Поки обговорювали пожежу в Нотр Дам де Парі, з’ясувалося чимало цікавого. І дещо сформулювалося.
1.Я з подивом виявила, що не всі знають: «нотр-дамів» є багато. Що це просто французька назва для собору, присвяченого Діві Марії. «Наша Пані Паризька», наприклад. Є Нотр Дам у Страсбурзі (до речі, вражаючий), є в Діжоні, Реймсі, Ам’єні, Шартрі, Руані. Паризький широка публіка знає краще, але не можна сказати, що з усіх перелічених він найкрасивіший. Вони всі неймовірні. Кожний з них зі своїм характером, обличчям, голосом… Це ж бо не будівлі — це щось живе. Більшість людей (віруючих і невіруючих) говорили про Нотр-Дам як про велетенську живу істоту. Величну, рідну…
2.З’ясувалася суперечність у деяких віруючих людей. З одного боку, вони почуваються частиною європейської цивілізації та щиро переймаються тим, що сталося. З іншого ж боку, вони дуже болісно ревнують нас, католиків, бо для нас це не просто пам’ятка архітектури, але щось набагато більше й важливіше. Не набір старих каменів, не символ, а щось живе, сповнене дихання і сенсу… «Не треба, не треба! Це не тільки католицький скарб!» А хіба хто сказав, що тільки? Ні, це всесвітній скарб. Просто за своєю суттю, за первісним своїм задумом, за своєю природою, за головним своїм призначенням — це католицький храм, присвячений Діві Марії. Чи це комусь подобається, чи ні.
3.Стало насправді цікаво: чи зродила атеїстична частина людської цивілізації бодай щось, що можна було би сміливо поставити поруч із шедеврами середньовічної готики? За красою виконання, внутрішнім смислом та силою враження?
Все, що будь-коли мене вражало до сліз, до мурашок по шкірі, так чи інакше було пов’язане саме з релігійним світоглядом. Вибачте, але я не можу згадати жодної світської споруди, яка би силою впливу дорівнювала Кельнському собору.
Чи можуть люди, які відкинули Бога, створити такий могутній живий організм? Поки що моя відповідь — ні. Атеїсти будують прекрасні торгові центри, стадіони, будинки, театри і в’язниці. Втілити в камені німотність і величність вічності вони не можуть саме тому, що не вірять у вічність. А як можна геніально виразити те, у що не віриш?
4.Раптом сформулювала, що з дитинства проймає саме мене. У старому великому храмі, який просто стоїть собі мовчки й нікого не чіпає, тебе раптом захоплює вічність. В усій красі, величі, безмовності й гармонії. Ти дивишся, входиш і розумієш, що — так, Бог є. Ось Він. Та могутня сила, яка багато століть тому склала мільйон каменів і скла в єдине ціле. Де кожний камінчик лежить рівно на своєму місці й без нього ціле буде неповним.
Саме це в них найцінніше: давні архітектори могли з галасу, каменю і багатовікової праці народжувати таке чудо, яке береже у своїх стінах вічність, її велич і мовчання по 10-15 століть, приводячи всіх у зачудування.
Я це відчувала й розуміла з дитинства, відтоді, як уперше побачила фотографію готичного собору зсередини і зовні. Одного погляду на знімок вистачило, щоби зрозуміти: Бог є. Тому що це диво не могло виникнути без Нього. Просто не могло.
Відтоді минуло понад 30 років, а я й надалі в цьому переконана.
5.Одна з головних причин нашого стрімкого здичавіння полягає в тому, що сучасна людина відучилася перебувати в тиші й розуміти мову безгоміння. Вона не слухає природу, не слухає Всесвіт, «шепіт зірок» вважає або істеричною дурницею, або неуцтвом. Тонке налаштування на коливання всесвіту для неї просто не існує. На жаль, сучасна людина разом із упередженнями минулого викорчувала з себе й багато цінного. Вона впевнена в собі, але при цьому нафарширована стереотипами та міфологією набагато сильніше за середньовічного селянина. Вона освічена й начитана, але від неї непристойно багато шуму.
Мені дедалі частіше здається, що шум (інформаційний, акустичний, ментальний) — це головне, що виробляє нинішня цивілізація. А тому вона затято бореться з тишею. Не підозрюючи, що таким чином нищить насамперед саму себе. Тому що в глибині свого єства людина складається з цього великого безгоміння, яке досі бережуть у собі великі собори…
фінансово.
Щиро дякуємо!
