Погляд

Розарій: історія, легенди й таємниці

07 Жовтня 2022, 14:33 2005

Розарій — найулюбленіша молитовна практика у Католицькій Церкві. Але звідки вона взялася?

Всупереч побожним переконанням, Розарій не зійшов із небес сам собою. Поширена легенда про те, що сама Богоматір вручила Розарій святому Домініку у ХІІІ столітті, була розвінчана понад сто років тому. Жодні ранні життєписи святого, жодні докази, зібрані для його канонізації, жодні записи, документи, трактати, проповіді чи твори мистецтва, що належать до ордену Проповідників не пов’язували Розарій із Домініком, доки про це не заявив у XV столітті домініканець на ім’я Аланус де Рупе. Він виявився настільки переконливим, що у 1480 року голландський домініканський монастир замовив картину, яка ілюструвала «Легенду про Розарій святого Домініка». Незліченні твори відтворювали цю історію упродовж століть, оскільки домініканці були головними поширювачами Розарію, а отже і легенди.

Залишається питання: то як виник знайомий нам Розарій із п’ятьма десятками «Радуйся, Маріє», розділеними молитвами «Отче наш», поділений на три групи таємниць (бо Світлі таємниці були введені лише Йоаном Павлом ІІ)? Ніхто не вигадав його одноосібно. Розарій повільно формувався протягом багатьох років. Своєю остаточною формою він завдячує вибору, зробленому людьми, що молилися, як простими, так і вченими.

Почнемо з самого початку. Вервиця для молитви старша за Розарій. Підрахунок молитов за допомогою намистин, камінчиків чи інших дрібних предметів — не унікальний для християнства. Індуїсти, буддисти та мусульмани також моляться на вервицях на честь своїх божеств, Будди або Аллаха. Християнський підрахунок молитов, ймовірно, виник серед отців-пустельників приблизно у IV столітті. Неписьменні монахи використовували камінці або палички, щоб відрахувати 150 промовлених ними «Отче наш» — замість 150 псалмів, що їх читали лише ченці, які вміли читати.

Молитовні вервиці у східному християнстві походять від цієї практики. Західні монахи та миряни також копіювали її. Свята Гертруда (†659), ймовірно, мала вервицю, так само, як і легендарна англійська леді Ґодіва (†1041). Герцогиня Кетрін Клевська мала вервицю з намистинами з коралів, перлів і золота, зображення якої збереглося у її Часослові (~1440). Чосер у своїй «Розповіді настоятельки», що міститься у «Кентерберійських історіях», також згадує про вервицю. Існують пізньосередньовічні зображення Немовляти Ісуса чи Марії з вервицею.

Попит на вервиці був таким великим, що до ХІІІ століття їхнє виготовлення стало окремим ремеслом. Їх робили з дерева, скла, кістки, рогу, мушель, слонової кістки, гагату, бурштину або дорогоцінного каміння. Жінки носили їх на руці або шиї, а чоловіки пристібали до пояса. Найбільш дорогі вироби оздоблювали китицями, помандерами (ємність у вигляді яблука, куди поміщали ароматні речовини) чи додатковими прикрасами релігійного характеру. Яскравий приклад місць, пов’язаних із цією індустрією — вулиці у Лондоні, що називаються «Paternoster Row» і «Ave Maria Lane» — у просторіччі вервиці називали «патерностерами» або «авемаріями», на честь молитов «Отче наш» і «Радуйся, Маріє».

Але вервиця у той час ще не перетворилася у відомий нам Розарій.

Спочатку молитвою, якою молилися на вервиці, була «Отче наш». Потім, в ХІ столітті, люди почали молитися словами, якими Архангел Гавриїл привітав Богородицю: «Радуйся, Маріє, благодаті повна». Через сто років до них додали слова привітання Єлизавети: «Благословенна Ти між жінками, і благословен плід лона Твого». Додавання наприкінці імені Ісуса наприкінці XIV століття завершило середньовічну версію молитви. Другу частину — «Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас, грішних, нині і в годину смерті нашої» — ввели до Римського бревіарію лише в 1568 році, хоча домініканський реформатор Савонарола вперше опублікував її текст ще у 1495 році.

Читання серії з 50-150 коротких «Радуйся, Маріє» було популярною молитовною практикою середньовіччя, особливо в Німеччині та Нідерландах. На жаль, ця практика також могла здаватися механічною та нудною. 

Отже, до кінця ХІІІ століття священнослужителі складали «Марійні псалтирі», які додавали до молитви біблійні рядки. Спочатку це були антифони псалмів з чернечої літургії, потім до них почали додавати небіблійні вірші на хвалу Марії, потім — строфи, що пов’язували Марію та Ісуса, а потім — короткі розповіді про життя Христа.

На рубежі XV століття ця категорія послідовних молитов стала відомою як «розарій», від німецького слова «Rosenkrantz» («вінок троянд»), перекладеного латиною як «rosarium». Розарії, що також називалися віночками або коронками, зображувалися як сплетені з троянд кільця. Молитви, сказані на землі, стали квітами, щоб увінчати Богородицю на небі.

Чернець-картезіанець на ім’я Домінік Прусський (†1460) склав молитву Розарію, долучивши до «Радуйся, Маріє» 50 конкретних роздумів про життя Христа. Хоча це стало популярним у Німеччині та навколо неї, домініканський монах Аланус де Рупе, автор легенди про святого Домініка, виступав проти картезіанської системи, а також проти самої назви «Розарій». Посилаючись на власні сумнівні містичні об’явлення, він заснував Братство Псалтиря Преславної Діви Марії в Дуе у 1470 році. Брати мали молитися 150 «Радуйся, Маріє», що їх розділяли 15 «Отче наш». Він пропонував також кілька плутаних наборів роздумів, але його колега-домініканець Михаїл Франчіші спростив їх до однієї теми на кожні 50 «Аве Марія»: радості Марії, Її скорботи та Її небесні радості.

Коли в 1475 році домініканець Якоб Шпренґер заснував у Кельні перше Братство Розарію — він наполягав саме на терміні «Розарій», — за перші десять років свого існування воно охопило понад 100 000 людей і отримало схвалення Папи у 1478 році (ім’я Шпренґера було посмертно додане у якості співавтора посібника для мисливців на відьом «Молот відьом», написаного насправді Генріхом Крамером). Оригінальні статути Шпренґера не вказували на конкретні теми для роздумів. Щотижня читалися 50 «Радуйся, Маріє» (білі троянди) та 5 «Отче наш» (червоні троянди). Додатковим стимулом приєднатися до Братства була можливість допомагати душам у чистилищі, отримуючи відпусти.

Путівник для Братства містив, зокрема, й ілюстрований Розарій. Хоча такі зображення, що супроводжувалися текстом, почали з’являтися дещо раніше, цей конкретний приклад справляв унікальне враження. Цей набір грубих ксилографічних гравюр, зроблених невідомою рукою, ознаменував народження Розарію, яким ми знаємо його сьогодні. Зображення ділили 150 «Радуйся, Маріє» і 15 «Отче наш» на три групи: «білі» (радісні), «червоні» (скорботні) і «золоті» (славні) Таємниці. Кожна з них складалася з п’яти кіл по 10 «троянд» у кожному, що містили прості ілюстрації подій із життя Марії та Ісуса. Чотирнадцять із них відповідають нашим традиційним Таємницям. Останню, Страшний суд, протягом ста років змінили на Коронацію Марії. Цей формат молитви отримав папське схвалення у 1569 році, хоча згодом він ще зазнавав деяких змін — таких як додавання «Вірую» та «Слава во вишніх Богу» у XVII столітті.

Назва «Розарій» для цього способу молитви відкриває багатий символізм. Троянда була одним із ключових символів Марії, тому що Марія — найвища Жінка, Містична Троянда, якій належать усі символи любові та краси. Марія була замкненим садом, що відкривається лише для Бога — цей образ запозичений із «Пісні пісень», улюбленої книги середньовічних коментаторів Біблії. Марія-Наречена зустріла Христа-Коханого у запечатаному трояндовому саду. Там Христос, загнаний Єдиноріг, зустрів свою бездоганну Діву. Червоні троянди — це Його рани, а трояндове дерево — Його хрест. Білі троянди — прикраси, вплетені у корону Марії. Наслідуючи Марію, християнська душа могла би також стати трояндовим садом для зустрічі з Богом. Як сказав Домінік Прусський: «Ми живемо наче у трояндовому саду Марії — усі ми, хто дбає про троянди».

Остаточний формат Розарію мав також і дидактичний характер. Середньовічні люди вже звикли думати про релігійні поняття у числових категоріях: П’ять ран Христа або Сім смертних гріхів. Вони також звикли до біблійних історій і житій святих, представлених послідовними епізодами в мистецтві, проповідях, містичних п’єсах і благочестивих піснях. Розарій, який легко запам’ятати, зручно вписувався в ці моделі, створюючи міні-епопею історії Спасіння. Неписьменні 95% населення могли використовувати його для медитації, використовуючи підказки з простих гравюр. Але навіть грамотні люди були звиклі читати» зображення, щоб здобути інформацію. 

Суворі або «обсервантні» гілки основних чернечих орденів, особливо домініканців, прийняли Розарій як спосіб повторної євангелізації. Їхня проповідь і писання викликали захоплені відгуки. Після заснування Братство Розарію поширилося в Італії, Франції, Нідерландах і Португалії. До вибуху Реформації у 1517 році до Братства належало близько мільйона людей, більше половини з яких були жінками. Протестантська критика Розарію як «марних повторень» зробила його лише привабливішим для католиків, перетворивши на знак їхньої віри.

Популярність Розарію отримала ще один сплеск, коли йому приписали перемогу християн над османами у морській битві при Лепанто у 1571 році. Братство Розарію в Римі палко молилося за успіх цієї битви, що припала на першу неділю жовтня, коли члени Братства традиційно вшановували Діву Марію Розарію. Вдячність Папи Пія V за несподівану перемогу призвела до того, що ця дата, 7 жовтня, стала загальним святом, а місяць жовтень офіційно став місяцем Святого Розарію.

Популярність Розарію знизилася на певний час після ІІ Ватиканського собору. Його критикували як безнадійно механічний і старомодний спосіб молитви. Запропонована замість неї у 1960-х роках «вервиця Святого Письма» з біблійними віршами, які промовлялися між «Радуйся, Маріє», за іронією долі, нагадувала середньовічну вервицю «Vita Christi» Домініка Прусського. Але традиційний Розарій вижив. Єдиною довготривалою інновацією стала пропозиція святого Йоана Павла ІІ у 2002 році долучити до нього Світлі Таємниці — вони додають молитві христоцентричний зміст ціною усунення давнього зв’язку Розарію зі 150 псалмами.

Минуло понад 500 років, але мільйони вірних католиків усього світу досі прислухаються до заклику Якоба Шпренґера: «Поспішайте, поспішайте… біжіть за Дівою Марією з пахучими гірляндами!» Ці небесні троянди ніколи не зів’януть — вони завжди цвістимуть у вічності.

Переклад CREDO за: Сандра Мізель, Catholic World Report

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Діва Марія

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: