Інтерв’ю

Отець Лукаш Лесняк: герої відчувають, як наші молитви їх тримають

01 Липня 2022, 13:40 1364

Війна внесла свої корективи і у служіння священників. Чимало з них долучилися до допомоги біженцям, підтримки військовослужбовцям.

Кордон став майже «другим домом» для вікарія парафії св. папи Йоана Павла ІІ у Львові-Сокільниках. Отець Лукаш Лесняк впевнений, що справжній священнослужитель — це не той, хто ховатиметься у затишних мурах храмів, а той, хто завжди іде до людей, їм допомагає і не боїться тяжкої роботи. Про соціальне служіння в умовах війни, силу молитви та цінність милосердя поспілкувалися з о. Лукашем «Духовна велич Львова».

— Як вам спало на думку допомагати на кордоні, зайнятися волонтерством під час повномасштабної війни, що відбувається?

— Перед тим, як щось робити, я завжди питаю про це у молитві в Бога. І впевнений, що ці думки, які приходять на молитві, підказує Господь. Так сталося, що з першого дня війни, коли я поїхав до Польщі, то думав, що відвезу людей і повернуся, але довелося залишитися у сусідній країні, аби допомогти українським біженцям вже там, на місці. Те, що я побачив на кордоні у перші дні війни, було катастрофою. За два дні черги простягалися на 40 кілометрів. Навіть були випадки смертей маленьких дітей на кордоні. Я зрозумів, що добре було б організувати якусь допомогу для тих людей, які чекають у чергах: приготувати для них їжу, посприяти з пальним. Я почав, зрештою, напряму допомагати біженцям, які збиралися у Львові, та військовим.

 

 

У третій день війни ми з однодумцями підготували та завантажили цілу фуру, необхідну для військових. Тоді ще не можна було з Польщі вивозити фури, тож довелося вирішувати ситуацію через міністра. Здається, наша фура була однією з перших, яка поїхала до українських військових, тільки-но з’явилася ця можливість. А пізніше так, як казав кардинал Краєвський: «Коли будеш поміж тими, хто потребує допомоги, будеш знати що робити». І так день за днем виникали справи волонтерства і допомоги, які потрібно було виконувати.

— А які наразі благодійні функції Ви виконуєте?

— Можна сказати, що все, що потрібно. Бо кожен день — це нова історія. І треба було лише спілкуватися з людьми, дослухатися до їхніх потреб. Я маю Youtube-канал і благодійний фонд під назвою «Дорога до Бога». Коли почалася справа допомоги під час війни, я використав цей фонд, щоб якомога більше людей знали про потреби біженців чи військовослужбовців. Наприклад, із їхньою допомогою ми зібрали фуру підтримки для військових. Один з офіцерів тієї частини сказав, що є основна потреба у пальному, тож за допомогою волонтерів вдалося закупити необхідне пальне. Пізніше я познайомився з людьми, які відповідали за міжнародний транспорт. Також була необхідність підтримати біженців, які приїздили до Польщі, забирати їх із різних кордонів.

 

 

Я просив інших волонтерів про допомогу, координував. Бо буває, що мені телефонує жінка з дітьми з одного з кордонів про те, що їх необхідно забрати від кордону і поселити десь у Польщі. Відтак, завдяки координуванню дій волонтерів, вдалося успішно розселити жінку з дітьми у затишному житлі. Бувало, що до мене і від мене було десь 200 телефонних дзвінків щодо різних потреб. Це дуже добрий час, коли Бог посилав своїх помічників. Цікаво, що у Польщі небагато біженців мешкає у притулках. Поляки віддають свої квартири, відчиняють двері своїх домівок, немовби для гостей. Пізніше ми для біженців шукали різні роботи, холодильник чи пральну машину, якщо була потреба. Я тоді просто молився, чекав, і раптом хтось дзвонить: «Я можу пожертвувати пральну машину, холодильник, прийняти на роботу». Це було дуже цікаво. Все, про що я просив на молитві сам та спільно із парафіянами, здійснювалося. Бог постійно посилав своїх помічників. Мене завжди хтось питав: «Чим допомогти?».

 

 

— Ви походите з Польщі? Чи Ви мали якісь зв’язки з Україною до того, як опинилися тут на парафії?

— Я народився за 40 кілометрів від Жешува, у Польщі. Вчився у семінарії, де готувався до священства. Упродовж цього часу приїздив у Львів до отця Григорія Драуса, який організовував чимало реколекцій для молоді, дітей.  Я йому у тому допомагав як семінарист. Питав Бога, чи моє місце у священницькому служінні в Україні. Але перед тим, як я мав висвятитися, на реколекціях Бог прямо промовив до мого серця, що я не маю прямо зараз служити в Україні, що ще не час. Я не розумів, чому так. Але це стало чомусь для мене очевидним. Попри те, що я вже знав на той момент українську мову, ситуацію в Україні. Але прийшло усвідомлення, що ще не час. Відтак, я працював у Польщі. Згодом отець Григорій Драус почав служити на парафії Йана Павла ІІ і я бачив, що є потреба допомоги парафії, парафіянам, у в’язницях Львова, де здійснює служіння о. Григорій Драус. Я постійно приїздив з цією допомогою. Зрештою, відчитав, що треба не тільки возити допомогу, але й самому сюди приїхати служити.

 

 

— Розкажіть про своє покликання до священницького життя. Чи не боялися Ви сказати «так» Господу?

— Я дуже добре розумію, що з покликанням не все так просто. Бо маю особистий досвід і досвід моїх друзів-священників. Я зрозумів, що кожен відчитує своє покликання по-іншому. Бог дуже цікавий у цьому. Бо тут немає однієї схеми, що покликання має бути таким і таким. Бог стукає до кожного серця по-іншому. Пригадую, був Великий четвер, це день, коли Бог встановив Таїнство священства і Євхаристію. У цей день після Богослужіння, коли мені було 15 років, священник запитав мене, чи маю я дівчину. Я сказав, що не маю. Священник каже: «І Слава Богу!». Але переді мною якось залишилося це питання.

На молитві я питав у Бога, ким маю бути. Думав і про подружнє життя, і про священство, про плюси і мінуси цих станів. Молився і питав, але не відчував, що маю конкретно робити. Сказав собі, що перед тим, як піду в останній клас школи, дам відповідь Богові, чи буду іти шляхом священства, чи ні. І пригадую два останні дні канікул, коли я почав молилися, питав Бога — і тиша, і тиша. Прийшло розуміння, що не Бог має дати за мене відповідь, а я сам, тому сказав: «Боже, якщо Ти хочеш, щоб я був священником, то я ним буду». Тоді відчув у своєму серці спокій і радість. Зрозумів, що Бог чекає на мою відповідь. Коли я вже став священником, мама розповіла, що вона думала з дитинства, що я буду священником, про те саме сказали і мої друзі.

 

 

Священство — це велика радість, щастя, звісно, є проблеми і труднощі, але це не означає, що це якийсь неправильний шлях. Бо Ісус Христос на Хресній Дорозі мав падіння і перешкоди, але відкупив цей світ. На священницькому шляху є труднощі і проблеми, але коли маємо у своєму серці Ісуса Христа, то Він допомагає ці проблеми вирішити, і пізніше є радість із допомоги іншим, зі служіння, проповідування Божого Слова, того, що реально можемо рятувати духовне життя людей.

 

 

Священнику треба бути поміж людьми. Пастир має бути зі своїми вівцями і намагатися їм допомогти, як це можливо. Зараз я служу на парафії у Львові й також постійно виїжджаю на кордон до Польщі, наскільки це дозволяє час і сили. Кожен день показує, що потрібно робити. Постійно є прохання з парафії, з монастиря. Просто треба мати відкрите серце і очі. Я знаю, що я робив, але не завжди знаю, що буде завтра зранку. Бо я постійно виходжу із потреб людей, їхніх прохань. Треба молитися і питати Бога, як можна вирішити необхідні справи, і так день за днем.

— Отче, зараз особливо серед молоді дедалі більш модним стає агностицизм, атеїзм. Яку відповідь даєте тим людям, які знецінюють духовне життя як таке?

— Найкраще, що можемо зробити — це показати, що кожен священник є нормальною людиною. Я не боюся фізичної роботи, коли треба допомогти завантажувати машину їжею чи пальним, чи іншими речами. І коли люди бачать, що священник впевнено береться до роботи, то це для них щось незвичне. Бо вони звикли бачити священника, який стоїть за вівтарем. Буває багато осудів, що, мовляв, священники мають багато грошей, великі машини. А у мене фактично велика машина, і я завжди кажу: «Слухайте, моя машина наразі ще замала, якби міг, я би купив ще більшу машину». Бо коли, наприклад, везу дві тонни пального, то треба велику і сильну машину. Так само цими днями я віз допомогу для лікарні, і там мені кажуть: «Отче, ваша машина, напевно, з гуми, як можна було туди все помістити?». Треба показати, що Бог дає нам різні речі, щоб ми нормально тим користувалися.

— Отче, чи бували у вас особливі свідчення молитви за цей час війни?

— Коли почалася повномасштабна війна, прийшла думка надсилати солдатам медальйони із Божою Матір’ю, їх пішло майже півтори тисячі на передову. І одного разу солдат попросив мене хоч якийсь хрестик передати. Я тоді передавав також вервички і таке інше. Ми молилися за воїнів. І часто вони просили продовжувати молитву, бо відчували знак, коли Бог їх оберігав. Зі свого особистого досвіду я бачив, коли мені доводилося різноманітні справи з документами для машин чи фур вирішувати, коли мені казали, що це неможливо, але я казав: «Слухайте, це необхідно завезти в Україну». Тоді я стояв і молився, і до мене приходила думка, як це зробити. Справді, виявлялося, що саме так і можна зробити, що це правильний шлях. Так бувало не раз.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Львів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: