Інтерв’ю

30 років священства о. Вітольда-Йосифа Коваліва. «Хотів бути схожим на Шептицького»

Czytać po polsku

16 Травня 2022, 16:13 1743 Ірина Єрмак

Сьогодні, 16 травня 2022 року, відзначає 30-ту річницю своїх свячень о. Вітольд-Йосиф Ковалів — пастир Луцької дієцезії, знаний багатьом (зокрема) завдяки діяльності видавництва «Волання з Волині», яке він сам і заснував.

Яким був шлях поляка з Закопаного, де він народився 1967 року, до Острога на Рівненщині, і скільки розумного, доброго й вічного він насадив, чи то пак насіяв, як сіяч Божого Слова, на цьому шляху, — розмова CREDO з о. Вітольдом.

— Вітаю Вас із річницею, отче. Чи то, як пишуть, «з ювілеєм».

— У священника є два ювілеї — 25 років служіння і 50. Тому в строгому розумінні це, звісно, не ювілей. Але прийнято святкувати щодесять років.

 

«Ще України не було, а я вже хотів у ній бути»

— Ми з Вами знаємося ще відтоді, як Католицька Церква в Україні тільки відроджувалася, а католицька преса в ній тільки зароджувалася… Знаю Вашу велетенську працю у видавничій справі. Але розкажіть, будь ласка, як Ваш шлях починався. Що то був за день — 16 травня 1992 року? З чим Ви ступали на шлях священства і чи здійснили те, чого хотіли, ступаючи на нього?

— «Почалося» все раніше. У червні ми мали реколекції перед свяченнями, у кармелітів у Черній під Краковом. Вони виявилися для мене важкими. Бо, їдучи додому з семінарії, я погано став на ногу, коли сходив з автобуса. Віз свої речі, бо вже закінчив семінарію, була велика торба книжок, і весь тягар тіла з тими книжками разом ліг невдало — я порвав зв’язки. Тож реколекції провів із ногою в гіпсі. За день до свячень гіпс зняли, але біль був такий, що колеги під час Меси мені постійно допомагали. Є момент, коли висвячуваний має лягти хрестом перед вівтарем. Мене вкладали і підводили. Я дуже добре запам’ятав той червоний килим із гербами Речі Посполитої — його в катедрі на Вавелі завжди стелять на свячення…

 

16 травня 1992 р. Свячення уділяє кардинал Махарський. Фото з архіву о.Вітольда-Йосифа

 

Тож асоціація у мене і тоді, і зараз — страждання, бо тоді боліло, і все життя мені ноги болять (о. Вітольд пересувається з двома ціпками, в нього розвинувся діабет. — Авт.). Я недавно жартома сказав до нашого єпископа Віталія Скомаровського: треба добре думати, про що ми молимося. Я колись молився, щоб бути подібним до Шептицького, бо дуже ним захоплювався. І ось, маю, що не можу ходити! (Сміється.)

А те, що працюватиму в Україні, я знав ще в ліцеї. Ще не було України як самостійної держави, то була радянська соціалістична республіка, а я вже їздив до Львівської архідієцезії, працювати в архівах. Шукав матеріалів для своєї магістерської праці в семінарії. Жив у катедрі, на самій горі. Настоятелем був о. Рафаїл Керницький, тоді ще навіть не єпископ. До обіду я був у катедрі, а по обіді о. Августин Медніс (жив у Щирці, потім у Ходорові) возив мене та інших кліриків пізнавати Львівщину. По неділях я їздив з якимось зі священників, найчастіше з о. Людвіком Камілевським, вікарієм Львівської катедри, по навколишніх парафіях, які тоді відроджувалися. Мені дуже запам’яталося відродження парафії в Ходорові. Там була перша зустріч не тільки парафіян, а й місцевих жителів узагалі зі священником. І отець вікарій до них каже: треба огорожу насамперед поставити. І туалет. Це були немовби основні моменти, коли він реєстрував парафію (сміється). Але потім це мені згодилося: коли я сам став настоятелем в Острозі, то почав саме з будування огорожі.

 


Біля образу св. Володимира, Хрестителя Русі. Чумалі біля Збаража.

 

Отож у поїздках в Україну я проводив свої канікули. А на реколекціях перед свяченнями здивував кардинала Франциска Махарського. Бо, подаючи на завершення реколекцій прохання про висвячення, я йому підсунув ще один папірчик: щоб він мене скерував до праці у Львівську архідієцезію. Здивований кардинал обіцяв подумати; рішенню Краківської курії посприяло прохання кардинала Мар’яна Яворського.

 

«Без досвіду, але без обтяжень»

— Отак сталося, що я як священник ані дня не пропрацював у Польщі, у Краківській архідієцезії, в якій був висвячений. То одні казали, що я їду працювати в Україну без досвіду, а інші — що «без обтяжень».

— У Вашому життєписі сказано, що Ви працювали спершу в Рівному, потім в Острозі…

— Це теж дуже цікава історія. Ще до свячень я знав, що працюватиму в Острозі. Отець Мар’ян Бучек, тодішній капелан кардинала Яворського, пізніший єпископ, на свяченнях мені шепнув, що я буду вікарієм у Рівному. Ну, добре! Я приїхав до Львова, і виявилося, що не можуть зв’язатися з о. Владиславом Чайкою. Він тоді ще жив в Острозі. Кілька днів я пожив у кардинала Яворського, потім о. Камілевський завіз мене до Луцька, де я теж пожив кілька днів — у самій катедрі, нагорі, і щоразу, виходячи з кімнати у справах, я мав приклякнути, бо проходив перед Пресвятими Дарами. (Отець часто сміється, розповідаючи, і залишається тільки здогадуватися, наскільки насправді весело було постійно клякати людині з хворою ногою. — Авт.) 13 червня 1992 року о. Камілевський відвіз мене до Рівного, де… того ж дня мої речі перепакували в інше авто о. Чайка завіз мене в Острог. Де я перебуваю донині. Офіційно я був вікарієм у Рівному, і по п’ятницях мав якось автобусом добратися туди з Острога (тоді ще автобуси були і ніяких маршруток), і на вихідних ми з о. Чайкою душпастирювали… вся Рівненська область була «наша». Бо священників не було. Після цих «ударних вихідних» я повертався до Острога. Тоді ще не мав свого автомобіля, тому залишався на місці, читав книжки, навчався. Отож я від початку в Острозі, а «офіційні дані» підводять. І цікаво, що мене досі не звільнили з тієї послуги — я отримав документи про настоятельство в Острозі та Здолбунові, але там не було сказано, що я вже не вікарій у Рівному! (Сміється.)

 

 

«Не встигав писати листи, тому заснував газету»

— Ви так любите книжки і дослідження, що аж… заснували своє видавництво?

— З часом виявилося, що багато людей із цих земель — у Польщі. Тут близько до кордону. Хто міг приїжджати, той навідував батьківщину; а багато хто писав: що тут діється, що ми робимо, що нам потрібно і так далі. Я не встигав усім відписувати, тому придумав випускати таку газету, радше бюлетень. У 1994 році. Втім, не тільки для тих людей, але насамперед для своїх парафіян. Всюди, де я працював — Острог, Здолбунів, Клевань, Кунів, — було і наше «Волання з Волині».

Тоді ще ми належали до Львівської архідієцезії. В 1995 р., пам’ятаю, архієпископ хотів нас об’єднати з газетою «Радість віри». Але я попросив архієпископа Яворського — нехай для Волині буде щось окремо. Може, колись відновлять Луцьку дієцезію! І він погодився. Так «Волання з Волині» залишилося для території, а потім і для структури відновленої Луцької дієцезії.

— Це було Провидіння! Воно Вас надихнуло!

— Пам’ятаю, 1995 року, в жовтні, я поїхав у числі учнів нашої школи в Закопаному з паломництвом до Рима. Ми були на аудієнції в папи, і я йому в подарунок привіз всі номери «Волання з Волині», які на той час уже вийшли. Їх не було багато, бюлетень виходив раз на два місяці. Папа поцікавився — а що це таке? Я розказую. «А де той Острог?» — питає папа. То я йому і кажу: мовляв, колись то була Луцька дієцезія, а зараз ми частина Львівської… Папа взяв мене за руку і каже: треба відновити Луцьку дієцезію! І минуло рік часу — як справді, папа відновив її, а першим адміністратором, на два роки, став архієпископ Мар’ян Яворський. Його помічником був о. Маркіян Трофим’як, який ще за два роки, в 1998-му, став першим єпископом Луцької дієцезії після її відновлення, і очолював її до 2012.

Звісно, не я сам став «голосом Святого Духа» для папи, йому про відновлення дієцезії говорили Яворський та інші. Але було так, що єпископ Бучек дзвонив до мене і казав: «Які книжки ти там видав, давай хутенько, ми їдемо до папи в Рим, завеземо йому!» І з того, що я знаю, то «Волання з Волині» він і перед сном читав, бувало… Наша робота мала значення. Йоан Павло ІІ дізнавався про відновлення Церкви в Україні також і з цих публікацій.

— Бюлетень від початку виходив двома мовами?

— Бюлетень довгі роки виходив паралельно українською і польською — скільки мені вистачило сили це тягнути, бо СБУ чинила перешкоди і деякі люди не витримали тиску, перестали зі мною працювати, постала проблема з перекладами. На якийсь час залишилася тільки польська версія. А зараз у нас інший підхід: робимо кількамовне видання. Складно вказати точні відсотки, але приблизно 70% польською, 20% українською, і ще бувають інші мови — російська, чеська тощо. У нас тут жили чехи, жили німці, тож ідеться не виключно про етнос український і польський. В цьому полягає краса Волині: що тут споконвіків були різні етноси і перехрестя культур. Тут була чимала єврейська громада, і посьогодні залишилося немало євреїв. Один такий приятель допоміг мені будувати плебанію, поміняти дах на храмі — не грошима, а організаційно. Але це живі зв’язки.

— До речі, про гроші. Каже Ваша біографія, що Ви видали 77 книжок. А за які кошти? Книжки — справа затратна.

— Ні, то я «Малого Фенікса» католицьких видавців отримав 2012 року за 77 книжок, а загалом їх вийшло вже понад 150! Хто фінансує — буває по-різному. Для часопису я добився регулярної допомоги на папір і друк, але не більше. З книжками було так, що я одну роздавав і при нагоді збирав пожертви, і так воно одне друге фінансувало… Фактично, весь час усе робилося в борг.

 

Отець Вітольд із нагородою “Semper fidelis”, 2020 р.

 

— Тобто ми (я і Ви, працівники римо-католицької преси і книговидання в Україні) стоїмо перед тією самою ситуацією: нас ніхто не фінансує від якихось структур, Конференції єпископів абощо. Фактично, поки якась людина сама не візьметься і буде це робити, то нічого й не буде!

— Так, немає постійного фінансування, це велика трудність. Але й ситуація вже змінилася, паперові видання віджили. Інтернет теж потребує оплати, але вже не так багато, як папір, друк і розповсюдження. Натомість гроші від структур, інституціоналізація — це завжди небезпека, бо редакція стає менш самостійною. Мені подобалося те, що казав єпископ Трофим’як: те, що він мені дозволяє робити все, що я роблю, це вже і є його допомога! (Сміється.)

 

Із Богданом Ґанцажем, редактором краківського видання “Gościa Niedzielnego”. Краківський Клуб вівторків, 21 січня 2020 р. Фото: Лешек Ярановський

 

Своя команда небесних заступників

— Серед книжок, які Ви видали, було кілька про о. Владислава Буковинського, «апостола Казахстану», уродженця Бердичева. Церква визнала його блаженним. Ваша біографія каже: «2001 року разом із Яном Кєжновським із Кракова розпочав старання про відкриття беатифікаційного процесу о. Владислава Буковинського». Тобто те, що Церква України має свого блаженного, це Ваша заслуга, ініціатива.

— Було так, що люди з Кракова, які особисто знали о. Буковинського, знайшли мене в лікарні у Кракові. Пан Ян каже: «Ви працюєте в Луцькій дієцезії. А там працював о. Владислав Буковинський. Ви повинні писати про нього, бо ми хочемо, щоби Церква проголосила його святим!» Він сказав це таким командним тоном, що я послухався (сміється). Познайомився з людьми, які знали о. Буковинського, його родичами і друзями. Багато з них уже померли… наприклад, пані Ядвіга Тележинська — вона ще особисто працювала з о. Буковинським у Луцьку в 1930-х! Вона є співавторкою першої впорядкованої хронології його життя. Отож я розпочав старання, розмовляв з різними священниками, а спільнота приятелів о. Буковинського мені організовувала поїздки — і до Казахстану, і до Рима, фінансували мої подорожі… Знову та сама проблема: в «офіційних колах» Церкви це нікого не цікавило! Треба було шукати допомоги у мирян. Але справи помаленьку посувалися. Я видав перший том, «Spotkałem człowieka» — «Я зустрів людину», присвятив книжку папі Йоанові Павлу ІІ, з нагоди його візиту в Україну. Зараз я дуже задоволений тим, що виконано всі постулати, які я сформулював у вступі до книжки: беатифікаційний процес розпочато, беатифікацію звершено, його «Спогади з Казахстану» видано, популярний життєпис опрацьовано. Хорошу біографію, духовну, написав о. Александр Посацкі, відомий єзуїт, який зараз працює в Казахстані.

Я був членом історичної комісії цього беатифікаційного процесу. Тобто я і надалі залишаюся членом історичної комісії, бо вона створена для канонізації, справу ще не завершено! Ми зараз молимось і продовжуємо клопотання, щоб відбулася також канонізація о. Владислава.

 

Читайте також:
Новенна за заступництвом о.Владислава Буковинського

Минулого року ми видали записки о. Буковинського. Збереглися три зошити (зберігаються в бібліотеці Люблінського католицького університету, в депозиті архіву Луцької дієцезії). Там нотатки о. Владислава за багато років, ще починаючи з часу його праці в Польщі, а потім 1936-1939 роки його праці в Луцьку. Пані Марія Каляс із Любіча Дольного біля Торуня їх розшифрувала і ми минулого року видали їх книжкою. З часом це видання теж буде доступне в інтернеті, як інші видання, які лежать на сайті Сілезької цифрової бібліотеки. Щоби перекласти цей грубий том понад 500 сторінок українською, потрібен цілий штаб людей, тож це буде нескоро… Складність у тому, що перекладається і видається більше книжок коротких і популярних, а велике наукове чи богословське видання це проблема. Але якщо подивитися з іншого боку — як довго перекладали «Суму теології» св. Томи?

 


Меса на цвинтарі в Куневі

 

— Польською то не знаю, принаймні, вона вийшла, а українською то ще нема! Можу тільки побажати, щоб і цей Ваш проєкт був реалізований. Бажаю Вам мирного неба — і здоров’я за заступництвом о. Владислава Буковинського. Нехай він Вас припильнує, як Ви його припильнували для Церкви!

— Ну, це не єдиний процес, у якому я брав участь. Я працював також для о. Серафима Алоїза Кашуби, і для єпископа Адольфа Петра Шельонжека, і в справі о. Людвіка Вродарчика — облата, який працював у селі Окопах на Поліссі. Про це не дозволяється розповідати, за правилами; більше не скажу, але також і в цих процесах я був залучений.

— Тобто Ви маєте свою «команду» небесних заступників, безпосередньо пов’язаних з українською землею!

— Так це відбувається, що коли щось робиш, то до тебе звертаються по наступне. А в планах — зайнятися тим, кого сам Буковинський називав «більш духовною особою», ніж він сам. Їх було троє друзів-священників: Юзеф Кучинський, Владислав Буковинський і Броніслав Джепецький, який служив після звільнення з Воркути у Шаргороді й там помер 1973 року. Про Джепецького є свідчення, що він був «більше святим», ніж Буковинський! Коли я був в Шаргороді — відчував його вплив на парафію. Те, що на Вінниччині католицька віра врятувалася, також і його заслуга. Не тільки о. Хоміцького, про якого більше знають. Цього священника теж мають знати. Треба тільки довести його мучеництво, і це була би простіша справа.

Також був такий співробітник Буковинського в Луцьку — о. Зигмунт Хмельницький. Він загинув у німецькому концтаборі Ґросс-Розен. Про нього ми теж багато видаємо. Єпископові Скомаровському дуже сподобалися його записки (ми видали його нотатки часів Першої світової та польсько-більшовицької війни). І яка іронія долі — те, що він там описував, зараз знову повторилося! Ті самі місця біля Києва, ті самі події…

— Дякую за розмову, отче. Історика видно — Ви стільки всього пам’ятаєте! Нехай Вас Бог береже і дає наснаги на подальшу працю.

Фото з ФБ Вітольд-Йосиф Ковалів

 

27 травня 2017 року в храмі Внебовзяття Пресвятої Богородиці в Острозі святкували подвійний ювілей: 25 років священства і 50 років з дня народження о. Вітольда. Фото: Monitor Wołyński

 

Святкування 30-річчя священства о. Вітольда. Острог, 16 травня 2022 р.

 

Вітання від парафіян.
Фото: Sursum corda

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: