Священники виходять із залежностей і тяжких депресій. Багато людей повертаються, інколи й через 20 років, до Церкви. Ті, хто пробував накласти на себе руки, повертаються до повноти життя.
Отець Доліндо — через 50 років після смерті — виконує обіцяне: «Нароблю більше галасу по смерті, ніж за життя!»
Осінь 2019 року. Над Неаполем сяє сонце. Наближається дев’ята година. Сальваторе зі зв’язкою ключів підходить до брами храму св.Йосифа і Богородиці Лурдської, що стоїть при вузькій вуличці Сальваторе Томмазі.
«Чао, белла! — вітає мене з ентузіазмом ще звіддалік. — У нас сьогодні аж три польські групи. Вчора теж були, і дві Меси вашою мовою. Близько 50 паломників із Польщі щотижня. Йоанно, падре Доліндо на тебе чекає — поки нікого нема, йди!»
Гріб отця Доліндо
Я притуляюся обличчям до мармурового надгробка мого духовного отця. Через хвилину за мною стають двоє чоловіків. Ми обнімаємось як друзі, хоч і бачимося вперше.
Молодший, веселий і з лисиною, — це один зі словацьких настоятелів Згромадження св.Вікентія — ордену, в якому о.Доліндо прийняв священницькі свячення 1906 року. Другий, припорошений сивиною, делікатно й несміливо усміхається. Має колоратку.
Він довго молиться, судомно стискаючи щойно видрукувану тоді словацькою мовою біографію о.Доліндо і щохвилини крадькома позираючи на мене. Нарешті підсідає до мене і ламким голосом, на одному диханні, викидає з себе, як петарду:
— Я приїхав сюди подякувати Богу. Я повернувся в орден через двадцять років…
Я завмираю, ми обоє боремося з розчуленням, яке стискає горло. Священникові ще вдається додати:
— Це завдяки свідченню о.Доліндо… Будь ласка, багато моліться за мене.
— Отче, — затримую я словака за плече, — але що Вас зачепило в житті о.Руотоло?
— Багато що. Але сильно — факт, що він склав Богові обіти як францисканський терціарій…
— Ну і?… — наполягаю я.
— І залишився вірний нашим вікентійським обітам, до вбогості, — каже зворушений священник.
— Так, попри те, що мусив він вас відійти, в серці він до кінця залишився місійним священником… Ви про це знаєте?
Ісусе, в мене вже немає сил
Кількома місяцями раніше у храмі Божого Милосердя біля Borgo Santo Spirito в Римі я вклякла перед Пресвятими Дарами. Я була на межі фізичної витривалості — після щотижневих польотів туди й назад із Катовіц над Тибр, після десятків зустрічей і вплетених у це реколекцій з отцем Доліндо.
Рвано і крикливим тоном змовлені літанії італійською, як моляться тутешні донни, не втамовують моєї втоми. «Ісусе, в мене вже сил нема…»
Щораз сильніше відчуваю, що Святої Меси я вже не дочекаюся. «Ісусе, навіщо це все?» Коли римські донни закінчують стрекотіти Розарій, з’являється надія на тишу. Але настає черга для чергових літаній А і Б… «Я вже можу йти?» — кидаю на Нього погляд.
Після короткої боротьби відчуваю дозвіл підвестися. Змирившись із неможливістю, і з гармидером думок у голові, штовхаю маятникові двері храму. На вулиці — темрява й пустка. Навіть немає на своєму «посту» блідого Марко, який зазвичай сидить по-турецьки на картатому пледі, постеленому на нижній сходинці перед храмом, оточений образочками Ісуса Милосердного, Йоана Павла ІІ і Сестри Фаустини, і погідним Buongiorno вітає тих, хто піднімається сходами.
Дякуємо за отця Доліндо
Я вирушаю в напрямку площі св.Петра вузькою Borgo Santo Spirito. Тут нарешті тихо; чути лише глухий звук дощових крапель, що вдаряють об парасольку, і луну моїх кроків, що відбивається від стін будинків.
Звіддалік помічаю контури двох чорних постатей. На головах — каптури, руки в кишенях. Ідуть упевненим кроком. Рефлекторно хапаюся за скапулярій. Вони наближаються щоразу швидше. Двоє чоловіків оминають мене так, що я проходжу поміж ними. Один легко ковзає мені об руку. Сильніше стискаю скапулярій. За мить чую поза спиною:
— Пані Брожек!?
Обертаюся, чоловіки стягують каптури і підбігають.
— Ну, пані Брожек! — усміхаються. — Дякуємо за отця Доліндо!
Збита з пантелику, запитую:
— А ви що?
— Ну як «що»? На першому курсі семінарії! Ми тут зі словаками, вже також дали їм отця Доліндо почитати. Це завдяки ньому!
— Але що?.. — надалі допитуюся, трохи ошелешена несподіваною зустріччю.
— Ну, що ми теж захотіли бути священниками!
Питаю прискіпливо:
— Але конкретно: що вас привабило в отці Доліндо?
— Його свідчення вірності й послуху Церкві. Це підштовхнуло нас віддати життя в руки Христа!
За хвилину ми розстаємося. Годинник над базилікою св.Петра ліниво вибиває 19.00. Дощ припиняється. І попри те, що над дахами Рима висять темні хмари, в серці сходить сонце…
Ісус і галас у Церкві
— Він нам завжди казав, ніби жартома: «Допіру по смерті нароблю галасу!» — Грація Руотоло, родичка неапольського містика, кладе слухавку після –надцятого за день дзвінка у справі зустрічі з журналістом –надцятого з черги паломництва.
— Дзвонять священники з усього світу: Америки, Австралії, Франції, Угорщини, Польщі. Не раз ми ледве їх розуміємо. Долі, але ж ти наробив! — схрещує руки, беручи себе попід пахви, і вдивляється в обличчя отця Доліндо на велетенському фото.
— Мене всі запитують, як ти це витримав: вісімнадцять років без відправлення Святої Меси, стільки років заборони сповідати й виголошувати проповіді, занесення твоїх коментарів до Святого Письма в Індекс заборонених книжок! Ну то як?
Грація якусь хвилину вдивляється у великі карі очі дядька.
— А ти що відповідаєш на такі запитання? — повертається вона до мене.
«Моєю таємницею був Ісус Сакраментальний», — цитую я отця Доліндо.
Любов до Церкви
Зі стосу книжок і нотаток 94-річна вже неаполітанська дама виловлює ті кілька речень, які в бурях, що нині шарпають Церкву, є немов дзвін на сполох і потужне світло. Світло великого свідка, священника, якого шарпали шторми страждання. Свідка героїчної вірності, послуху та любові до Церкви:
«Я багато пережив і ніколи не мав стільки причин дякувати Богу за те, що пов’язав мене з Церквою, як тоді, коли саме ця Церква мною струсонула і мене знищила! О так, оскільки Церква завжди є чистим джерелом правди, і хто з Церквою, той з Ісусом, Тим, який сказав: Я — дорога, правда і життя. Отож люби Церкву сильно, і якщо побачиш, що всі її члени, навіть ієрархи, сходять на манівці, — пам’ятай, що Ісус не провадить на манівці і що Ісус — це єдина достатня причина нашої любові до Церкви!»
Переклад CREDO за: Йоанна Бонткевич-Брожек, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
