Погляд

Чи вийде примирити віру і розум?

13 Лютого 2019, 08:40 1141

Християнська інтелектуальна традиція має два джерела: однаковою мірою прагнення опанувати зміст віри і серцем, і розумом.

— Щось не віриться! — сказала Аліса.
— Не віриться? — співчутливо мовила Королева. — Тоді спробуй іще раз: глибоко вдихни повітря і заплющ очі.
Аліса засміялася.
— Що тут пробувати! Як можна повірити в неймовірне?
— Даруй, але тобі просто бракує досвіду, — сказала Королева. — У твої літа я вправлялася в таких речах по півгодини на день і, бувало, ще до снідання встигала повірити у шість неймовірностей!»
(«Аліса в Задзеркаллі», переклад: В.Корнієнко.)

Коли Льюїс Керрол писав цей фрагмент діалогу між Алісою і Білою Королевою, він мав на увазі популярні в ті часи насмішки з доктрини про папську непомильність, яку саме нещодавно (1879 року) проголосив Перший Ватиканський Собор.

«Вірою в неймовірності» тоді називали не лише католицизм, але й усі релігії. Там, де бачення релігійної віри виростає радше на ґрунті теоретичних роздумів, аніж бездумних упереджень, вона будується на певному усвідомленому чи неусвідомленому припущенні, яке поділяють багато сучасників. Воно говорить, що царину розуму становлять факти об’єктивні, які можна відкрито перевірити, тоді як предметом віри є суб’єктивні стани розуму, а вони як такі залишаються чимсь приватним. Кажучи інакше: розум нас скеровує до знання, натомість віра звертається в найкращому разі до емоцій, а в найгіршому — до забобонів.

Ось так, у контрастованому викладі, можна коротко представити погляди людей, які вважають себе невіруючими. Однак не лише їм трапляється вважати, ніби віра і розум перебувають одне щодо одного в опозиції та провадять до висновків, які неможливо узгодити. Це переконання поділяють також і чимало людей, що декларують себе як віруючих; ба більше — вони вважають себе християнами. Саме вони інколи стверджують, що віра і розум перебувають у конфлікті та що вони несумісні. Однак цю суперечність вони формулюють інакше, стверджуючи, що віра всього-навсього здійснюється без участі розуму. Визнаймо, сам-один розум і справді буває небезпечним; тому він має бути обов’язково підданий санкціям віри та релігійних переконань.

Попри значні відмінності, що розділяють ці повністю відмінні групи людей, їх єднає відкинення хоч якогось зв’язку, який поєднує віру з розумом. Погляд, що розум — як протиставний вірі — має набагато більше «чого сказати» про все, що становить предмет людських зацікавлень і досліджень, зазвичай асоціюється з угрупованням, явно ворожим щодо всіх релігійних переконань, яким є Союз британських раціоналістів (Велика Британія). Цю позицію поділяють також певні впливові сповідники всемогутності Науки, які з запалом, близьким до релігійного фанатизму, використовують будь-яку нагоду, щоб підірвати цінність усіх вір.

Серед цих останніх багато хто вважають себе прямими спадкоємцями шотландського філософа Девіда Г’юма (хоча його нищівна критика у XVIII столітті струсонула підстави не лише віри, а й самої науки), а також мертвого на сьогодні напряму, що звався логічним позитивізмом. Заклик «тільки розум!» став гаслом Просвітництва, відколи філософи XVIII століття розпочали боротьбу за визволення людини з-під утиску всевладних марновірств. А вже ближчий до наших часів сер Альфред Джулс Еєр у своїй відомій праці «Мова, правда і логіка» (1936) відмовив у логічній цінності взагалі всім релігійним висловлюванням. За його думкою, вони ані правдиві, ані фальшиві, і як такі виявляються позбавленими значення.

На другому полюсі опинилися всі ті, хто в питаннях про принципове значення визнають тільки авторитет віри. Вони представляють свою гілку в Церкві, яка поступово своє значення втрачає. Навіть сам св.Павло свого часу був підозріливим щодо зв’язків, які єднають філософію з християнством.

Однак тим, хто в ранній Церкві найгучніше протестував проти зв’язку віри з розумом, був великий теолог родом з Африки, Тертуліан (160-220). Він відкрито ставив від сумнів придатність філософії та взагалі всілякого іншого знання. Тертуліан вірив, що сповідники Христа, завдяки Божій благодаті, знають відповіді на всі питання, а принаймні на ті, які насправді важливі. «Після Христа нам не потрібна цікавість, після Євангелія нам не потрібні розумування».

Гасло «тільки віра» (sola fides) стало зброєю протестантів у часи реформації в XVI столітті. У минулому столітті до нього повернувся швейцарський теолог Карл Барт, зсилаючи громи і блискавиці на тих колег за фахом, хто відійшов від первісної чистоти доктрини реформації.

 

Заперечення розуму — некатолицьке

Такий антиінтелектуалізм неможливо погодити зі справжнім католицизмом. Католицька традиція ніколи не вбачала конфлікту між вірою та розумом. Це випливає з загального переконання, характерного для католицизму, що природа — тобто все, що існує, — оскільки створена Богом, то за визначенням є чимсь добрим, хоча й також спотворена гріхом. Ця істина однаковою мірою стосується і самої людини разом з її здібностями, і всього творіння. Тому святий Тома Аквінський міг сказати, що благодать не нищить і не заступає собою природи, а будує на ній та її вдосконалює.

Гадана суперечність, наявна між вірою та розумом, на якій будується як фідеїстичний антиінтелектуалізм, так і саєнтизм світських гуманістів, випливає з нерозуміння самої суті як віри, так і розуму. Я сам вважаю, що віри без розуму немає, подібно як неможливим є розум, позбавлений віри. Між ними є нерозривний зв’язок. Суперечність з’являється тоді, коли розум сприймають у вузькому, позитивістичному сенсі, натомість віру представляють у дусі фідеїзму. Інакше кажучи, ці доктрини, перекручуючи значення понять віри та розуму, провадять просто до безплідного фундаменталізму.

Звернімо увагу, з якою пристрастю обидві течії ставлять нас перед альтернативою «тільки віра або тільки розум», уникаючи можливого поєднання «віра і розум». Насправді ж як віра, так і розум — це поняття набагато складніші, ніж ті, що їх нам пропонують згадані погляди.

Погляд, ніби релігія це замкнена царина, яка має залишитися відділеною від нашої щоденної розумової діяльності, стримує християн від сміливої участі в інтелектуальному житті. Це неминуче провадить до ситуації, коли релігійній вірі, як системі, що опирається всіляким розумовим аргументам, відмовляють у місці як в публічних дебатах, так і в усіляких дискусіях, де стикаються різноманітні позиції. Сприйнята так віра стає чимось, із чого належало би якнайхутчіш вирости і, подібно як Чирвова Королева, вимагає якщо не відрубати голову, то принаймні відсторонити всіляку розумову діяльність.

Фідеїстичну позицію, якої, як я вже згадував, не вийде погодити з історичним, справжнім католицизмом, під кінець давніх часів остаточно відкинув св.Августин. Набагато пізніше, у ХІІІ столітті, св.Тома Аквінський першим серед теологів та філософів показав повну згідність віри й розуму, зберігаючи при цьому наявну між ними формальну і суттєву відмінність. Оприлюднений 1870 року декрет Першого Ватиканського Собору, який часто зле розуміли, але який заявляв про можливість пізнати Бога шляхом розуму без участі віри, становив, по суті, єдине підтвердження істини про те, що віра і розум походить з одного джерела, яким є сам Бог.

 

Захищаючи віру, не можна впадати у фідеїзм

Нині, частіше ніж будь-коли в історії, захищаючи віру від противників, люди впадають у фідеїзм. Вони обгороджуються на своїх позиціях і отак відмежовуються від усіх раціональних аргументів. На практиці така поведінка ніколи не була плідною. Хоча віра, яку в такий спосіб захищають, може розраховувати на певний вид толерантності, однак це саме той вид толерантності, який застосовують до різних негрізних і посередньо цікавих дивацтв. По суті, ми маємо справу з катастрофою, яка полягає у відтинанні віри від її природного середовища, де вона зростала від самого початку, — тобто від сфери публічних і раціональних дебатів, у яких реальні люди борються зі справжніми проблемами.

Християнська інтелектуальна традиція зродилася однаковою мірою з прагнення опанувати зміст віри серцем і розумом, як і з прагнення ділитися пізнаним з іншими розумними істотами. Це було можливо осягнути завдяки переконанню, що дар віри — так само розумний, як і можливий для переказування іншим мовою і категоріями, відповідними конкретній епосі.

Джерела сучасної раціональної теології треба шукати саме в тих прагненнях зрозуміти власну віру і встановити тривалий, серйозний діалог із невіруючими. Єдина альтернатива цьому — впасти в обмеженість світогляду і розумовий обскурантизм. А це якраз було би чимсь повністю суперечним із суттю Вселенської Церкви та її Доброї Новини, яка за своєю природою призначена для всіх.

Церква перших християн, одразу після того, як переступила межі секти, утвореної в межах юдаїзму, була спроможна створити осібну теологію і набути власну сутність завдяки використанню панівної в ті часи грецької філософії, а особливо — хоч не виключно — завдяки одній течії, якою був платонізм. Те, що перші християнські мислителі послужилися поняттями та ідеями Платона, було чимсь неминучим також і тому, що їхнім прагненням було дістатися з Євангелієм до тодішніх греків.

Однак варто зазначити, що вплив був взаємним. Сама грецька філософія теж не залишалася байдужою до впливу християнської думки. Насправді Західна цивілізація як така постала із взаємопроникнення спекулятивної грецької філософії та нової, оригінальної системи цінностей, яку внесло християнство.

Такий культурний синтез не становив історичного винятку. Це тривка неминучість, яка охоплює всі епохи. Кожна з них мусить віднайти свій власний, якнайбільш адекватний спосіб переказувати зміст віри, використовуючи для цієї мети все, що доступне і характерне в сучасній культурі. Філософська думка, в якій виражаються актуальні людські питання і прагнення, становить джерело, з якого щедро черпає теологія, що прагне обґрунтувати і постійно наново формулювати християнську надію.

Це одна з дуже важливих причин, чому ми повинні усвідомлювати філософські корені багатьох понять, що використовуються в теології. Без цього усвідомлення ми не будемо спроможні відрізнити форму від суті конкретного теологічного ствердження. Нам загрожуватиме те, що, роздумуючи над якоюсь істиною віри, ми зачепимося за якесь її історично обумовлене формулювання, яке з плином часу втратило свою адекватність. Тим самим ми будемо уділяти відповідь на запитання, якого вже ніхто не ставить, розширюючи прірву між суттю і формою переказу. Домініканський теолог Ферґюс Керр виражає цю думку так:

«Неможливо створити конструктивну теологію — так само як жодну іншу конструктивну думку на будь-яку важливу для людини тему — без дози філософської рефлексії. Теолог, який гадає, ніби обійдеться без філософії, стає, по суті, в’язнем мисленнєвої системи, що зобов’язувала якісь 300 чи 350 років тому.

Така ілюзія має далекосяжні наслідки для всього християнства. Вона робить неможливим переказування сучасному світові віри, представленої як раціональне починання».

Переклад CREDO за: Албан МакКой OFMConv, Dominikanie

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит грудень-травень
Зібрано Залишилося зібрати
50650грн
38377грн
Потрібно зібрати
89027грн
Залишилося
2дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: