міґель в Аргентині. Він був одним із семінарських форматорів, у якого навчався (грецької та латинської мов) Хорхе Маріо Берґольйо ще до того, як вступив у Товариство Ісуса. Отець Сканноне — людина, близька понтифікатові Франциска. Його знають як одного з головних представників так званої теології народу — частини аргентинської теології, яку розцінюють як автономну галузь «теології визволення». З висоти своїх уже майже 88 років о.Сканноне стверджує, що він оптиміст у питанні майбутнього Католицької Церкви у світі.
— З першим латиноамериканським папою католицька Америка несе на собі певну відповідальність: щоби, своєю чергою, християнізувати Європу. Ви так не вважаєте?
— Уругвайський теолог Альберто Метол Ферре говорив про «Церкву дзеркала» і «Церкву джерела». На початку Церква нового континенту була «дзеркальною», зокрема стосовно європейських Церков. Її зміни почалися в Медельїні (друга конференція CELAM — Рада єпископів Латинської Америки) і, швидше за все, трошечки раніше перед цим вона стала «Церквою джерела» не лише для Європи, але також для цілого світу. Набагато сильніше це відбувається тепер, із Папою з Латинської Америки.
— Однією з концепцій Папи, а також і Метола Ферре і Вашою теж, було те, щоб ми — американські латиноси — поглиблювали ідею «Великої Батьківщини»…
— Якщо є один континент, який має найбільшу «аналогову індивідуальність», то це Латинська Америка (від Мексики по Вогняну Землю, яка включає Карибські острови). Нас єднає спільна традиція, історія, мова. Навіть — так, як у випадку Бразилії — португальська мова наближена до іспанської. Іберійська традиція, іспанська чи португальська, єднаються. У цьому сенсі континентальна «ера», яку ми зараз переживаємо, мені видається дуже важливою.
— Чи певна неохота стосовно Папи Франциска з боку деяких людей у Сполучених Штатах або Європі може походити з того, що він представляє латиноамериканську Церкву? Я маю на увазі, наприклад, критику, з якою ви мусили боротися в темі сексуальних зловживань.
— Мені здається, що йдеться головно про економічні інтереси. Тому що Папа розкритикував дикий капіталізм, не ринкову економіку, а ідолопоклонство, фетишизм грошей, економіку, яка насправді, а не в теорії, вбиває і творить продукт одноразового використання. А ті, хто має протилежну думку, не можуть безпосередньо займатися цим питанням, оскільки стоять в опозиції до світової думки, «зловживають зловживаннями», як сказав би кардинал Каспер.
Деякі випадки зловживань, які сталися ще до того, як Папа Франциск посів Престол Петра, були використані як «бойовий кінь», щоб атакувати цього Папу. На мою думку, це не так із доктринальних причин, як з ідеологічних і для захисту великих центрів влади.
— Що має робити Церква, щоби спілкуватися з молоддю?
— Цей Папа з молоддю спілкується. Робить це на кожному кроці, не тільки під час Всесвітніх днів молоді. Те, що деякі члени Церкви не спілкуються з молодими людьми або що деякі лінії, зокрема в європейській Церкві, відійшли від легкої комунікації з молоддю, не стосується Папи Франциска.
— Чи скандали з сексуальними зловживаннями з боку кліру в різних країнах світу насправді підривають церковні структури?
— Сандал показав нам, що ми — грішники, а не тільки святі. Ми святі і грішні. Вже Отці Церкви говорили про «чисту блудницю», що означає, що ми всі є частиною гріха. Водночас Бог нас прощає і виправдовує нас. Папа робить цікаве розрізнення між буттям грішником і буттям зіпсованою людиною. В цьому другому полягає велике зло.
Але це не питання самої Церкви, а цілого суспільства. Гірші випадки трапляються, наприклад, у сім’ях, в інших площинах. Однак це не виправдовує того, що з’явилися члени Церкви, які допустилися зловживань, як і не виправдовує приховування певних фактів ані зосередженості більше на злочинцях, ніж на жертвах.
— Як Ви бачите майбутнє Католицької Церкви?
— Я оптиміст. Мені здається, що цей папа є Папою надії. Він єднає Другий Ватиканський Собор із латиноамериканською традицією від Медельїна до Апаресіди, а це додає нового імпульсу всій Церкві. Після Собору настало щось на подобу зими, але тепер повернулася нова весна, на мою думку.
— В такому разі, чи можливо, щоб ця надія загамувала все зло, про яке ми читаємо в медіях?
— Треба обов’язково звернути увагу на те, що каже швейцарський теолог Ганс Урс фон Бальтазар, коментуючи книгу Одкровення: одночасно зростатимуть добро і зло. Це сказано, і факт, що зло зростає, але це не означає, ніби й добро не зростає. І Поль Рікер, коли говорив про категорії надії, казав, що перша категорія надії походить від святого Павла: «де збільшився гріх, там перевершила благодать».
— Це виглядає так, ніби ми в глухому куті…
— Гріх збільшується — і, на жаль, збільшуватиметься. Не лише в питанні зловживань, але також у розумінні суспільного гріха, екологічного гріха проти нашої Матінки-Землі та проти всіх убогих, виключених… Але тут, я сподіваюся, благодать буде тим більше щедрою. Саме це пропонує Рікер, і я з ним згоден.
Є насіння майбутнього, які противляться нашій свободі як людей, спільнот, Церков і Церкви загалом. Ми повинні противитися цим викликам заради спільного блага цілого людства: християн і нехристиян, а також самої Матінки-Землі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
