Христос закликав до прощення, а також називав миротворців блаженними. Але чи прощення може відбуватися одномоментно — чи це процес, який вимагає часу?
Іноді люди вдають примирення, говорять про прощення, але насправді не можуть пробачити. То що в такому разі робити? І чи таки треба пробачати негайно кривдника, який продовжує свою агресію? Чи можливе — і чи потрібне — прощення людям, які не розкаюються за заподіяне (прощення між росіянами та українцями після цієї війни)? Чи прощення і примирення — одне і те ж саме? Що у Святому Письмі про це написано? Можливо, є біблійні приклади і приклади з історії, які стосуються прощення та примирення. От, наприклад, лист примирення, який підготували польські єпископи для німецьких у 1965 році — через 20 років після закінчення ІІ Світової війни…
Пробачення у Святому Письмі
Кожна людина потребує Божого пробачення, бо кожна людина — грішна. А це тому, що, отримавши Божу благодать, людина не використала її належним чином, не повернула Богу належну подяку за цю благодать, тобто не дала Йому свою любов і вірність. Тому ми отримуємо пробачення, якщо усвідомлюємо свій борг перед Богом, цю невірність Йому, брак любові в наших серцях до Нього, і щиро тужимо за Ним, щиро жаліємо про такий стан справ. Боже пробачення — це дар, коли Бог, говорячи мовою Святого Письма, вже «не бачить гріха», але також насправді пробачає його, відпускає, дарує.
З людського погляду, Боже пробачення незрозуміле і несправедливе. Людське правосуддя допускає пробачення дуже рідко, і лише як виняток, за якихось нагод. Для Бога пробачення — це норма, вираження Його суті, прояв того, Хто Він: що Він для своїх грішних дітей є люблячим Отцем. Причому в Бога немає якоїсь міри у пробаченні: Він прощає стільки, скільки людина Його про це просить. Зрештою, до цього закликає Христос і своїх учнів, коли про пробачення запитав Його апостол Петро: «Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?» Ісус промовив до нього: «Не кажу тобі: до сімох разів, але — до сімдесяти раз по сім» (Мт 18, 21-22). Про це також Христос навчав своїх учнів у молитві до Отця: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт 6, 12).
Взагалі, Новий Завіт починається проповіддю про пробачення. Коли Йоан Хреститель на річці Йордан хрестив водою, що було символом прощення. Читаємо в Євангелії від Марка: «Так виступив Йоан, хрестивши у пустині та проповідувавши хрещення покаяння на прощення гріхів» (Мк 1, 4). Проте при цьому умовою було «визнання своїх гріхів», і саме це робили люди, що приходили над Йордан до Йоана: «І виходили до нього — вся країна Юдейська та всі єрусалимляни, хрестились від нього в ріці Йордані й визнавали гріхи свої» (Мк 1, 5).
Увінчанням справи пробачення буде смерть Спасителя на хресті, коли Він помре за грішників, щоб ті могли отримати спасіння. Але так само і тут: це спасіння не дається автоматично, лише через навернення. Апостол Петро проповідував після Зіслання Святого Духа про Воскреслого Христа, і після цієї проповіді слухачі в Єрусалимі спитали апостолів, як тепер бути: «Почувши це, вони розжалобилися серцем і сказали до Петра й до інших апостолів: «Що нам робити, мужі брати?» (Діян 2, 37). На що Петро сказав: «Покайтесь, і нехай кожний з вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших» (Діян 2, 38). Тобто покаяння є умовою відпущення гріхів, пробачення Богом грішникові його провин.
У Святому Письмі є ще щось таке, як пробачення ближньому його провин проти мене особисто, чи проти моїх рідних, або заклик не мститися на ворогах. Про це була мова навіть у Старому Завіті, у Законі Мойсея: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха. Не будеш мститися і не будеш злопам’ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я — Господь» (Лев 19, 17-18). Подібно й поетичні Книги Старого Завіту потім закликатимуть до милосердя на взірець милосердя Бога до нас, людей. А в Новому Завіті Ісус Христос розвине цю думку, наголошуючи: Бог не пробачить тому, хто сам не пробачає (див. Мт 18, 23-35 чи Мт 6, 14-15). Зрештою, Христос помираючи на хресті, просив Отця за своїх кривдників: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк 23, 34).
Пробачення у людей, милосердя і справедливість у суспільстві
Пробачення означає, що покривджений не домагається справедливого надолуження зазнаних особистих кривд і прагне примирення з кривдником. Таке діяння передбачає волю покривдженого пробачити, воно може бути лише добровільним. Водночас, пробачення не перекреслює виміру справедливості, якої має зазнати кривдник. Інакше це була б карикатура на пробачення — або, якщо брати аналогію зі Святого Письма, це було б очікуванням на Боже прощення без навернення зі своєї сторони.
З точки зору релігійної — якщо хтось особисто, в ім’я Євангелія, має свідомий і добровільний намір пробачити кривдникові в будь-якому разі, то це християнська чеснота; і таке не раз трапляється. Але це відбувається на особистому рівні. На суспільному рівні це не може бути приводом вибачення злочинцеві його злочинів, немовби нічого не сталося. Вимір справедливості не може бути вибірковим, а злочинець повинен зазнати заслуженого покарання за свої злочини у цьому суспільстві.
Але також особисте пробачення і примирення неможливе без згоди на це самої жертви. Не можна цього робити «замість неї» або «від її імені». Іншими словами: ніхто не може і не має права, крім самої жертви злочину, вділяти пробачення злочинцеві.
Тома Аквінський писав про пробачення у одному з трактатів своєї «Суми теології», коли описував милосердя (в іншому трактаті була описана «справедливість»). Він називає милосердя блаженством, посилаючись на слова Христа з Нагірної проповіді: «Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя» (Мт 5, 7). Також Аквінат пов’язує милосердя з даром ради (див. STh I-II, q. 69; II-II, q. 52, a. 4). Дар ради — це один із семи дарів Святого Духа. Саме цей дар допомагає нам із Божою допомогою «радити собі в житті», в усіх, навіть найважчих життєвих ситуаціях. Дар ради дозволяє нам приймати правильні рішення. Іншими словами, «пробачення від безпорадності» є фальшивим і вимушеним, а не свідомим і добровільним.
У християнській традиції милосердя постійно пов’язується зі справедливістю. Той-таки Тома Аквінський свого часу вчив, що Боже милосердя і справедливість це одне і те саме. Особливо справедливість важлива для суспільства, і це є одним із головних завдань політики — підтримка і утвердження справедливості. Церковна проповідь милосердя повинна не перекреслювати суспільну справедливість, але її суттєво доповнювати, як сіль страву. Святий Августин колись писав: «Чим є держава, позбавлена справедливості, як не величезною зграєю злодіїв?» (Августин Аврелій, Про Град Божий, IV, 4).
Однією з політичних справ держав є війни — а також воєнні злочини, які є проявом злочинної політики. І за ці злочини належить справедливе покарання. Милосердя, яке проголошує Церква, не може «прикривати» ці злочини, щоб якось в ім’я цього милосердя про ці злочини забути. Папа Бенедикт XVI писав в одній зі своїх енциклік: «Церква не може і не сміє вдаватися до політичної боротьби, щоб суспільство стало справедливішим. Вона не може і не повинна посідати місце держави. Однак вона не може і не повинна залишатися осторонь, коли триває боротьба за справедливість. Вона повинна включитися в неї через розумову аргументацію і пробудити духовні сили, без яких справедливість, що завжди вимагає зречень, не матиме успіху і не розвиватиметься. Соціальна справедливість не може бути завданням Церкви, її повинна створювати політика. Однак вона дуже зацікавлена у досягненні справедливості через відкритість пізнання і волі до вимог добра» (Бенедикт XVI, «Deus caritas est», 28).
Сьогодні, після великих злочинів проти людства, які сталися у ХХ столітті і, на жаль, продовжуються в ХХІ столітті — як хоч би під час війни Росії проти України в 2022 році, — вже не лише філософи, але й багато теологів, пишучи про милосердя і пробачення, говорять про це в контексті справедливості. Отож, вони повертаються до традиції не лише Отців Церкви, але й біблійної, де милосердя (пробачення) неможливе без справедливості (навернення). Гасло, яке звучить: «Неможливе милосердя без справедливості» стало чимось очевидним і нормальним — а також християнським, після досвіду концтаборів, голодоморів, геноцидів та інших злочинів проти людства.
Підсумовуючи, можна сказати, що простити кривдника і злочинця завжди можливо, ба навіть вчення Церкви до цього заохочує. Головне, щоб були виконані такі умови:
1) це жертва особисто має пробачити,
2) це має відбутися після справедливого осуду суспільством злочинця,
3) бажано, щоби злочинець усвідомив свою провину і проявив вибачення — щоб, крім пробачення, могло у майбутньому настати також примирення.
Post scriptum
Звісно, бувають випадки примирення без прощення, коли це є певною акцією: або політичною, або вимушеною мірою, під зовнішнім тиском, щоб формально залагодити минулі справи і йти вперед. Багато країн так примирилося після воєн. Це щось «об’єктивне». Проте на суб’єктивному рівні прощення не відбулося. Людина особисто деколи не в змозі простити за злочини — не те що злочинцеві, але і його потомкам чи взагалі представникам його народу, його країні. Це вимагає часу, можливо — зміни поколінь. Рани не заживають швидко.
Христос прощав під час завдання Йому ран. Додавав, щоправда, що ті злочинці «не знали, що чинять»… Чи ми впевнені, що сьогоднішні кривдники народу України не знають, що чинять? У будь-якому разі: реалістично дивлячись, можна сказати, що пробачення колись настане — але те «колись», з огляду на глибину ран, ще далеко за обрієм майбутнього.
Послідовність має бути збережена: боротьба, перемога, справедливість, усвідомлення, розкаяння, примирення, прощення. Це етапи; деяким відведено багато років. Порушення послідовності може призвести до повторення злочинів. Бо непокаране зло має тенденцію відроджуватися і збільшуватися. Примирення зі злом і прощення злочинця, який це прощення використовує на ще більше зло, — це також зло. А примирення і прощення має бути добром.
фінансово.
Щиро дякуємо!
