Інтерв’ю

Святі ніколи не помирають — інтерв’ю з батьками Ніколи Періна

08 Квітня 2021, 11:01 641 КАІ

Нікола Перін помер 24 грудня 2015 року у віці 17 років. Готується його беатифікаційний процес на дієцезіальному рівні. На підставі його біографії знімають художній фільм.

«Ми хочемо переказати молоді, що Нікола живий. Ми щодня відчуваємо його присутність. Про це також розповідають нам інші. Виникли різні молитовні групи. Ми молимося, дякуючи за дар життя Ніколи. Не перестаємо дякувати Богові за нього, бо інакше ми би зрадили його віру», — сказали в інтерв’ю КАІ батьки Ніколи Періна, Адріана Ванзан та Роберто Перін.

— Алессандро Мандзоні, бард італійської літератури, казав: «Ніхто не святий для свого слуги». Ви бачили, як Нікола зростав. Як це було?

Адріана Ванзан:

— Ці слова Мандзоні наводять на думку, що господар погано ставився до свого слуги (сміється)… «Коли мій пан злий, — казав слуга, — то тільки віддає накази». Не знає, що таке делікатність, ввічливість. Так, приблизно, і в стосунках батьки-діти. Батьки теж тільки дають настанови: будь ввічливим, вчися, поводься добре тощо.

Нікола був такою ж дитиною, як і інші. Поводився, як усі діти. Як кожна дитина, висловлював свою думку відповідно до віку. Але мушу сказати — хоча це може виглядати як протиріччя, — що він ніколи нас не засмучував. Він добре навчався, був лідером класу. Вмів і мусив самоорганізовуватися. Грав у регбі, яке дуже любив. Іншим його захопленням було рибальство. Ще коли він був у середніх класах, я запитувала його: «Нікола, ти даси собі раду?» — «Мамо, не хвилюйся, я впораюся». І маю сказати, що він завжди був готовий допомогти друзям, якщо це було потрібно. Можливо, іноді його зрілість, його міркування понад його вік непокоїли мене. Він був дуже чуйний до людей, які потребують допомоги. Я пам’ятаю, як повернулася з лікарні після операції на хребті. Нікола дав мені медальйон зі словами: «Мамо, тримай повсякчас при собі цей медальйон із Божою Матір’ю. Вона завжди тобі допоможе». Йому було тоді сім років.

 

 

Повага до природи, до навколишнього середовища. Коли він їздив кудись із батьком і бачив, як хтось незаконно ловить рибу, браконьєрствує, — відразу казав: «Тато, дзвонімо патрулю». І цим закінчувалося, якщо він бачив щось незаконне. Мушу сказати, що він часто поводився не так, як поводяться діти його віку.

— Це Вас турбувало?

— Я була цим дуже занепокоєна.

— Друзі дитинства розповідають, що Нікола був дуже добрим, чутливим хлопцем, гуляв із ними, що вони разом проводили вільний час; він був нормальним.

— Про святих (у лапках) кажуть, що вони звичайні люди, але дозволяють Божій любові захопити душу.

— Але для цього, мабуть, також потрібна ще й спеціальна атмосфера вдома?

— Ми завжди старалися разом брати участь у Святій Месі — або з татом, або з мамою. Коли чоловік іще водив його до молодших класів, то по дорозі вони заходили до храму, щоби привітати Богородицю або запалити свічку перед вівтарем. Те ж саме робив дідусь, коли відводив Ніколу до школи. Він ходив на катехизу. Нікола багато тренувався, але завжди брав участь у недільній Святій Месі (або в суботу ввечері). Він ніколи не ходив на Месу «бо треба». Це випливало з його серця, бо було зустріччю з Господом.

 

 

— У вашому домі завжди було багато друзів Ніколи. Всі вони розповідають сьогодні, що він значно відрізнявся від інших, насамперед, відкритістю і добротою. Якщо в когось були проблеми, він приходив до нього…

— Нікола запрошував усіх; коли було тепло, дім був завжди повен. У неділю по обіді чоловік готував їм піццу або щось інше. Для Ніколи було дуже важливо проводити час із друзями. Вони навіть робили тут разом уроки. Іноді він із друзями йшов до дідуся і бабусі.

— Якось тато, Роберто, взяв малого Ніколу на тренування з регбі — виду спорту, популярнішому у вашому регіоні, Венето, за футбол. Син виглядав з-поза ніг тата і дивися на тренера…

Роберто Перін:

— Так, насправді Нікола вперше зустрівся з тренером і регбі ще в дитячому садку. Але історія з цим видом спорту розпочалася дещо пізніше. Він дуже любив регбі.

— Хто вирішив, що син займатиметься регбі? Тато?

— Нікола був іще дуже маленький, коли я взяв його на гру. Йому так сподобався м’яч для регбі, що він залишився з ним.

— Ви не боялися за сина? Це дуже контактна, травматична гра. Але це й чоловіча гра.

— Це безпечний спорт.

— Ви завжди приходили на тренування, на гру до сина?

— Так, я завжди був присутній.

— І врешті, за кілька років, тато, дивлячись на сина як глядач, був наляканий його безстрашністю. Товариші Ніколи по команді розповідають, як він якось пробіг половину поля, на останніх метрах, щоб ніхто його не заблокував, зробив щось на кшталт стрибка дельфіна і здобув очко. І почув голос із трибуни: «Не роби так!»

— Кожен, хто займається цим видом спорту, має страхування. Якби хтось із них щось собі зробив, то страховики перевіряють, чи це не була бравада гравця. Вони були дуже молоді, підлітки, і такий кидок уперед, щоб приземлитися за лінією поля та набрати очко, міг закінчитися погано. Я побачив, що Нікола пливе у повітрі і приземляється.

— Він, схоже, мав серце лева, і це завжди було помітно під час гри. Саме він керував грою команди, просуваючи всіх уперед або назад.

— Нікола додавав сміливості своїм товаришам по команді, він керував тим, як м’яч має вийти з зіткнення; був головним розігрувачем (флай-хавом) зіткнення, мозком команди.

— А що казала мама, коли син повертався із синцями?

Адріана Ванзан:

— На щастя, таких ситуацій було небагато. Проте завжди було повно піску в кошику для прання. Нікола охоче вдавався до падіння на землю під час гри. Коли йшов дощ, їхнє поле відразу ставало болотом. Гадаю, це природне середовище для регбіста. Але коли ти весь у багнюці, то встати не так легко. Тоді також видно, любиш ти цей вид спорту чи ні. А він завжди любив регбі.

Роберто Перін:

— На тій позиції, що він грав, його рідко хтось зачіпав. Товариші по команді його захищали. Він був або розігрувачем зіткнення або розігрувачем атаки. Його завжди оточували більші гравці.

— Що відбувалося, коли його команда програвала?

Роберто Перін:

— Бувало, що вони програвали двадцять очок. Нікола не здавався, а голосно закликав товаришів до боротьби. Він кричав: «Уперед! Ми можемо зробити тачдаун! Треба заробити очко».

Адріана Ванзан:

— Він був відповідальний. Один із його товаришів по команді отримав травму. Гадаю, пошкодив стегнову кістку. Син був капітаном команди. В неділю по обіді ми шукали в лікарні його друга, бо Нікола хотів переконатися, що з ним усе добре і йому нічого не загрожує. Він відчував відповідальність за своїх товаришів.

— Чи не казав вам Нікола, що товариші по команді могли б більше віддаватися грі, тренуванням?

— Він завжди розмовляв про це зі своїм татом. А мені казав: «Мамо, ти тільки трохи розумієш регбі».

Роберто Перін:

— Так, він ділився зі мною. Я намагався йому пояснити, що не всі мають талант до гри. І не всі так сильно нею захоплюються. До певного віку гра хлопців нестабільна, у них багато злетів і падінь. На жаль, у тому віці, коли він уже міг отримати задоволення від гри, Нікола захворів.

— Його тренери розповідають, що він приходив на тренування першим і йшов останнім.

Адріана Ванзан:

— І останнім повертався додому.

Роберто Перін:

— Мусив іти до роздягальні й підганяти хлопців, щоб ішли додому. Я завжди привозив його з товаришами на тренування і відвозив додому. Був таким собі таксистом. Я часто казав: «Чекаю три хвилини, інакше повертатиметеся додому пішки». А вони весь час розмовляли про гру, про тактику.

— Чи помічали ви, що Нікола молився, шукав для цього час і можливість?

Роберто Перін:

— Ми цього не бачили. Він молився приватно. Не показував, що молиться.

Адріана Ванзан:

— Якщо щось говорив на цю тему, то тільки: «Іду до кімнати помолитися» — і зачиняв двері. Казав нам лише: «Я хочу побути на самоті». Потім ми прочитали деякі речі в його зошитах із релігії, як він писав про свої вибори. Вчитель сказав: «Вибери з 40 вказаних речей три, які ти хотів би взяти в подорож». Першим Нікола вибрав Євангеліє, другою була фляга, а третьою — фотографія дорогої йому людини. Пояснюючи цей вибір, він написав: «Євангеліє для мене — це точка відліку, фляга — щоб вижити, а фотографія — щоб мати товариша в подорожі». Йому було тоді 11 років.

Коли в школі він бачив, як сильніші хлопці знущалися зі слабших, то без тіні страху ставав на бік слабших. Він намагався залагодити конфлікти. Одна з його подруг із гімназії розповіла мені вже після його смерті, що найкраще почувалася в його товаристві, бо інші постійно з неї насміхалися, а він ні. Ми знали, що він чуйний, що його думки досить зрілі, може навіть занадто, як на його вік. Тільки пізніше я багато чого зрозуміла.

— Із розповідей його знайомих?

— Так. Але також ми знайшли різні його нотатки, щоденники. Ми бачили його як батьки. А інші дивилися на нього зовсім інакше. Ці розповіді дуже цінні.

— Як ви дізналися про його хворобу?

— Він якось часто став застуджуватися, швидко втомлювався. Був червень, дуже спекотно. Закінчення навчання і тренувань. Він казав: «Мамо, у мене болять ноги, спина». Сімейний лікар нічого не знайшов, але порадив зробити обстеження. Щойно результати були готові, він зателефонував до нас із лікарні, о 12:35. Я пам’ятаю це, як сьогодні. «Прийдіть якнайшвидше до приймального відділення, аналіз крові поганий», — сказав лікар. Ми ніби катапультувалися й опинилися в зовсім іншому місці. Після аналізу кісткового мозку Нікола поклали в лікарню в Падуї. Ми зайшли в палату, а там уже було двоє хлопців, обидва без волосся. Це було у відділенні педіатричної гематології. «Мамо, чому у цих хлопців немає волосся?» — запитав Нікола. Я не знала, що йому відповісти. Бачити свою дитину в такому відділенні — вже не легко. Як йому це пояснити? Я сама собі не могла відповісти.

 

 

—Ви зі свого боку намагалися віднайти себе у цій ситуації, а Нікола робив це у свій спосіб?

— Хоча, коли ми прийшли до нього на другий день, то побачили, як він сміється з товаришами по палаті. Він постійно жартував. Інші батьки казали мені, що цим він морально підтримує їхніх дітей. Усмішки йому не бракувало, хоча ситуація була трагічна. Навіть у лікарні було регбі. Тато одного з маленьких пацієнтів грав у національній збірній Італії. Регбі було такою втіхою для Ніколи! Товариші по команді постійно його відвідували. Вони завжди казали, що йому можна довірити свої проблеми і справи. А він про це нікому не розповість.

— На фотографіях він виглядає дуже непогано.

Роберто Перін:

— Нікола навіть брав участь у показах моди, вбраний як гравець регбі. Він тоді вже тиждень як був у лікарні в Падуї. В Ровіґо організували показ моди. Нікола мав взяти в ньому участь. Я знаю, що він запитав дозволу у завідувача відділенням, і той дозволив йому поїхати додому до вечора неділі.

— Він був атлетичним, рухливим, але через хіміотерапію у нього почало випадати волосся…

Адріана Ванзан:

— Після першої пересадки кісткового мозку він досить швидко повернувся до форми. Другу трансплантацію пережив набагато гірше. Але постійно намагався реагувати, віднайти сили. Лікарня знайшла донора кісткового мозку в Індії. Приходить медбрат і каже: «Нікола, на жаль, той чоловік відмовився. Мені шкода» «Нічого. Хто знає, якби мені пересадили цей індійський мозок, то я, можливо, опинився б на обкладинках газет над Гангом?» — відповів Нікола зі сміхом.

— Якось його відвідав у лікарні єпископ Падуї.

— Одна з учительок із лікарні зустріла нового єпископа у своєму районі. Вона розповіла ієрархові, як він знайомився з Падуєю, про Ніколу, що він особливий хлопець. Єпископ вступив на посаду в неділю, а в середу прийшов відвідати Ніколу в лікарні. Він прийшов просто до його палати, представився: «Чао, Нікола. Я дон Клаудіо. Я зараз місцевий єпископ». «Знаю», — відповів Нікола. Єпископ захотів залишитися з ним наодинці. Він був у палаті близько 40 хвилин. А ми чекали в коридорі. Я сказала секретарю єпископа, що, може, інші діти, інші батьки теж хотіли би сказати кілька слів єпископу. «Не турбуйтеся, — відповів він мені, — єпископ іще повернеться. Сьогодні він прийшов тільки до Ніколи». Прощаючись у коридорі, єпископ сказав учительці: «Ви мали рацію, Нікола справді особливий юнак».

— Потім його перевели до лікарні у Вероні?

Роберто Перін:

— Так хотів Нікола. Навіть наполягав, щоб його туди перевели. Казав мені: «Тату, забери мене звідси!» Йому ще вдалося написати подячного листа лікарям і медичному персоналу з відділу гематології.

— Із Верони ви повернулися до Ровіґо?

Адріана Ванзан:

— 8 грудня 2015 року Нікола востаннє поклали в лікарню. Він уже кілька днів почувався гірше. У нього дуже боліла голова. Лікарі попередили нас, що вже не можуть нічим зарадити. Нікола, мабуть, теж це розумів. Його стан щодня погіршувався. Ми запитували його, чи хоче він поїхати до лікарні в Падуї. «Мамусю, вирішуймо разом, ми ж сім’я», — сказав він мені. Лікарка сказала, що він дуже зрілий пацієнт. Зрозумів, що ситуація критична і хоче бути ближче до дому. Хотів повернутися до Ровіґо. Своєму духівнику Нікола сказав так: «Я знаю, що Бог мене любить, і прийму все, що Він мені приготував».

 

 

— Сказати таке в такий драматичний і важкий момент — це для молодого хлопця велике свідчення віри.

— Я бачила його спокій і радість в очах, коли до нього прийшов о.Джанлуїджі. Нікола мав тоді такий спокійний вигляд.

— І настало 24 грудня.

— Ще за два дні до того, 22 грудня, у вівторок, Нікола попросив батька допомогти йому зробити знак хреста. У нього дуже боліло плече, і він уже не мав сил. Йому кололи багато морфію. Це був останній жест Ніколи. Коли я або моя сестра подавали йому руку, він стискав її. Розумів, що відбувається. Він знав про це ще набагато раніше. Після першої пересадки я сказала, що у нього мієлодиспластичний синдром. «Ні мамо, це щось набагато серйозніше», — відповів мені син. Він розумів, на що хворіє, прийняв це і пожертвував свої страждання за Церкву, за сім’ї, за молодь. Нікола помер 24 грудня об 11 годині.

— У день похорону храм був переповнений. Прийшли друзі з клубу і багато людей, які особисто не були з ним знайомі.

Роберто Перін:

— На похорон прийшло дуже багато людей. Багато хто стояв на вулиці, бо не вмістилися в храмі. Насправді, багато з них не були знайомі з Ніколою за життя.

— У Великодню неділю слова «Святі ніколи не вмирають», мабуть, набирають особливого значення?

— Ми пообіцяли синові одне: не впадати в розпач.

Адріана Ванзан:

— Ми хочемо переказати молоді, що Нікола живий. Ми щодня відчуваємо його присутність. Про це також розповідають нам інші. Виникли різні молитовні групи. Ми молимося, дякуючи за дар життя Ніколи. Ніколи не перестаємо дякувати Богові за нього, бо інакше ми би зрадили його віру. Життя нашого сина було і є цінним даром. Він любив доглядати за собою, гарно одягатися. Але йдеться не лише про те, що він дбав про зовнішню красу, — а й про красу духовну. Це не якісь недосяжні речі. Святість — це для кожного. Ісус казав: «Будьте святими, як Я святий!» Важливо не бути самому. Так, як у регбі, давати пас назад, бо хочеш, щоб інші були з тобою. Допомагаєш їм, передаючи їм м’яч. Тачдаун робиться з іншими, всією командою, а не самостійно.

— Потрібно оглядатися назад?

— Саме так. Треба допомагати слабшим — тим, що позаду, — іти вперед.

— Коли дивишся на біографії Карло Акутіса та Ніколи, вражає, що обидва не хотіли втратити навіть миті свого життя.

— Не можна втрачати часу, бо життя надто цінне. І не знаєш, коли закінчиться це земне життя. Важливо віддавати його іншим.

 

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Італія
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: