День св. Йоана Непомука — відпустова урочистість у Дубні, місті рівненської області. Сьогодні тут святкують 30 років відновлення відправи Святих Мес у храмі, який комуністи колись перетворили у спортзал.
Перед святкуванням своїми думками з CREDO поділився гість свята, ординарій Луцької дієцезії єпископ Віталій Скомаровський.
Фото: Луцька дієцезія
— Минуло 30 років від повернення храму св. Йоана Непомука. Довгий час він був недоступний, комуністична влада закрила цю парафію. Нарешті, зі здобуттям незалежності Україною, вірні своїми стараннями досягли того, що цей храм був повернений громаді.
Святкуючи цю урочистість, ми дякуємо Богові за цю святиню. За місце, де люди моляться. І згадуємо тих, хто позбавлений своїх храмів, особливо за тих, хто залишився без храмів у зв’язку з війною, російською агресією.
Хочу також подякувати настоятелю парафії о. Ґжеґожу Оважаному, за 15 років священницької праці в цій парафії, за служіння вірним і за відновлення храмової будівлі. Також слова вдячності я скеровує до Пельплінської дієцезії в Польщі, яка тісно співпрацює з цією парафією, дуже багато допомагає, єпископу Ришарду Касині та його священникам.
30 років тому це була ще Львівська архідієцезія, якою керував архієпископ Мар’ян Яворський. Я прибув сюди не так давно, тільки 2014 року. За ці роки у Рівному збудували новий храм, будується храм у Вараші, постала каплиця в Горохові — але повернень Церкві храмів на моїй історії не було. На цих землях повернення історичних будівель відбулося набагато раніше. Хоча на території Луцької дієцезії (відновленої 1996 р.) є свої спірні будівлі, подібно до храму св. Миколая в Києві чи іншого органного залу, в Білій Церкві. У Рівному так само є органний зал, зроблений із відібраного в Церкви храму, і наші старання його повернути успіхом так і не увінчалися. Це не органний зал, це храм Різдва Пресвятої Богородиці і святого Антонія.
Хоча у нас не так багато потреб у культових спорудах, але йдеться про історичну справедливість. Це Дім Божий, і якраз у Рівному не завадило би мати ще один храм. І по-Божому,і суто по-людськи теж: те, що вкрадене, що забране силою, — все треба повернути. Хто його візьме — то вже інше питання; але якщо ми хочемо, щоб усе було справедливо, то все відібране треба повернути. Нинішня ситуація це особливо гостро показує.
Підготовку до цього святкування ми не скасовували, попри всі сумні події, бо сумних свят не буває. Нехай навіть частина гостей не може приїхати, але з’їдуться місцеві священники, люди прийдуть, і все буде гарно!
Звісно, аж таких святкувань, як 30-річчя повернення храму в Дубні, в нашій дієцезії не так багато. Але ось у понеділок, 16 травня, відзначали 30-річчя священства о. Вітольда-Йосифа Коваліва. Свято, урочиста Меса, ми їздили до Острога його вітати, це було прекрасно.
У нас, слава Богу, достатньо тихо — як повсюди, де не було гарячих боїв. Бо Київ і Чернігів — це одна історія, а сюди загарбники не приходили. На всій цій території — Львів, Луцьк, Закарпаття — лунають повітряні тривоги і є обстріли, але це достатньо спокійно як на війну. «Прилітало», звісно, і в Рівному, і в Здолбунові, і в Луцьку… але не було повідомлень, що постраждали якісь сакральні об’єкти — бо вони переважно по околицях міст.
Римо-католицька парафія в Дубно постала 1612 року, її ерегував єпископ Луцький і Бжеський Павел Волюцький. Перший, ще дерев’яний храм постав за кошти князя Дмитра Корибута Вишневецького. Ця святиня простояла близько півтора століття, але зруйнувалася; за деякими згадками, її завалила сильна буря. Тодішній настоятель, єпископ Як Качковський, за свої власні кошти і пожертви парафіян розпочав будівництво нового храму, однак сил вистачило тільки на закладення фундаменту і зведення частини стін. Молебні правилися в тимчасовій дерев’яній каплиці.
1811 року в Дубні була сильна пожежа, яка знищила чималу частину міста; зникла у полум’ї також і парафіяльна каплиця, і всі парафіяльні книги та документи. У цій ситуації містяни стали приходити на молитви до храму бернардинів, аж поки постав новий парафіяльний храм (фарний).
По смерті єпископа Качковського його наступник у настоятельстві в Дубні, о. Алоїз Осінський, прелат луцький, започаткував 1817 року будівництво нового центрального парафіяльного храму, присвяченого Йоанові Непомуку. Будівництво тривало 13 років. У день 1 листопада 1830 року о. Мар’ян Кшижановський, наступний луцький прелат, освятив будівлю.
В міжвоєнний період дубенська парафія значно збільшилася за рахунок прибуття великої кількості поляків, так що на 1938 рік налічувала близько 5 тисяч вірних. Тоді Дубно було центром деканату, до якого належали парафії Берестечка, Дубна, Лисіна, Млинова, Олики, Птичої та Золочівки (колись ще також Крупця і Тараканова). Довгі роки настоятелем тут був о. прелат Станіслав Кузьмінський, який виїхав до Польщі 1945 року, коли посилилися чергові гоніння на католиків з боку радянської комуністичної влади. У роки Другої світової війни дубенський храм жив звичним життям, а в часи німецької окупації був місцем прибіжища для поляків, які з околиць з’їжджалися до міста.
1946 року влада наказала закрити храм, однак він діяв іще 13 років. Певний час душпастирську опіку тут виконував о. Високінський, якого комуністи зрештою примусили виїхати до Вінниці. У 1948-1958 роках до фарного костелу в Дубні час від час приїжджав із послугою мандрівний апостол — о. Серафим Кашуба, капуцин, душпастир численних волинських парафій. За храм тоді відповідала група вірян, серед який найвідомішою була Теодора Врублевська, вчителька колишньої гімназії. Найбільшу трудність і прикрість становили величезні податки, які треба було сплачувати під загрозою репресій або негайного закриття храму. Пані Теодора їздила для вирішення цієї справи аж до Москви, а гроші на податки передавав о. Високінський із Вінниці. Остаточно храм закрила районна влада на підставі рішення від 21 жовтня 1959 року. Будівлю переказали місцевій спортивній школі.
Під час переробки святині на спортзал усе спорядження храму, включно з прекрасним бароковим вівтарем, бічними вівтарями, органом, лавками та іншими предметами, було знищене, або вивезене; хори розібрано. У сакристії облаштували туалети і душові, над пресвітерієм добудували поверх, вибили прохід за пресвітерій, влаштувавши там канцелярію та роздягалки. Напис на фронтоні GLORIA TIBI DOMINE 1832 замінили написом «Дитяча спортивна школа», а замість скульптури Христа поставили дискобола.
У цей час вірні, які потребували священницької послуги, їздили до храму в Кременці, який продовжував діяти без перерв. Там душпастирював 17 років о. Маркіян Трофим’як, пізніший єпископ Луцький і перший ординарій цієї дієцезії після її відновлення.
На початку 1990-х група вірних на чолі з п. Марією Божко розпочала старання про повернення храму. Статут парафії Рівненська обласна рада зареєструвала 3 грудня 1991 року — що, однак, аж ніяк не означало повернення вірним костелу. Першу після реєстрації парафії Святу Месу о. Чеслав Щерба відправив удома в п. Марії. Це було 20 березня 1992 року. Натомість 29 березня 1992 року о. Маркіян Трофим’як, завдяки м’якій домовленості з дирекцією спортшколи, відслужив першу Святу Месу в самому храмі. Деякий час католикам дозволялося тут служити Євхаристію по неділях і святах. Остаточне офіційне рішення про повернення храму міська рада Дубна затвердила 9 лютого 1994 року. Так завершився період небуття в історії дубенського фарного костелу і розпочався час його відродження.
Почергові етапи відбудови храму парафіяльна спільнота святкувала переважно у дні спомину свого покровителя, св. Йоана Непомука, за участі численних паломників — так званих «білих парафіян», що мешкають уже по різних країнах світу. У вересні 1997 року, на прохання настоятеля, Його Екселенція архієпископ Мар’ян Яворський надав парафії другий відпуст — на свято Воздвиження Святого Хреста, як подяку за врятування хреста із колишнього храму.
За матеріалами сайту парафії св. Йоана Непомука
10 жовтня 2016 року в дубенському храмі відбулося поклоніння реліквіям блаж. Марти Вєцкої, чиє служіння було пов’язане з українською землею. Фото: сайт парафії св. Йоана Непомука
фінансово.
Щиро дякуємо!
